Государство в государстве, или Что будем делать с олигархами?

Незважаючи на те, що Україна, відмовившись від ідеї побудови комуністичного суспільства, вже двадцять років поспіль крокує по шляху незалежності, досі більшість її громадян не уявляє, яку саме державу будують українці і, власне, для кого.

Влада впевнено стверджує, що держава є демократичною і "для людей". Більшість же українців, зважаючи на реалії життя та спостерігаючи за діями тих, хто творить ці реалії, себто представників тієї ж-таки влади, в цьому дуже сумнівається.

Бо тутешня демократія якась дивна – у різних прошарків суспільства вона своя, власна. У дивний спосіб розбудовується також і країна – не для всіх людей, а для окремих із них – небагатьох осіб та їхніх сімей.

Підсумки двадцятирічної розбудови України невтішні: а) концентрація капіталу – 70% здобутків усіх українців належить двом сотням сімей – та його злиття із владою, б) величезний зовнішній борг, в) занепад економіки, г) зубожіння більшості українців, д) розгортання негативних суспільних явищ, є) неефективність влади, яка не спроможна розв’язати суспільні проблеми.

Україна посідає 83-тє місце серед країн світу за рівнем розвитку суспільства, опустившись за останній рік на 7 пунктів. За статистичними даними ООН, більше ніж три чверті, або 78% українців перебувають за межею бідності, де межа бідності – $17 доларів на день. А за останній рік громадяни держави збідніли ще на 10%.

Разом з тим, існує менше одного відсотка українців, що різко контрастує за життєвим рівнем з основною масою народу. Здобувши свої мільярди й мільйони здебільше не працею на благо всього суспільства, а за рахунок недосконалості законодавства під час розподілу та подальшого перепродажу того, що належало всьому народові, ці особи не заспокоїлись.

Вони зажадали ще й влади. Задуривши голову ошуканим і розгубленим співвітчизникам обіцянками європейських стандартів життя та використавши суспільні протиріччя на свою користь, українські рокфеллери таки дісталися владних посад.

Мільйонери – в уряді, мільйонери – у Верховній Раді, серед "слуг народу" – також і ті, хто обслуговує інтереси найзаможнішої частини суспільства.

За словами заступника директора соціальної служби Центру Разумкова Михайла Міщенка, "у нас домінує вищий клас, тобто майнові переваги дозволяють отримати владні переваги".

Таке твердження означає лише одне: найбільш знахабніла частина суспільства, поправши всі основи демократії і норми моралі, нині править в Україні.

Лицемірно посилаючись на демократію, а насправді не дотримуючись її принципів і порушуючи закони, особи, що належать до цієї групи, одночасно намагаються переконати суспільство в необхідності перегляду цих законів, прийнятті нової Конституції.

І їм це вдається, бо вони вміло відвертають увагу людей від аморальності багатьох своїх рішень, використовуючи перевірені часом методи – обіцянки поліпшення життя та плутанину із визначенням пріоритетів розвитку країни.

Найсвіжіший приклад – прийняття рішення про так звану "пенсійну реформу". Це справжня ганьба – вирішити питання отримання "допомоги" від "благодійників" з МВФ за рахунок українських жінок та окремих груп населення.

Ганьбою є й те, що мільйонери і прислужники олігархів, які сидять у парламенті країни і приймають рішення по команді відомого "диригента", проігнорувавши сотні зауважень до цієї горе-реформи, поправок, котрі мали за мету хоч якось захистити права отих 78% українців, не прийняли рішення стосовно реформи власних пенсій.

Почуваючи себе, вочевидь, "надукраїнцями" (згаданий аналітик іменує їх "вищим класом"), ці особи відмовились прийняти положення про розрахунок власних пенсій за законом "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування".

Вони, вочевидь, не бажають бути такими, як всі. А багацько з них взагалі не були присутні в залі, доручивши тиснути на кнопки своїм однопартійцям. І це – повага до законів України? До її народу? То чого ж тоді від них чекати при розгляді й затвердженні інших законів і нової Конституції зокрема?

