Игра в Конституцию

Уже 15 років конституційно-правове поле України лихоманить від постійних змін. З моменту ухвалення Основного закону, до нього вже двічі вносилися правки. Причому другий варіант правок, як відомо, просто анулював попередні.

Очевидно, що метою конституційного реформування було не реальне покращення Конституції, а її підлаштування під вимоги політичної доцільності.

І це, не рахуючи численних спроб та ініціатив внести зміни до Конституції, які так і не були реалізовані. А таких спроб було безліч.

Спочатку змінити конституційне поле під потреби спокійного відходу від президентської влади хотів Леонід Кучма. Потім, уже після політреформи, повернути собі "царські" повноваження через відновлення першого варіанту Конституції постійно прагнув Віктор Ющенко. Зі своїми конституційними проектами виступали такожрегіонали, бютівці та комуністи. Уважний спостерігач пам'ятає, що в регіоналів і бютівців конституційні ініціативи ледь не втілилися в створення парламентської республіки.

Проте отримавши президентську владу, Віктор Янукович швидко забув про свій пієтет до парламентаризму, розпочавши спецоперацію по відновленню президентської, або термінологічно правильно – президентсько-парламентської конституційної моделі. Що й завершилося утвердженням президентської форми правління через відновлення Основного закону зразка 1996 року за рішенням Конституційного суду, який з 1 жовтня 2010 року повернув країну в політичний формат часів Кучми.

Однак такі напівлегітимні конституційні новації викликали низку питань у Венеціанської комісії.

Із цього часу й починається сучасний етап конституційного процесу.

Адже, будучи змушеною дати адекватні пояснення Венеціанській комісії й зберегти гідне обличчя перед західними спостерігачами, влада вдалася до подальшої імітації конституційного процесу. Механізмом цієї гри з Основним законом стало створення в лютому 2011 року Конституційної асамблеї на чолі з першим президентом Леонідом Кравчуком.

І якщо сама асамблея нібито покликана розробити нові, "кращі" зміни до Конституції, то Кравчук покликаний надати діяльності цього органу видимість легітимності.

Власне, судячи з усього, робота Конституційної асамблеї так і не зрушила з "підготовчого" етапу. Тобто асамблея досі не тільки нічого не напрацювала, а й навіть не була сформована як повноцінний дієздатний орган. Проте можна здогадуватися, що реального завдання розробити певний "передовий" проект Конституції перед асамблеєю ніхто й не ставив.

Справжніми завданнями органу по реформуванню Основного закону є, по-перше, окозамилювання, а по-друге, збереження можливості для президентських маневрів у політико-правовому полі.

Отже, передусім Конституційна асамблея повинна створювати в західних спостерігачів ілюзію того, що влада працює над помилками, указаними в доповіді Венеціанської комісії. Причому необхідно створювати саме видимість, а не вести реальну роботу. Адже насправді керівництво держави й особисто президента глибоко влаштовує як обсяг тих повноважень, якими він наділений зараз, так і зміст розподілу відповідальності між гілками і органами влади.

Таким чином можна і зручну систему розподілу влади зберігати, і перед європейцями виправдовуватися, ніби "робота по вдосконаленню Конституції ведеться".

Крім того, важливим завданням роботи асамблеї є створення можливості для політичних маневрів президента.

Так, припустимо, у разі остаточного провалу "реформ і модернізації" і суттєвого падіння рейтингу Януковича, йому буде потрібно створити умови для спокійного відходу з президентської посади. Конституційна асамблея стане тут майже незамінним механізмом для зміни моделі влади, аби обмежити вплив і повноваження наступника Януковича на посаді.

З іншого ж боку, якщо станеться диво, і "реформи та модернізація" таки дадуть якийсь відчутний результат, а Янукович отримає шанси на переобрання – Конституційна асамблея стане для нього механізмом формально-юридичного закріплення, легалізації своєї влади в Основному законі.

Таким чином, Конституція України фактично виконує не функцію бази для створення стабільного й легітимного правового поля, формування нормальних правових відносин у суспільстві, а завдання "підгону" правового поля під потреби політичної доцільності.

Фактично, відбувається своєрідна гра в Конституцію, де Основний Закон із бази правових відносин перетворюється на засіб реалізації приватних або групових, кланових інтересів.

І учасниками цієї гри стають не тільки президент, його оточення і Конституційна асамблея, а й парламент, Конституційний суд – уся політична система і суспільство в цілому. А результатом цієї гри стають особисті успіхи окремих політиків і руйнування правової системи 45-мільйонної країни.

То ж, чи варта ця гра смутного минулого, нестабільного сьогодення і поламаного майбутнього всієї країни?

Олексій Краснопьоров, політолог, спеціально для УП