Азы социосозидания

Обиватель – тип соціально протилежний тому, кого прийнято вважати людиною мислячою й творчою. Обиватель відчуває себе центром Всесвіту й переконаний, що єдина проблема для нього – відсутність абсолютної свободи. Під останньою він розуміє, у першу чергу, необмежений доступ до матеріального задоволення.

Однак, Всесвіт –цілісна й організована система, у якій усе взаємозв'язане. Тому зростання рівня будь-чиєї свободи неминуче відображається в конгруентному збільшенні рівня його відповідальності. Але щоб цю відповідальність відчути, необхідно, принаймні, бути здатним до абстрактного мислення.

Всесвіт є системою найвищого порядку й стосовно людини займає приблизно ту ж позицію, яку власник свиноферми займає стосовно свиней.

Свині можуть вважати себе вінцем розвитку живої природи, встановлювати свої критерії Добра і Зла, формувати свою внутрішню ієрархію, навіть вводити собі якісь відзнаки місця в цій ієрархії... Але все це припиняється враз, як тільки господар вирішить, що ковбаса дозріла. Адже і спосіб життя свиней, і рівень їхнього матеріального забезпечення, і тривалість їхнього життя – усе це визначається поза межами їхнього усвідомлення.

Людині, на відміну від свиней, дана генетична здатність відчувати абстрактні істини. Відповідно: сприймати духовні блага.

У побуті під поняттям "духовні блага" розуміють переважно речі цілком матеріальні, дані нам у фізіологічних відчуттях: музика, мистецтво, література, соціальні стосунки тощо. Однак у науковому розумінні духовним може бути лише те, що не матеріальне й не існує – для того, хто з ним має справу – у часі та просторі.

Тобто: для певної людини духовним благом є те, що приносить їй відчутне задоволення, проте знаходиться поза межами її органів чуття.

Найпростіший приклад духовного блага – це турбота матері про дитя. Дитина їсть, спить, бавиться, і все це в матеріальному відношенні означає для матері виключно втрату різних видів енергії, клопоти, безсонні ночі, переживання, грошові проблеми. Однак, при всьому цьому, мати щаслива від того, що дитина все це споживає, і рівень задоволеності матері напряму визначається рівнем задоволеності дитини.

Для дитини все, що вона споживає, є матеріальними благами. Для матері це все – блага духовні.

Політик, на противагу олігарху, отримавши доступ до державних ресурсів, використовує їх не на задоволення власних забаганок, а на потреби суспільства. Ба більше – жертвує своїм часом, здоров'ям, спокоєм заради суспільного інтересу. Вбачаючи в цьому сенс життя.

Кожен такий акт здійснюється свідомо. Саме це й вирізняє людину з-поміж усіх інших живих істот. Жодна тварина на Землі, чи то пес, що захищає свого господаря, чи то вовчиця, що боронить свій виводок – не підуть на смерть, якщо відчують, що це цілком реальна перспектива.

Позитивна енергія, яку віддають із відчуттям задоволення, у класичній літературі називається любов'ю, і є основою будь-якого розвитку у Всесвіті. Будь-яка досконалість, будь-яка матеріальна цінність, будь-яке благо, що комусь приносить щастя, – це завжди певний обсяг генерованої кимось любові.

Очевидно, що існування Всесвіту передбачає мету – безперервне вдосконалення форм матерії. Тоді динаміка процесу вдосконалення Всесвіту мусить напряму визначатися активністю генерування любові всіма його елементами.

Із цього можна зробити висновок: будь-який індивід є тим ціннішим для Всесвіту, чим він є більш ефективним у духовному відношенні, чим вищим є в даного індивіда відношення споживання духовних благ до матеріальних.

Людина із цієї точки зору є найбільш ефективною формою біологічної матерії. Однак, упевненість деяких представників роду людського в тому, що вони – вінець творіння, є результатом виключно їхньої інтелектуальної обмеженості.

Ніщо не може бути фінальною моделлю, доки відбувається процес удосконалення. Однак, так само ніщо не може існувати у Всесвіті, якщо воно не вдосконалюється. І чим досконаліші форми життя – тим швидше вони розвиваються. Відповідно, з появою людини процес удосконалення не тільки не припинився, але й досяг небаченої раніше динаміки.

Процес удосконалення біологічного виду – це сепарація досконаліших індивідів від примітивніших, розмноження досконаліших та утилізація примітивних.

Господар, що хоче покращити породу свиней, залишає кращих, з його точки зору, на розплід, а решту пускає на м'ясо. Логічно припустити, що приблизно те саме Всесвіт здійснює з людством.

Ми вже визначилися з тим, що критерієм досконалості будь-якої істоти на Землі з точки зору Всесвіту є відношення генерованої цієї істотою духовної енергії до її матеріального споживання. Даний критерій часто прямо суперечить уявленням обивателя, для якого ознакою "елітності" є якраз рівень матеріального споживання того чи іншого суб'єкта.

