О Шкиле и не только

Бекграунд цієї історії складається з п'яти слів: депутат Шкіль потрапив у аварію. Дуже коротко – кількома рядками – повідомляли про це медіа й наступного дня після ДТП, і ще за деякий час. А відтак додали сенсацію: у крові Шкіля знайдено алкоголь.

Я нарахувала три інформаційні хвилі, які підіймали на гребні цю новину.

При цьому було незрозуміло, на кого посилаються ЗМІ, і хто той чиновник із МВС, котрий готовий взяти на себе відповідальність за сказане. Усе за старим журналістським жартом: "як повідомляє невідоме джерело – від особи, котра побажала залишитись неназваною, надійшла інформація, яка не може бути розголошеною". Рівень достовірності та обсяг фактажу тут приблизно подібний.

А зараз ремарка із приводу самих мас-медіа. Особисто я рада, що прийшла в журналістику в часи, коли постійне розчісування сверблячки під назвою "Інтернет" було в зародковому стані. У 2001-му редакції вже не надсилали тричі на день кур'єра до інформагенцій, щоб отримати стрічку новин, але й традиції такого безпардонного, як зараз, "копіпасту" – не існувало.

Нині новина – це те, що вдалося передерти із сусідньої веб-сторінки. Плюс, звісно, хвацький заголовок, бажано – похабний.

Перша "алкогольна" хвиля, яка звинуватила Шкіля, прокотилась другорядними сайтами, де в якості першоджерела вказувались ресурси, які взагалі виявлялись неіснуючими. Їхні сторінки – який-небудь умовний pupkin.com, тупикова гілка цивілізації – попросту не відкривались. Але справу свою робили...

Я не вчилась на факультеті журналістики, тому, можливо, чогось не розумію. Прийшла в "Україну молоду" із російської філології – під впливом "України без Кучми" і заочного знайомства з тим таки Шкілем, чия доля, і доля політв'язнів, мене вразила. Я далека від ідеалізування газети, у якій працювала, але я пам'ятаю, як усе починалось.

Пам'ятаю й знаю з розмов із моїми однолітками – тими, хто перетнув сорокарічний рубіж або зробить це незабаром – що нинішня таблоїдизація ЗМІ багатьом із нас "не по нутру". Як і масове закриття видань, або доведення тих, що ще жевріють, до банкротства. Як і безробіття на медійному ринку, як і відчуття твоєї непотрібності. "Дай Бог, чтобы твоя страна тебя не пнула сапожищем". А вона таки пнула, добряче підділа носаком під зад.

Світ, звичний і зрозумілий, розлетівся на друзки. А в новому світі твої колеги в переважній більшості своїй уже не продукують аналітику, не роблять класичних репортажів. Домінують "сіські і піські", і навіть коли ти пишеш про політику, очікується, що і вона вийде трохи "генітальною" та "цицькатою".

А якщо ні – тобі в спину дихає ціла армія випускників-журналістів. Їм по 20, вони мобільні та цинічні, без варикозу, задишки.

І без IQ. Збігають і принесуть "скандал".

Там, де ти стоїш і лупаєш очима, перетравлюючи, приміром, ув'язнення Луценка, вони вже строчать про те, як його (під вартою?!) навідувала коханка.

Десять років тому мене вчили, що кожну новину бажано розгорнути як фісгармонію – задіяти наявні регістри, пройтися по всьому звукоряду. Про необхідність надати слово обом сторонам, зібрати думки pro і contra, я взагалі мовчу – це ретро, яке, здається, спочило у Бозі. Значно простіше написати, що ім'ярек напився і розбився. Та ще й у тональності "ржунімагу".

Це весело, коли людина лежить у комі, весело, коли сидить у тюрмі... Весело, доки не відбувається з тобою.

У ніч із 6 на 7 травня в Києві сталася, безумовно, не одна автомобільна аварія. Тим паче, дощило, відповідно, дороги були слизькими. Але увага прикута лише до тієї, у яку потрапив Шкіль.

І це цілком зрозуміло. Ім'я відоме – отже, справа пахне "клікабєльністю".

Я знаю, що Верховна Рада має високий рейтинг недовіри, а депутати як клас викликають жагучу неприязнь. Це пояснює, але не виправдовує тиражування сумнівних сенсацій.

Одна деталь: у ЗМІ перебрехали навіть назви київських вулиць, де розбився Шкіль – "Камишинська" стала "Камишанською", а "Промислова" – "Помисловою". Причому це – слово в слово, помилка в помилку – повторили майже всі. Google вам у поміч, юні друзі!

Ніхто не дорікає медійникам за те, що вони не взяли коментар у самого Шкіля.

Перші півдоби він був без свідомості. Його ледь врятували, і навіть коли витягли з того світу, він не міг говорити, не міг самостійно дихати. Період реабілітації розтягнувся на довший термін, ніж це очікувалось від початку, адже травми його виявились дуже тяжкими.

Проте інформацію можна було отримати й з інших джерел – наприклад, зв'язавшись із лікарями.

Є з десяток варіантів того, що слід було робити в даній ситуації журналісту, аби його матеріал вийшов більш-менш виваженим. Навіть якщо руки свербіли написати ще й про те, що Шкіль, за словами невідомо кого (NB!), був у нетверезому стані. Так, принаймні, був би дотриманий баланс інтересів. Або – як говорили колись – плюралізм думок.

Але цього ніхто не зробив.

І коли чергова хвиля вспінила "алкогольну" версію, максимум, що зробили медіа – це процитували прес-службу депутата, яка заперечувала сп'яніння Шкіля. Хоча значно важливіше було б зробити акцент на офіційній позиції МВС, яке на сьогодні не підтверджує подібні чутки. Однак слова речника столичної міліції Володимира Поліщука згадали буквально одне або два видання.

