Сделайте Налоговый кодекс рыночным!

Що треба зробити для того, щоб платники податків і державна влада усвідомлювали, що податки – це оплата послуг по державному урядуванню своєму народові?

Що треба зробити, щоб влада визнала себе монопольним продавцем державних послуг, а покупцями вважалися суб’єкти оподаткування?

На жаль, у новонародженому Кодексі податки визначені обов’язковими БЕЗУМОВНИМИ платежами, тобто платити їх обов’язково. А от отримання "товару" ніхто не гарантує.

Працівники органів державної влади називаються державними службовцями. Тобто працівниками, які надають державні послуги.

Кому?

Самій державній владі, чи своєму народові? Запитання не таке вже й риторичне, з огляду на відсутність триєдинства представницької демократії в Україні.

Замість об’єктивного триєдинства законодавчої, виконавчої і судової гілок демократії маємо нікому невідомих делегатів від сумнівних партійок в ролі народних(?) депутатів, які узурпували законодавчу гілку влади.

Виконавча гілка штучно роздвоєна на президентську та прем’єрську і демократизація не доведена до логічного завершення – в областях і районах керівники виконавчих установ не мають повноважень від народу.

Судова влада зовсім не має повноважень від народу.

В Україні ніколи не було триєдинства представницької демократії, але менталітет народу завжди був і залишається схильним саме до такої влади. То в Росії прагнуть мати доброго царя-батюшку, а в Україні новообраного гетьмана мастили багнюкою, щоб пам’ятав про обов’язки перед народом.

Наслідком відсутності триєдинства маємо держслужбовців для держслужбовців, тобто державна влада обслуговує саму себе, і лише щось, за залишковим принципом, робить для народу. Найгірше таке "самообслуговування" влади маємо в системі оподаткування.

Наприклад, в Ужгороді в часи "розвинутого соціалізму" контролювали сплату податків лише 5 держслужбовців фінвідділу міськвиконкому. Зараз для виконання тієї ж самої функції "поставлено на кормлєніє" податкові інспекцію та міліцію чисельністю більше трьохсот чоловік.

Це в масштабі найменшого обласного центру, а в загальнодержавному масштабі маємо ще гірші приклади утримання держслужбовців для держслужбовців.

Головуючи на сесіях Верховної Ради Іван Плющ неодноразово волав: "Україні не потрібні два уряди!". Але ж утримуємо "на кормлєнії" тисячу душ адміністрації президента і не менше у Кабміні з одними і тими ж виконавчими функціями.

Та повернемось до податків – джерела фінансування всієї діяльності державної влади і на "самообслуговування", і на послуги народові.

Податки є єдиним джерелом такого фінансування. Зовнішні кредити та внутрішні позики підлягають компенсації тільки податками, а займатися підприємництвом державна влада не зобов’язана. Гроші влада зобов’язана ЗАРОБЛЯТИ тільки наданням державних послуг своєму народові.

Народ обирає владу для виконання загальних і персональних державних послуг, що й належить оплачувати податками.

При оплаті персональних державних послуг (реєстрації, дозволи, ліцензії, штрафи, тощо) ринкові відносини між покупцем і монопольним продавцем кожної персональної послуги державної влади не працюють. Відповідні податки є монопольними цінами персональних державних послуг.

Покупець, суб’єкт оподаткування, не може торгуватися, але може не отримувати персональну державну послугу і не сплачувати відповідний податок.

Таке ухилення від сплати податку іноді примушує монопольного продавця, державну владу, зменшувати монопольну ціну, або відмовлятися від надання послуги і скасувати податок.

Отже. По кожному такому податку маємо об’єктом оподаткування персональну послугу державної влади в ролі монопольного продавця, а також маємо суб’єктами оподаткування конкретних покупців цієї послуги.

Загальні ж державні послуги (оборона держави, фундаментальна наука та обов’язкова освіта, охорона здоров’я людей і природного середовища, введення та ведення національної валюти, тощо) надаються всім і нікому особисто.

Вартість загальних державних послуг об’єктивно присутня в складі вартості суспільно корисної праці всіх працюючих у державі, тому основним джерелом фінансування загальних послуг є податки з вартості праці, придбаної будь-яким покупцем-роботодавцем.

Податки з вартості праці тільки всі разом становлять ціну реалізації загальних державних послуг, а кожен сплачений роботодавцем податок є лише певною часткою загальнодержавної монопольної ціни.

