Нация и провокация

Мені давно набридли нескінченні химерні утопії на тему – а як би побудувати таку заможну, щасливу та впливову у світі Українську державу, щоби в ній або зовсім не було українців, або вони перебували десь на маргінесі, політичному й культурному.

Бо ж якби тих капосних українців не існувало взагалі, яку пречудову демократично-ліберальну країну можна було б облаштувати! Які реформи у ній провести! Яку культуру забамбацати!

Звичайно, майже ніхто не розставляє відверто всі крапки над "і". Обходяться евфемізмами чи натяками. Мовляв, давайте запишемо в Конституції так: ми, громадяни, зібралися і засновуємо Україну.

От її не було – а такого-от числа вона й з’явилася. З нуля. З пустки. Як захочемо, так і побудуємо. Ліберально-безнаціональну. Найпередовішу у світі.

Чи інший варіант: давайте будувати країну, засновуючись виключно на ідеї громадянського суспільства та на суто громадянських цінностях.

Нічого іншого не треба. То все суцільна тягнибоківщина. Хто тільки вимовить слово "нація", той ледь не нацист. Чи стає цим самим на шлях до нацизму. Це ж дуже просто: самі тільки громадянські цінності у дистильованому вигляді, і нічого іншого.

Ще один варіант – відкиньмо всі крайнощі, відкиньмо совєтську і націоналістичну спадщину, знайдімо "золоту середину" між ідеологіями минулого – і на тому ґрунті побудуємо країну, де всі примиряться.

Можна, втім, і не відкидати – можна залишити все, як є нині, і винайти якісь спільні цінності для всіх. Добробут, чисте повітря, відсутність корупції тощо. Більшого вимагати від громадян країни в плані їхнього єднання не можна, все інше – то їхня особиста справа.

І так далі, і таке інше – кожен читач може навести чимало подібних прикладів.

Є й радикальні рішення: мовляв, малороси та галичани – це два несумісних етноси, тому ніяких українців не було, немає і не повинно бути ніколи. А "государство Украина" – це складова "Русского мира".

Чи, скажімо, інший радикальний варіант: треба всім українцям негайно перейменуватися на русичів. І тоді вони стануть центром тяжіння всього східнослов’янського світу. При цьому в русицькому (чи русичанському?) середовищі вільно конкуруватимуть дві мови і дві культури...

Упродовж усіх останніх 20 років утопії подібного ґатунку, то більш, то менш витончені, супроводжують життя, а часом й активно втручаються у нього, намагаючись за допомогою сили влади підігнати це життя під ті чи інші утопічні шаблони.

На щастя, енергетика цих утопій не та, що закладена була в "Маніфесті Комуністичної партії", проте вони також мають неабияку руйнівну силу. От очолив був наприкінці 1992 року Віктор Пинзеник економічний блок в уряді щойно призначеного прем’єра Леоніда Кучми. Й одразу ж почав будувати абстрактно-ліберальну Україну без українців.

Яким чином? А дуже простим. Україномовне книговидання тоді, попри проблеми інфляції та знаходження коштів, набирало оберти – бо були впроваджені певні пільги для нього. Як так, чим друк книг відрізняється від виробництва шкарпеток? – сказав віце-прем’єр – і пільги негайно скасували.

Результат усім добре відомий: знадобилося десятиліття, щоб очухатися від цього утопічного експерименту. А одночасно у Росії такий собі Борис Нємцов, якого інший Борис поставив главою обладміністрації у Нижньому Новгороді (потім Нємцова обрали губернатором області), впровадив нульові податки на книговидання у своєму регіоні.

Результат – ледь не половина Росії була завалена книгами зареєстрованих там видавництв; і навіть до нас дещо потрапило. А через кілька років по всій Росії впровадили пільговий режим оподаткування для книговидання. А потім ще й додали федеральні та місцеві цільові програми...

Те, що маємо в "сухому залишку", щедро представлене у книгарнях та на книжкових базарах України. Звичайно, російська література велика й могутня, але українська не мала б і десятої частини своїх проблем, якби не спроба реалізувати один із різновидів утопії України без українців.