Не сталося й ще дечого.

Колеги Шкіля підтримували його, але це були принагідні репліки, а не аналіз усієї ситуації. Минуло більше місяця, але очікування, що хтось активніше виступить на його захист, не виправдались. Спробую зробити це сама, адже знаю Андрія Шкіля десять років – із часів УБК.

Пам'ятаю Шкіля на мітингах, а потім – аж через півроку – у залі суду, де слухали "справу 9 березня". Від "України молодої" я їздила на всі засідання – спочатку на Хрещатик до Старокиївського суду, а пізніше – до голосіївського кінотеатру "Загреб", куди перемістилося це судилище.

Пам'ятаю зиму 2001/2002 років, і купку змерзлих родичів під "Загребом", і серед них – лише пару журналістів. Пам'ятаю, як під'їжджав до дверей автозак, пам'ятаю, як завжди мужньо тримався Шкіль – і в кайданках по дорозі від автозаку до судової зали, і в заґратованій клітці. І до, і під час судових засідань. І тоді, коли прокурор вимагав для підсудних десять років ув'язнення, і тоді, коли суддя Волик відмовлявся звільняти Шкіля – уже обраного народним депутатом України.

Пам'ятаю й інші обставини – як редактору "України молодої" Михайлу Дорошенку читачі надсилали листи, у яких вимагали припинити підтримку антикучмістів і дещо "осадити" мене; і те, скільки кпинів було із приводу того, що наша газета писала про цю справу; і всі інсинуації відносно того, голодують чи не голодують політв'язні насправді.

А вони голодували. І Шкіль "догрався" до відмови печінки й гіпоглікемічної коми.

Обставини, як бачимо, дещо повторюються. Повторюється й те, що йому доводиться виправдовуватися в тих наклепах, які на нього зводять.

Так було і після його звільнення, коли в пресі підняли тему, а чи все він зробив, щоб допомогти іншим ув'язненим. Він зробив усе від нього залежне – і як народний депутат, і як людина. А що не взяв штурмом Лук'янівське СІЗО – то це вже, вибачайте, не його провина.

Особисто я вірю Андрію Шкілю, хоч і розумію, що слово моє буде каменем, який потоне у воді загального скептицизму.

Але від каменя розходяться кола, і, може, ці кола бодай на йоту допоможуть йому – хоча б у плані моральної підтримки.

Коли ж слова недостатньо, то на цей випадок є вартий уваги документ – довідка з 17-тої міської клінічної лікарні, куди Шкіля доставили одразу після ДТП. Це повний перелік препаратів, введених депутату з того моменту, як ним почали опікуватися лікарі.

Знадобилися медикаменти недарма – пацієнт 17-тої лікарні перебував у стані коми протягом 14 годин, його артеріальний тиск упав майже до нуля, і ціла бригада ескулапів як могла витягала нардепа з того світу. Ішлося про життя або смерть людини, котра в сукупності отримала закриту черепно-мозкову травму, забій головного мозку, закриту травму грудної клітки, забій обох легень.

У згаданій довідці момент забору крові зафіксований чітко: 2.30, 7 травня 2011-го. До того часу – а лікування було розпочато близько першої ночі – медики поетапно вводили депутату ті чи інші засоби та проводили різноманітні процедури. Коли ж справа дійшла до перевірки на алкоголь, сенс заходу було вже безнадійно втрачено.

На сьогодні очевидно, що офіційних результатів алкотесту нема, і невідомо взагалі, чи працювали експерти зі зразками крові Шкіля.

"Перевірка проводиться", "слідчі дії тривають", – каже Поліщук, а далі мовчить, посилаючись на таємницю слідства. Усе решта – від лукавого, якого, до речі, не гріх би міліцейському речнику схопити за рога.

Шукати авторів фантазії про п'яного Шкіля – завдання якраз для відомства Поліщука.

До речі, якби в правоохоронців насправді "увели" з-під носу тайну слідства й розтиражували б її на весь український сегмент інтернету, міліція мала б виявити щонайменше стурбованість. Але цього не сталося. Отже, викид компромату був спеціально інспірований зацікавленими особами.

Інспірований зовні і смачно пережований специфічною українською пресою.

Пригадується, як обговорення аварії Шкіля почалося з класу його авта. І коли стало ясно, що "Ніссан" Шкіля й близько на зборці не стояв з "Ламборгіні" покійного Лісіна – медійники втратили до цього нюансу інтерес. Найдешевша машина з-поміж тих, котрими користуються представники депутатського корпусу, щасливо уникнула мусолення, бо не створила зайвого приводу для зловтішання – от, мовляв, заївся, буржуй, але на тобі за це! – маєш тепер...

Зате решту деталей було спотворено й подано так, як це вигідно авторам.

Отак ми й сходимо на пси, отак і в'язнемо в убозтві – інтелектуальному, емоційному, інформаційному. Скоро для того, щоб підхльоснути отупілі нерви глядача/слухача/читача, знадобиться щонайменше третя світова війна з морями крові, і, бажано, із секс-скандалами на передовій.

На цьому тлі аварія Шкіля, безумовно, померкне. І відійде в минуле вимираюча каста здатних думати та відчувати. Що залишиться по всьому? Інтернет, готовий увібрати всі "сенсації" світу й потішити ними охочих.

"Хліба та видовищ!" – вітаю всіх із цим цивілізаційним регресом, ну й, звісно, з недавнім професійним святом, шановні колеги по перу...

Наталія Лебідь, спеціально для УП