Роботодавець не може мати ніяких підстав для звільнення від сплати податків з вартості придбаної праці, тому що не відбувається жодного акту продажі-купівлі праці без користування загальними державними послугами.

В Україні загальна вартість праці не визначається бухгалтерським обліком і не фіксується державною статистикою. Використовуються складові вартості праці: заробіток, страхові збори, податки та прибутки(збитки).

Але використовуються не всіма роботодавцями і не всі складові. Звідси всі негаразди з оплатою соціальних складових вартості праці: страхових зборів і податків.

У підприємництві страхуванню та оподаткуванню об’єктивно підлягає загальна вартість суспільно корисної праці, а не її складові заробіток і прибуток.

Для чого досі зберігається штучна сума заробітку з податком під неправдивою назвою "зарплата"? Це успадковано ще від тих часів, коли натуральні податі влада заміняла на грошові податки. Тоді це робилось для того, щоб обійти ринкову аксіому про те, що продавці не платять, і щоб продавці працездатності мали на папері гроші для сплати податку.

В дійсності до оподаткування "зарплати" продавці працездатності не мають ніякого відношення, за нарахування та сплату податку відповідає покупець-роботодавець.

Досі зберігається ця штучна "зарплата" для того, щоб оподаткуванню підлягало будь-яке отримання грошей.

Наша влада вимагає декларувати всі отримання грошей з метою контролю за сплатою податків. Але ж гроші отримують тільки продавці, а продавці не платять і не можуть бути суб’єктами оподаткування.

Присутність усіх податків в складі цін реалізації товарів доводять те, що суб’єктом оподаткування фактично є і може бути тільки покупець, а універсальним об’єктом оподаткування – отримання товарів покупцем, як придбаних за гроші, так і привласнених інакше.

Отримання ж грошей за продані товари лише примушує продавців ставати покупцями, тому що гроші неїстівні, не мають ніякої споживчої вартості.

З метою контролю за сплатою податків державна влада повинна вимагати декларації про отримання товарів, а не грошей. Гроші завжди залишаються у розпорядженні державної влади незалежно від того, в якій валюті і в чиїх кишенях вони перебувають.

Влада може обмежити і навіть заборонити використання інвалюти, а з національною валютою може за одну ніч провернути таку реформу, що наявні гроші стануть макулатурою.

Отже. Всі податки з вартості праці призначені для оплати тільки загальних послуг державної влади своєму народові. Суб’єктами оподаткування за користування загальними державними послугами фактично є і можуть бути тільки покупці праці, роботодавці.

Об’єктом оподаткування має бути загальна вартість праці, придбана суб’єктом підприємництва і додана до вартості використаних результатів попередньої праці.

Для роботодавців, які не є суб’єктами підприємництва, об’єктом нарахування податку за користування загальними державними послугами має бути загальна сума заробітку, виплаченого продавцям працездатності.

Для оплати загальних державних послуг використовується також перевищення податків над собівартістю персональних державних послуг, але це перевищення не може і не повинно бути стабільним джерелом фінансування загальних послуг.

Окремо про акцизний збір та різні тимчасові цільові збори. Загальною ознакою для них є те, що вони не стосуються собівартості реалізованих товарів і що платниками таких "податків" є знеособлені покупці, а конкретні продавці таких товарів виконують роль податкового посередника.

Відсутність державних послуг за такі платежі не дозволяє вважати їх ринковими податками і включати до Податкового кодексу. Такі збори доцільно встановлювати тимчасовими законами.

Невизнання податків оплатою послуг державної влади і дозволило включити акцизний і цільові збори в Податковий кодекс. Дозволило навіть логічний податок за користування державними шляхами включити до акцизного збору.

На кожному авто є спідометр і ніщо не заважає оплачувати користування шляхами по спідометру… Тут протидія використанню спідометрів схожа на те, як монополісти централізованого постачання газу, води і тепла протидіють використанню лічильників кінцевими споживачами.

Податковий кодекс повинен узаконювати ринкові відносини між монопольним продавцем і покупцями державних послуг, встановлювати відповідальність не тільки суб’єктів оподаткування за неналежну сплату податків, а й відповідальність державної влади за неналежне виконання державних послуг.

Анатолій Письменицький, для УП