Проте україномовна книга (класична, сучасна й перекладна) вижила, попри всі експерименти – і деякі автори вже мають наклади своїх творів понад 100 тисяч примірників (за умов нової хвилі економічної кризи це непоганий показник). Що зайвий раз довело хибність подібних утопій. Довело всім, хто вміє мислити, – тільки не їхнім авторам.

А тому парад утопій триває. Одна із них – це "Євро-2012" у виконанні нинішньої влади. Схоже, її гаслом було: "Якомога менше українського в оформленні". Мовляв, українське – то не модерне, а треба модерного.

Ясна річ, ані очільники влади, ані її холуї зеленого поняття не мають ані про вже класичний український модерн першої третини 1930-тих років, ані про сучасне вітчизняне малярство та скульптуру.

А навіщо? Ба більше, здійснена галопом реконструкція музею Тараса Шевченка Шевченківського національного заповідника у Каневі призвела не до відновлення авторського проекту цього музею (свого часу істотно "підрихтованого" більшовицькою владою), знаного українського архітектора-модерніста Василя Кричевського, а до перетворення споруди на чергове офісне приміщення.

Очевидно, щоб у Януковича в ході відвідин музею не виникало когнітивного дисонансу. Авторка нового проекту – член (чи членкиня?) гуманітарної ради при тому самому Януковичу (зверніть увагу: не "національної гуманітарної ради", а "ради при...") Лариса Скорик.

Архітектор, між іншим, далеко не безталанна, але така, яка вміло і з вигодою для себе вписується в "парад утопій". Та мова не про її небуденну сукупність хистів, а про те, що українські фолк-традиції вважали знахідкою для інтеграції до сучасного мистецтва Матісса та Пікассо (котрих із ними познайомила Олександра Екстер), а от для гуманітарних утопістів та для організаторів "Євро-2012" усе це нічого не значить.

Так само нічого для них не значить і незначна (якщо не сказати від’ємна) конструктивність подібних утопій.

А тим часом по-справжньому ефективними в Україні за останні 20 років виявлялися тільки ті проекти, які або були справді українськими (з усіма не тільки плюсами, а й мінусами, що звідси випливають), або містили серйозну українську складову.

Ідеться не про етнічність, ідеться про національні чинники (не випадково-бо у числі провідних українських видавців, які випускають у світ елітарно-інтелектуальні тексти, – Леонід Фінберг та Леонід Фінкельштейн).

Згадаймо: Леонід Кучма "виграв" президентські вибори 2004 року (чи то й справді з мінімальною перевагою, чи за допомогою вкинутих у Криму й на Донбасі "додаткових" бюлетенів – у даному разі не має особливого значення) під гаслами навіть не "русского", а "советского мира".

Але одразу ж рушив шукати порозуміння із потужними на той час національно-демократичними силами та заповзявся українізувати свій політичний проект.

І якщо Леоніду Даниловичу щось і вдалося, так це інституційна розбудова держави. Хоча й корумповані та не надто ефективні, але всі необхідні інституції були створені, а водночас й ухвалена не така вже й погана (надто якщо порівняти з російською чи білоруською) Конституція.

На додачу до цього, саме в часи президентства Кучми достатньо успішно відбувалася трансформація освіти. Особливо за перебування на міністерській посаді Василя Кременя.

І що цікаво: 1992 року Кремень повернувся до України із Москви, де він пропрацював упродовж усієї перебудови в ЦК КПСС, маючи, умовно кажучи, "космополітичні" (себто значною мірою неосовєтські) погляди.

Але тоді, коли він спершу очолив парламентський комітет з науки й освіти, а потім став відповідним міністром, то одночасно із модернізацією розгорнулася й спокійна, розважлива, а головне – змістовна українізація освітнього процесу.

Саме за Кременя вже й "Велика Вітчизняна" було щезла з програм... аж тут нагодився "найбільш український президент" і віддав міністерське крісло соціалістам.

Утім, і Станіслав Ніколаєнко не безнадійна в цьому плані людина – українізація освіти при ньому згодом відновилася, а щодо "Великої Вітчизняної", думаю, і він би врешті-решт дійшов до правильного висновку, аж тут міністром став львів’янин-фізик Іван Вакарчук, котрий такими дрібницями не цікавився...

