Неудобная позиция власти или "ледниковый период"

У відносинах Києва та Москви експерти констатують настання "льодовикового періоду". Підставою для такої песимістичної оцінки стану двосторонніх відносин є результат нещодавньої неофіційної зустрічі російського прем'єра Путіна та українського президента Януковича в Криму.

Ця безрезультатна очна ставка насправді стала тією "лінією водорозділу", яка в очах пересічних спостерігачів чітко розмежувала показові реверанси лідерів "братніх" держав у гуманітарному вимірі відносин та характер реальних двосторонніх відносин у торгово-економічному вимірі.

Протягом усього минулого року теперішня влада робила відчайдушні кроки, аби сподобатись Кремлю та продемонструвати свою налаштованысть на інтенсифікацію двостороннього діалогу між Україною та Росією.

Той ентузіазм, з яким біло-голуба команда взялася до справи розбудови цього діалогу, виправдовувався як необхідністю вказати на масштаб руйнівних процесів, що їх було закладено "помаранчевими" попередниками у відносинах із Москвою, так і суто логікою економічного розрахунку: "покращити життя" для великого індустріального бізнесу Донбасу через зменшення ціни на російське блакитне паливо.

У результаті, як ми побачили в ході зустрічі Азарова-Путіна, так і під час зустрічі "без краваток" Януковича та Путіна, намагання української сторони вигідно конвертувати гуманітарні та геополітичні поступки – пролонгація терміну перебування в Севастополі ЧФ Росії на 25 років, розширення прав російської мови, відмова від членства в НАТО – зазнали повного фіаско.

Теперішня влада постала перед реальним викликом необхідності змінювати саму парадигму відносин із північним сусідом: коли перестають працювати "класичні" механізми завірень у братській любові та вічній дружбі часів єльцинської епохи, виникає потреба в пошуку інших важелів впливу на Росію.

Поряд із тим, що теперішній "льодовиковий період" відносин є переламним для України на рівні міжнародних відносин, його наслідки можуть мати довгостроковий вплив також і на внутрішню політику чинної влади.

Адже тепер, коли у двосторонніх відносинах України та Росії виникла реально відчутна криза, Партія регіонів та її представники у владній системі потребують нової моделі власного позиціонування для електорату Східної України.

Коли мешканці Донбасу, стратегічної електоральної бази біло-голубих, мають нагоду спостерігати безкінечні поразки влади в газових питаннях та неприступну позицію Москви, у цих самих мешканців може виникнути реальне занепокоєння стосовно того, наскільки адекватною є "проросійська" політика команди Януковича.

Останній нещодавно мав чудову нагоду побачити нову Росію, яка керується холодним економічним розрахунком та не купується на "братські" реверанси а-ля Лукашенко.

Президент сусідньої Білорусі пізнав нові "правила гри" у відносинах із Москвою значно раніше, проте, це не допомогло йому скоригувати вектор міжнародної політики, як наслідок авторитарних тенденцій у самій Білорусі та відносної ізоляції країни збоку цивілізованого світу.

Янукович ще не зазнав ізоляції та має куди більший простір зовнішньополітичного маневру.

Питанням залишається лише те, чи він готовий цей маневр реально здійснювати?

Адже перед ним постала серйозна проблема: з одного боку, логіка зовнішньополітичної доцільності диктує владі необхідність диверсифікації економічних зв'язків, створення зони вільної торгівлі з ЄС замість вступу України до Митного союзу. А з іншого – є потреба в збереженні монолітності східного електорату, який цементує ідея поглиблення відносин із Росією.

У той же час є, очевидним, якщо влада та її політична сила – ПР – продовжить позиціонувати себе як проросійська сила, то ризикує увійти у виборчі перегони 2012 року як партія-лузер, що не змогла встановити реально позитивну динаміку російсько-українських відносин.

Відтак, єдиною раціональною стратегією для влади сьогодні є збереження бодай статус-кво у відносинах із РФ та форсування євроінтеграційних процесів.

Єдина проблема, яка стоїть на заваді – як пояснити своєму електоратові, чому проросійська влада досягла у відносинах із Росією не більше ніж "бездарна" влада помаранчевих сил? Або чому показові братання, домовленості в Харкові та спільні автопробіги Януковича та Медведєва призвели не до обіцяного "покращення", а дають нам підстави говорити про настання "льодовикового періоду" у двосторонніх відносинах?

Партія Регіонів та її представники у владі переживають сьогодні справжню кризу власної ідентичності. Ребрендинг провладної політсили, що є на часі, вимагатиме корекції інформаційної політики, "благої критики" політики Москви та виправдання власної стратегії у відносинах із нею.

Але перехід у табір проєвропейських політичних сил є ризикованим, оскільки змістить Партію регіонів у надзвичайно конкурентну електоральну площину, де сьогодні незліченна кількість партій апелює до популярної ідеї євроінтеграції. Залишатись, у той же час, у таборі проросійських сил, у світлі нещодавніх відвертих поразок Києва в діалозі з Москвою – також далеко не найкраща перспектива.

Таким чином, влада сьогодні опинилась в дійсно незручній позиції, альтернативи виходу з якої шляхом зміни власного публічного іміджу не несуть гарантій обов'язкового успіху на майбутніх виборах.

Руслан Кермач, спеціально для УП