Взгляд криминалиста на львовские события 9 мая: "автохтоны"

Оцінка дій "політичних туристів" як злочинних, про що йшлося в попередній публікації, неминучим наслідком має відповідні підходи щодо кваліфікації дій тих, хто їм протистояв – "автохтонів".

Головне питання: чи можна дії львів'ян, які були вкрай "негостинними", оцінювати з позицій необхідної оборони?

Звернемося до умов правомірності необхідної оборони.

Серед них виділяють ті, що характеризують посягання, від якого здійснюється необхідна оборона. Воно повинно бути 1) суспільно небезпечним; 2) наявним; 3) дійсним.

Віднесення будь-яких дій до суспільно небезпечних – прерогатива законодавця. Загальновизнано, що суспільно-небезпечні посягання – це будь-які діяння, які передбачені Особливою частиною Кримінального кодексу. Оскільки ж "політичні туристи" вчинювали дії, за які встановлена кримінальна відповідальність принаймні двома статтями чинного КК – статті 382 та 161, то є підстави вважати скоєне ними – суспільно небезпечним посяганням, від якого можлива необхідна оборона.

Щодо необхідної оборони: тут не діє принцип презумпції невинуватості в його вульгарному розумінні – наявність суспільної небезпеки встановлює не суд в обвинувальному вироку, а той, хто реалізує своє право на оборону. Український закон не обмежує права громадян на необхідну оборону можливістю її здійснення лише щодо насильницьких посягань.

Наявність же посягання означає, що воно вже розпочалося, чи існує безпосередня загроза його здійснення – і ще не закінчилося.

Є підстави вважати початком цього посягання – розгортання прапора, скандування лозунгів, які принижують національну честь і гідність. Його ж кінцем – момент, коли учасники забороненої демонстрації знову опинилися в автобусах.

Отже, суспільно небезпечне посягання, від якого можлива необхідна оборона, у даному випадку було наявним.

Нарешті, дійсність посягання означає, що воно існувало насправді, було реальним фактом, а не витвором уяви того/тих, хто оборонявся. Навряд чи ознака дійсності посягання "політичних туристів" викликає сумнів і потребує окремого доведення.

Друга група умов правомірності необхідної оборони стосується власне оборони, характеризує дії особи, яка реалізує право на необхідну оборону. Серед таких умов: 1) блага чи цінності, які захищаються; 2) спрямованість дій на негайне відвернення чи припинення посягання; 3) розмір заподіяної шкоди.

Кримінальний закон передбачає право на необхідну оборону, а не так звану "самооборону". Це означає, що кожен вправі захищати від суспільно-небезпечного посягання не лише власні інтереси чи інтереси інших осіб, але й суспільні інтереси та інтереси держави.

Інтересам держави й суспільства аж ніяк не відповідають демонстративне невиконання судового рішення та порушення рівноправності громадян. Тому дії, спрямовані на припинення таких посягань, цілком підпадають під необхідну оборону.

Центральне питання, яке стосується оцінки ситуації у Львові 9 травня 2011 року, полягає у встановленні наявності другої умови правомірності необхідної оборони, яка стосується захисту. Суть необхідної оборони у вчиненні діянь, за які загалом-то встановлена кримінальна відповідальність.

Якщо шкода заподіяна тому, хто посягає, якщо метою заподіяння такої шкоди є негайне відвернення або припинення посягання, – то ця умова правомірності присутня.

Вирішення питання ускладнюється тим, що на місці події перебували кількатисячні загони працівників правоохоронних органів, і дії "автохтонів" були спрямовані й проти них. Віддавна дискутуються питання, чи можна оборонятися шляхом заподіяння шкоди тоді, коли є можливість звернутися за захистом до влади, чи допустима необхідна оборона проти дій представників влади?

У відповіді на такі питання простежується чітка тенденція.

У часи тоталітаризму – дореволюційна Росія, радянський період – переважає думка про те, що у вказаних випадках громадянин має бути пасивним. Для демократичного періоду розвитку суспільства – сподіваюся, що ми сповідуємо його цінності – притаманні ідеї згідно з якими:

1. Необхідна оборона – це право громадянина, який сам вирішує спосіб виходу з конфлікту, викликаного суспільно небезпечним посяганням. Хоче – утікає чи підставляє нападнику другу щоку для удару. Хоче – звертається за допомогою до органів влади. А хоче, і має при цьому гідність, волю, здатність до опору – захищає свої права та інтереси, інтереси суспільства та держави сам.

2. Якщо влада не виконує своїх функцій, то громада реалізує власні права самостійно. Присутність байдужого міліціонера чи державного виконавця на місці злочину аж ніяк не виключає реалізації права громадянина на необхідну оборону.

3. Захист представниками влади порушників закону не позбавляє громадян можливості самим відвернути чи припинити суспільно небезпечне посягання. Демократія, як відомо, це право та обов'язок громадянина здійснювати та захищати закон – свої права й свободи. Особливо тоді, коли держава неспроможна цього зробити, або тоді, коли держава сама стає порушником закону.

4. Заподіяння шкоди в ході необхідної оборони є не лише суспільно допустимим, а й корисним із точки зору інтересів протидії злочинності, відвернення нових посягань.

5. Нарешті, оборона є правомірною тоді, коли не перевищені її межі – заподіяна шкода є необхідною й достатньою для негайного відвернення чи припинення посягання. За чинним КК України перевищенням меж необхідної оборони визнається лише умисне заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження.

Згадуючи офіційні повідомлення про те, що не було розбитих голів, що не постраждав жодний міліціонер, немає травм серед ветеранів – можна припустити, що про перевищення меж необхідної оборони в даному випадку говорити не доводиться. 

*     *     *

Оцінка як необхідної оборони принаймні частини дій "автохтонів" не виключає того, що вони далеко не бездоганні з точки зору кримінального закону щодо інших епізодів. Детальний аналіз потребує місця й часу. Але вже зараз можна сказати, що:

– коли визнавати "злочинними діями" демонстрацію однієї групи людей усупереч судовій забороні, то так само треба оцінювати й масові заходи, що полягають у контрдемонстрації;

– скандування "Смерть москалям" та інші улюблені львівські "кричалки" мають кваліфікуватися дзеркально щодо вигуків "Хохли – параша…";

– визнання необхідною обороною дій проти тих, хто вчиняв суспільно небезпечні посягання, не виключає кримінально-правової оцінки агресії щодо сторонніх, принаймні тих осіб, які з автобусів не виходили;

– зривання "георгіївських" стрічок у перехожих, нав'язливі запитання щодо намірів святкувати День перемоги – підпадає щонайменше під ознаки "образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян" й за що передбачена відповідальність.

Але оцінкою дій "автохтонів" дуже й дуже переймається влада, яка заповзято повідомляє про порушення кримінальних справ.

А варто подумати й про кримінально-правову оцінку дій самої влади. Що вона не безгрішна переконані всі. Та про це –далі.

В'ячеслав Навроцький, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, спеціально для УП