А водночас згадаймо (це вже приклад із іншої царини) – як свого часу зійшов на пси перший й останній президент Криму Юрій Мєшков (а хто більше за нього намагався збудувати щось ущент неукраїнське й антиукраїнське на півострові?) та як ганебно провалився і зійшов із політичної арени СЛОн, задуманий як об’єднання проросійських лібералів України (таких виявилася надто мізерна кількість, щоби той СЛОн устав на ноги).

Можуть заперечити: а як же Сергій Тигіпко, вочевидь не фанат всього українського?

По-перше, його партія все ж таки зветься "Сильна Україна", по-друге, виборці Тигіпка – це не симпатики якоїсь партійної структури чи ідеології: це публіка, яка прагне "ліберального фюрера", вовка-одинака при владі (принагідно: коли біля нього не було Костя Бондаренка та Олександри Кужель, рейтинг самого Тигіпка був істотно вищим).

Чи можна вважати "ліберальну утопію" цього персонажа української політичної арени успішною? В одному-єдиному сенсі: у сенсі отримання самим Сергієм Леонідовичем віце-прем’єрської посади, а відтак – усіх тих преференцій, які в Україні напряму з такими посадами пов’язані.

Що ж стосується реалізації передвиборчих обіцянок, задля того Тигіпко начебто йшов до уряду... То про це краще помовчати.

Звісно, можна зауважити: а як же Ющенко? Щиро український Ющенко? Але, по-перше, хіба все українське – це добре, і воно мусить автоматично взяти гору (втім, сам Ющенко, схоже, так і думав)?

По-друге, утопія "Нашої України" мала феноменальний успіх – від 2001 по 2005, та й після того на двох парламентських виборах НУ з її ідеями та пропозиціями виступила досить пристойно.

А головне, варто звернути увагу на те, яка "електоральна дірка" залишилася на "постпомаранчевому полі", яке число виборців не бачить, за кого віддати голоси (близько половини – такого ще ніколи за 20 років, здається, не було) та взагалі не хоче йти на вибори.

З іншого боку, а як же Янукович та Партія регіонів? По-перше, йдеться про президента меншості (ледь більше за третину від загального числа виборців) і про "парламентську більшість", підтриману свого часу менш, аніж 30% голосів (ну, а потім були "тушки" та "тушканчики", котрі за своє політичне життя добре навчилися перестрибувати з однієї провладної фракції до іншої).

По-друге, хіба проект "покращання життя вже сьогодні" можна вважати хоч трішечки успішним проектом (якщо, звичайно, не мати на увазі кілька десятків можновладців і кілька тисяч їхніх довірених холуїв)?

По-третє, хто з інтелігенції всі ці півтора роки бунтує проти влади "януків" і не дає спати "болоту", перебуває у фокусі уваги – хіба не та, що вважає себе питомо українською (хай дехто із неї і спілкується вдома російською мовою)?

Та справа не в прикладах. Справа в концептуальному бачення перспектив змін чинної ситуації. А перспективи ці полягають у побудові нових, більш вдалих, але беззастережно українських проектів.

Не на етнічному, а на національному ґрунті (тоді як різні варіанти "програм захисту українців" – це суто етноцентричні концепції, які сьогодні не годяться навіть для інуїтів, себто ескімосів).

Проектів модерних, динамічних, реалістичних і – не останнє за важливістю – чесних. Бо ж вилізти із тієї діри, в яку Україна залізла за останні п’ять років, а особливо після приходу до влади "команди проффесіоналів" можна тільки на основі національної єдності, коли люди при владі дбають не про накопичення власних статків, а про інтереси всієї країни.

Звісно, можливі і "реформи згори" з боку тоталітарної чи авторитарної влади, яка виступатиме в якості окупаційної щодо більшості країни; але реформи на демократичних підставах реальні тільки на українському ґрунті.

Зрештою, не тільки 20, а й 100 останніх років переконливо засвідчують це. А тому всі утопії "України без українців" є чи то дурістю, чи то провокацією.

Сергій Грабовський, для УП