Шевченко возвращается

Минає 150 років від перепоховання Тараса Шевченка в Україні – 19 травня 1861 року його прах востаннє прибув до Києва, щоб наступного дня відбути до місця останнього спочину, у Канів, де "...лани широкополі, і Дніпро і кручі".

Ці дні – добра нагода пригадати людину, без якої Україна немислима в принципі.

Про Тараса Григоровича складно говорити, оминаючи творені сторіччями фразеологічні штампи та ідеологічні кліше. Здається, про нього сказано все, і в той же час, його постать залишається загадковою. Принаймні, для мене.

Він був талановитим поетом – але, як влучно зауважив свого часу Євген Маланюк, сприймати Тараса Шевченка лише як поета просто абсурдно.

Він мав офіційне звання академіка гравюри Російської імперії, але, вочевидь, художник – це далеко не найголовніша ознака особистості Кобзаря.

Його часто називають безбожником, але діалог Шевченка з Господом – одна з наскрізних ліній Тарасової творчості.

Націоналісти вважають його своїм – але він мріяв про федерацію слов'янських народів.

Комуністи нарікали Шевченка революціонером, але, без сумніву, Кобзар ужахнувся б від наслідків комуністичної революції 1917 року для рідного народу.

Антимосковські настрої в його творчості помітні ледь не у всіх творах громадянської тематики – але чи не третина всього спадку Тараса писана російською мовою!

Він був другом багатьох поміщиків, але вголос проклинав помісницький лад Росії.

Для одного зі своїх автопортретів, який зараз є хрестоматійним, Тарас Григорович вбрався в старі кожух і шапку, але в той же час любив одягатися за останньою петербурзькою модою, і не раз чув дорікання друзів за любов до красивого життя.

Після повернення із заслання, на одному із творчих вечорів, російськомовна аудиторія влаштувала Тарасові такі овації, супроти яких, за спомином сучасників, оплески присутньому на цьому ж вечорі Достоєвському, були майже нечутними. І водночас, Шевченко ледь зводив кінці з кінцями, винаймаючи одну скромну кімнату у вічно холодній мансарді...

…Культ Шевченка зобов'язує.

Зобов'язує учнів учити напам'ять його вірші. Зобов'язує "професійних патріотів" говорити про нього нудотно-пафосно, на грані істерики. Зобов'язує можновладців ритуально покладати квіти до його пам'ятників на державні свята.

Але, попри всі ці "зобов'язує", певно, складно знайти в українській історії постать більш свободолюбиву й вільнодумну, ніж Шевченко; людину, яка всім своїм єством поставала проти підневілля й нещирості.

Певно, чи не єдине в чому, говорячи про Тараса Шевченка, немає сумніву – це в його абсолютній, беззастережній, до самозречення любові до України:

Свою Україну любіть,

Любіть її во врем'я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть!

...Загадки постаті Кобзаря вже понад півтора сторіччя розгадуються і численними професійними шевченкознавцями, і звичайними людьми. Кожен, хто цього прагне, знаходить власні, особисті, відповіді на універсальні Шевченкові запитання.

Цього травня Тарас Шевченко в стоп'ятдесяте повертається до Києва.

Він продовжує повертатись до кожного, хто його шукає.

Сергій Березенко, депутат Київради (позафракційний), голова Київської міської організації УРП "Собор", спеціально для УП