Іще один момент, який вказує на нещирість і певні розрахунки з боку уряду й керованої "диригентом" більшості депутатів. Посилаючись на Європу, де намагаються вирішити пов’язані із зростанням рівня споживацтва проблеми підвищенням пенсійного віку, українські керманичі ані пари з вуст про рівні життя європейців, їхнього медичного обслуговування, соціального забезпечення.

Не згадують також вони і про виважену структуру економіки розвинутих країн, налагоджене виробництво, що дає право людині спокійно допрацювати і спокійно вийти на пенсію.

А починати реформи потрібно саме із структуризації економіки, визначення пріоритетів її розвитку!

Пан Тігіпко, який очолює і економічний сектор держави, і соціальний, як ніхто інший має знати: якщо немає ладу в економіці країни, не створюються в достатній кількості робочі місця, то хоч на 10, 20 чи 50 років продовжуй трудовий стаж та пенсійний вік, проблеми із надходженнями в бюджет і поповненням пенсійного фонду неминучі!

Коли ж українці остаточно прозріють і усвідомлять, що поки олігархи й ті, хто їх обслуговує, перебуватимуть у керма держави, Україна не просунеться в своєму розвитку ні на крок?!

Досить вже вестися на обіцянки про добробут! Цю заяложену платівку, яку без кінця крутять нам для прослуховування, маємо розбити! А розбивши, прислухатися до свого серця й заглянути углиб душі.

Чи лише для задоволення тваринних інстинктів ми живемо? Чи лише для того, щоби добре їсти, пити, отримувати тілесні втіхи і в цьому намагатися "переплюнути" інших?

Мільйонерами всі бути не можуть. Крім того, в бідній країні мільйонером бути аморально. Призначення людини на планеті – не коптити небо, сприймаючи життя на рівні тваринних інстинктів, а зовсім в іншому.

Та ж невелика частина нашого суспільства, котра не спроможна це зрозуміти, але якій вдалося поєднати свої споживацькі інстинкти з державними посадами, хай сповідує свою віру в "золотого тельця" – це її право і вибір. Але вона має це робити окремо, не примушуючи народ обслуговувати "секту" її одновірців.

Тому рано чи пізно перед українцями таки постане питання стосовно відокремлення бізнесу від влади.

Українці – народ духовний, культурний, і це є їхньою ментальною рисою, яку не змінити, бо її живить рідна земля. Нагадаймо, що ментальність народу формується під інформаційно-енергетичним впливом того простору планети, де цей народ мешкає.

Намагання ж в черговий раз переінакшити свідомість тих, хто народився на українській землі, ні до чого не приведуть. Наше рідне світосприйняття, віра в справедливість на Землі як проявлення Закону Бога, обов’язково переможуть.

Тому для наближення цієї перемоги маємо пізнавати себе нинішніх, сполучаючи ці знання із мудрістю всіх попередніх поколінь українців, бо мудрість ця як вічна інформаційна складова духовного тіла нашого народу є основою нашої психології.

Саме незнання власної психології і велике бажання швидкого збагачення, яке ми почали втілювати в життя суспільства двадцять років тому, спричинили той ганебний стан, в якому ми нині перебуваємо.

Закономірно, що й керують нами ті, хто досягнув найвищої планки цих незнань і бажань. Тому й доводиться нам розбудовувати державу не для себе, а для кількох сімей, члени яких далекі від понять "духовність" і "культура".

Українці отримали від життя урок: для того, щоби держава була міцною, а майбутнє визначеним, очолювати її мають висококультурні, мудрі, досвідчені й далекоглядні люди, тобто справжня еліта українського народу.

Вони будуть спроможні забезпечити культурний і духовний розвиток суспільства й фактично становитимуть перший рівень управління державою.

На основі їхніх рішень мають вирішуватися відповідними фахівцями господарські, економічні, соціальні питання, тобто питання обслуговування фізичного організму суспільства (другий рівень державного управління). Представники ж бізнесу мають бути лише радниками при другому рівні управління державою.

