Красноречие Путина и разбитые мечты Азарова

У вівторок відбулось довгоочікуване й розрекламоване рандеву: український прем'єр вилетів на зустріч зі своїм російським колегою з метою обговорення вже класичної теми україно-російських відносин – ціни на газ для України.

Ще до прибуття пана Азарова в Москву, офіційні представники в Газпромі, передбачаючи зміст майбутньої двосторонньої зустрічі, встигли розвіяти всі оптимістичні сподівання українського прем'єра стосовно можливості перегляду ціни на блакитне паливо.

Кваплива реакція, що надійшла з Москви була передбачуваною.

Україна, як відомо, відхилила ідею вступу до Митного союзу – головне геополітичне дітище Путіна. Попит та відповідно ціна на енергоресурси динамічно зростає, як наслідок нестабільності в північно-африканських країнах-експортерах. А в самій Російській Федерації невдовзі вибори до Державної Думи та президентські вибори 2012 року.

Тож робити безцільних поступок саме для України, у даному випадку, просто немає сенсу.

А враховуючи, що на передвиборчий атракціон скуповування російського електорату, у світлі падіння підтримки обох представників тандему та їх політичної сили "Єдиної Росії", потрібні кошти, кращої нагоди заробляти на чужих проблемах годі й уявити.

Уже стало зрозуміло, що одним зі спонсорів російського передвиборчого популізму виступить Україна, яка платитиме за російський газ ціну за європейською формулою. При цьому в цій формулі ігнорується факт географічної близькості України та умови "харківських угод", які нібито передбачали знижку для української сторони.

Попри цілком закономірну реакцію офіційної Москви щодо газової цінової політики для Києва, зацікавлення викликає те, як російський прем'єр коментував вперту позицію російської сторони з цього питання.

Володимир Путін, навіть на цій прес-конференції, вдався до класичних словесних реверансів у дусі толерантного та турботливого щодо України лідера "братньої держави", який майже одразу почав шукати винних у тій несправедливості, що її зазнає українська сторона в газовому питанні.

Як відомо, Путін не схильний у публічних виступах, особливо, коли вони відбуваються на міжнародному рівні чи на рівні двосторонніх переговорів, вдаватись до жорстких агресивних заяв. Тому, навіть критика на адресу інших країн лунає з вуст російського прем'єра не інакше, як виважена промова високопрофесійного дипломата.

Незважаючи на те що тема зустрічі з Азаровим носила специфічний характер і стосувалась економічної цінової політики в газовій сфері, російський прем'єр Путін у звичному для нього "президентському" стилі перейшов на глобальний рівень геополітичних абстракцій, виправдовуючи російську позицію – міжнародною економічною кон'юнктурою.

Путін не стримував себе у віддалених від теми розмірковуваннях про Ірак, військові протистояння в Північній Африці, недвозначно натякаючи на джерело цих глобальних негараздів – Сполучені Штати Америки.

У такий спосіб, здавалося б, цілком недоречний міжнародно-політичний екскурс російського прем'єра, був покликаний знайти винних в українських економічних негараздах на стороні й принагідно вказати на глобальну "імперію зла", що провокує міжнародні конфлікти та здійснює агресивну зовнішню політику.

Останній меседж, як можна припустити, адресований більшою мірою до російського глядача. Адже останнього, попри можливу нелюбов до "владного тандему", об'єднує ще більша нелюбов до Сполучених Штатів.

Повернення до холодновоєнної риторики в час, коли, здавалося б, Росія та США публічно демонструють готовність до стратегічної співпраці, є улюбленим вербальним маневром Путіна.

Підкреслюючи "агресивність" зовнішньої політики Сполучених Штатів, він намагається знайти стратегічних союзників у таборі країн ЄС, що є вкрай важливими для економічних інтересів Росії, а також намагається виправдати авторитарно-мілітарний характер політики самої Росії.

Вдаючись до антиамериканської риторики, Путін належно сигналізує Заходу про те, що "Росію не потрібно повчати" – на "повчання", якщо не належне покарання, заслуговують агресивні Сполучені Штати.

Отже, красномовство Путіна, насичене метафоричними роздумами про міжнародну політику перетворилось на ефективний інструмент перекладання відповідальності на сторонні сили\держави, в умовах відсутності раціональних аргументів на користь російської позиції в газовому питанні.

"Треба платити", – переконливо заявив Путін, підсумовуючи свою, по істині, яскраву промову.

Усі задоволені. Совість офіційної Москви "чиста".

А пану Азарову, замість знижки на газ, доведеться задовольнитись ораторською майстерністю свого російського колеги.

Справді, є чому повчитись.

Руслан Кермач, спеціально для УП