Це ще раз підкреслює, що досконалість не є генетичною ознакою людини, і тому люди не є рівноцінними з точки зору Всесвіту. Тобто процес удосконалення людства жодним чином не можна вважати завершеним.

Тому виникає потреба диференціації досконаліших індивідів – "аристократів" – від істот примітивних – "дегенератів" – за критеріями здатності до споживання духовних благ.

Щоб відчути привабливість духовних благ, людина мусить спочатку усвідомити їхнє існування, а щоб усвідомити що-небудь, потрібно мати до цього, щонайменше, генетичні здібності.

Здатність до оперування абстрактними поняттями визначається масою мозку. У живій природі сіра мозкова речовина відіграє ту саму роль, що, наприклад, найновітніші технології в економічному житті країни.

Однак, індивідуальне співвідношення між цінністю духовних та матеріальних благ є величиною відносною, і тому визначається відношенням маси мозку до маси тіла.

Очевидно, що в даному випадку не слід сприймати даний загальний принцип як мірило індивідуальної досконалості того чи іншого конкретного суб'єкта – є люди високодуховні з порівняно невеликою відносною масою мозку, і є вкрай примітивні істоти з рекордними показниками даного параметру. Адже маса тіла й фізична активність організму напряму визначають його потреби в поповненні життєвої енергії, тому людина огрядна й фізично активна завжди їстиме, скажімо, більше ніж тендітний мислитель.

Так само загальний принцип залежності духовної досконалості людини від її генетичної здатності до усвідомлення не означає, що людина з вищим рівнем інтелекту чи освіти автоматично є більш досконалою в духовному відношенні.

Є високоосвічені олігархи, і є малописьменні апостоли. Внутрішня суть людини виявляється не в її талантах, а в актах її свідомої волі.

Тому в кінцевому рахунку весь процес удосконалення людини полягає в регулярному очищенні людства від особливо примітивних генотипів та створенні таким чином "життєвого простору" для досконаліших істот.

У деяких джерелах побутує думка, що з виникненням людського суспільства біологічна еволюція людини припинилася, а тому первісні люди, що з'явилися яких 140 тисяч років тому, генетично нічим не відрізняються від сучасних жителів пересічного міста.

Ця ідея хибна.

Homo sapiens протягом свого історичного існування не просто змінився, але й породив Homo sapiens sapientis. Людина європейська з'явилася на світ біля 40 тисяч років тому, а перехід окремих народів до цивілізації, що почався всього 10 тисяч років тому, був пов'язаний із цілком помітними генетичними змінами – грацилізацією кісток черепа.

Іншими словами – здатність окремих індивідів до життя в умовах цивілізованого суспільства безпосередньо визначається генетичними параметрами, які присутні далеко не у всіх сучасних людей.

Як уже сказано, вирішальну роль у процесі вдосконалення людства відіграє поділ на досконалих і примітивних індивідів. У цьому відношенні ключовим моментом є неможливість співіснування "аристократів" та "дегенератів" в межах однієї спільноти: метою "аристократа" є турбота про слабших, тоді як смислом життя "дегенерата" є утиски цих слабших.

Якщо "аристократ" відчуває найвище задоволення від того, що його жертви не марні і йдуть на користь тим, кого він найбільше любить – то як він повинен сприймати "дегенерата", який живе переважно за рахунок тих, заради кого йде на жертви "аристократ"?

Якщо прийняти за даність, що основи ментальності того чи іншого індивіда визначаються його генами, і ментальна сумісність між людьми прямо корелює з їхньою генетичною однорідністю, можна прийти до висновку: при певній чисельності популяції – неминуче настає момент об'єктивної несумісності її окремих частин, при якій стає неможливою не тільки спільна соціальна ідеологія, але й спільна мова.

У такому випадку будь-яке суспільство розпадається, принаймні, на два антагоністичні субсуспільства: духовно активних "аристократів" та матеріально орієнтованих "дегенератів", із протилежними векторами розвитку.

І рано чи пізно між цими спільнотами настає момент "несхрещуваності", коли навіть сексуальне поєднання осіб протилежних статей – представників протилежних спільнот – є неможливим через несумісність принципів такого поєднання: для виживання "аристократів" критично важливою умовою є моногамний шлюб, тоді як для "дегенератів" єдиним способом репродукції, на який вони здатні, є проміскуїтет.

Таким чином, дух домінує над біологічним єством людини.

З викладеного вище можна зробити недвозначний висновок, яка частина яку витісняє в кінцевому результаті. Причому, це не завжди відбувається через насильницькі дії: енергодефіцитні "дегенерати" вимирають самі, як тільки припиняється зовнішнє надходження енергії для підтримки їхньої життєдіяльності.

Це дає нам схему розвитку людства як безперервного пульсуючого процесу, коли періоди активного розмноження народів змінюються не менш активними періодами їхнього генетичного "очищення".

Пусковим моментом для періоду "очищення" стає розвал інституту моногамного шлюбу, що унеможливлює репродукцію духовно досконалих людей у межах існуючого суспільства й робить перехід до якісно нової спільноти для них питанням виживання.

Олександр Бобик, спеціально для УП