Безсумнівно, українці прийдуть до такої структури державного управління, бо не матимуть вибору. Коли? Час покаже.

Все залежить від того, коли суспільна свідомість дозріє до розуміння першочерговості культури й духовності, а з ними етики й моралі, і другорядності споживацтва – того всезростаючого явища, яке завело в глухий кут, власне, всю цивілізацію.

А поки що олігархічний спрут, здавивши суспільний організм, продовжує висмоктувати з нього соки. Жінок вже "здали" транснаціональному квазібізнесу. На часі – земля.

Підготовка до "здачі" цього всенародного багатства ведеться надзвичайно ретельно. Українцям навіюється теза про те, що лише ринок землі та можливість продажу нашого чорнозему спроможні вирішити проблеми села й сільгоспвиробництва.

Та влада, як і завжди, хитрує й на пряме запитання "xому ці проблеми не можна вирішити за умов довгострокової оренди землі?" чіткої відповіді не дає. І хто ж повірить посадовцям стосовно того, що вони, мовляв, не допустять спекуляцій останнім багатством українців?

Отже вимальовується дивна картина української демократії. Один із демократичних принципів – рівність прав громадян – має фактично два рівні: окремий – для олігархів та "пересічних" мільйонерів і окремий – для тих, хто живе не за рахунок інших, а будує життя власними руками, творчістю та інтелектом, підтримуючи ще й непрацездатну частину суспільства.

Перші, олігархи із мільйонерами, дійсно, мають всі права. Інші ж мають, як мінімум, на одне право менше – на особисте право висувати свою кандидатуру на посаду президента країни. Навіть це право у нас перетворилось на високовартісний товар!

Наступний принцип демократії – принцип захищеності прав і свобод громадян – також діє не однаково для тих, хто спроможний купити таку захищеність, і тих, хто не має можливості заплатити захисникам своїх прав.

Годі вести мову й про інші принципи демократії, котрим не відповідають реалії українського буття. Бо не є владою більшості та влада, при якій купуються депутатські місця, а президентом країни можна стати, набравши менше половини голосів усіх тих громадян, які мають право вибору.

Не є верховенством закону верховенство права окремої частини суспільства робити закони країни "під себе" та приймати їх, голосуючи згідно із телефонною вказівкою або після змаху чиєїсь руки. Не можна говорити взагалі про демократію там, де не поважають Конституцію країни.

От і виходить, що одна частина суспільства, менша, вже побудувала собі державу – заможну, з європейськими стандартами та власною "демократією", тобто усілякими правами й, вочевидь, внутрішніми законами, а інша частина, набагато більша, обслуговує цю "державу в державі".

Менша частина суспільства навіює більшій думку, що країна – демократична, і обіцяє добробут "вже сьогодні", але, зрозуміло, НІКОЛИ не виконає своїх обіцянок.

Натомість, задовольняючи свої гіпертрофовані споживацькі забаганки, намагатиметься відібрати в народу те, що йому належить. Власне, відібрано вже все, крім землі і повітря. Та й це, судячи із подій, що розгортаються невдовзі може стати товаром.

І стане, якщо ми не вкажемо бізнесу на його місце в житті держави. Призначення бізнесу – не керувати суспільством, а обслуговувати його фізіологічні потреби. І все! Якщо ж у окремих бізнесменів і є розуміння значення для суспільства духовності й культури, то ніхто їм не заважає сприяти зміцненню цих сфер.

Направляти ж розвиток країни, будувати її майбутнє, і в такій молодій державі, як наша, формувати єдину й цілісну націю, щасливу розумінням свого сенсу існування в світі та баченням майбутнього, бізнес не спроможний. Тому перед українцями стоїть важливе й невідкладне завдання – відокремити бізнес від влади.

Виконання цього завдання дасть змогу українцям навести лад у владних структурах і змусити їх працювати ефективно, тобто на благо всього народу. Відтак відкриється бачення справжнього шляху нашого розвитку, того шляху, який обов’язково в майбутньому стане взірцем для інших народів.

Любов Чуб, для УП