Межнациональные параллели: колониальное прошлое

Українцям мало що відомо щодо суспільно-політичних процесів, які відбувалися і відбуваються нині в країнах Південної Америки. А дарма, бо, незважаючи на відстань і, з першого погляду, несхожість культур, маємо багато спільного.

По-перше, це гіркий досвід колоніальної залежності. Латинська Америка вже проходила те, що проходить зараз Україна, і нам варто було б прискіпливо вивчити її гіркі уроки.

На початку 19-го століття країнами Південної Америки прокотилася хвиля революцій на чолі з Симоном Боліваром – лідером боротьби за незалежність від Іспанії. А характерною рисою так званих війн за незалежність було те, що всі вони здійснювались тими же самими іспанцями-завойовниками.

При цьому корінне населення фактично не було причетним до цих воєн, а після отримання незалежності від іспанської корони аборигени залишилися поза процесами державотворення.

Два десятка років тому Україна теж оголосила незалежність від російської метрополії, але корінне населення – українці – так і залишилися за бортом державного корабля.

Тож ані в країнах Латинської Америки, ані у нас зміни еліти не відбулося. А Латинській Америці знадобилося ще 200 років, щоб очуняти від тяжкого колоніального забуття.

По-друге, причини війн за незалежність. Навіщо ж було самим іспанцям вести війну проти своєї країни? Відповідь: банальні меркантильні інтереси.

Дешева праця рабів-індіанців давала величезні прибутки з плантацій, і в один прекрасний момент правителі вирішили, що віддавати частину своїх багатств іспанській монархії невигідно.

Тоді правляча еліта вдалася до загравання з нижчими верствами населення, обіцяючи їм свободу і всілякі соціальні блага по здобутті незалежності. Дарма, що отримавши незалежність від Іспанії, всі обіцянки щасливого майбутнього були забуті.

Теперішні правителі України теж застосовують ті самі методики, щоб привернути прихильність зубожілих верств населення: незалежність начебто є, нехай і формально, а от кожного разу обіцяти соціальні реформи – дуже вдалий трюк, і, як бачимо, геть не новий в історії.

По-третє, вражає подібність постколоніального життя. Нащадки колоністів залишилися при владі. При цьому всіляко заборонялися місцеві мови, символи, знищувалися і грабувалися культурні цінності індіанських країн.

Корінні мешканці не мали змоги отримати гарну освіту, їм насаджували іспанську, а про якусь, висловлюючись сучасними словами, кар’єру, індіанцям годі було і мріяти. Нічого не нагадує?

І лише після 200 років після отриманні незалежності країни Південної Америки починають потроху відроджувати свою стародавню культуру.

Нещодавно було переглянуто офіційну історію, писану завойовниками, і наразі сучасні діти вчать в школі, що Америку ніхто не "відкривав". Що є відомості, що вікінги ще за 500 років до Колумба плавали до Америки…

Що розбійники і пірати шляхом грабунку, насильства і шахрайства знищили величні культури інків (нині Перу, Чілі, Болівія, Еквадор, частково Аргентина), майя (сучасні Гватемала, Гондурас, частково Сальвадор і центральна Мексика), ацтеків (Мексика, частково Гватемала), а місцевих мешканців перетворили на рабів і намагалися всіляко упослідити їхній духовний спадок.

Триває переосмислення минулого країн Південної Америки на різних рівнях.

Скажімо, в Боготі, столиці Колумбії, невідомі знесли голову Амеріго Веспуччі. Ніхто на це арештами, як у нас на знесення голови Сталіну, не відреагував. Стоїть собі і далі пам’ятник з понівеченою головою. Зате зрозуміло, як населення ставиться до своїх "відкривачів" або "асвабадітєлєй".

В Куско в 1991 році встановили пам’ятник останньому імператору інків, а в регіональному музеї є прекрасна експозиція під назвою "500 років поневолення: історія опору".

Охочі можуть дізнатися, як було знищено еліту інків, як четвертовано останнього правителя імперії, як заборонялася мова кечуа, як місцеве населення потай малювало на горщиках і мисочках свої давні символи і пошепки розказували правдиву історію своїм дітям.

Як було зруйновано храми і святилища інків…

В Мексиці в ресторанах вже всі меню подаються двома мовами – іспанською і науатль – або тільки останньою. В Перу переважна більшість вулиць носять індіанські назви, а в селах можна почути мову інків.

Звичайно, латиноамериканські країни не позбавлені своїх проблем. Це і таж сама корупція, і наркоторгівля, і доступ до освіти індіанців, і подолання прірви між багатими нащадками іспанців та бідними аборигенами.

Хотілося б, щоб Україна не наступала на граблі, які вже били по лобі інші країни. Те, що переживаємо нині ми, українці, вже було колись з іншими. Давайте просто уважно вивчати історію.

Чим раніше ми розпорощаємося з нашим колоніальним минулим, тим швидше заживемо в заможній державі. А почати треба з того, щоб зізнатися собі, що ми, на жаль, колишня колонія, а нами поки керують ставленики метрополії.

Інна Тарасюк, Богота, Колумбія, для УП