Кто боится Свободы?

Події 9 травня у Львові викликали шалений ажіотаж у ЗМІ й стали об'єктом прискіпливого аналізу політиків та експертів.

Хтось уже задоволено потирає руки й подумки намагається прорахувати можливі політичні дивіденди.

Влада, взявши активну участь в організації та здійсненні провокацій із символами одного з окупантів України, перекладає всю провину на "Свободу". Російські імперіалісти в Кремлі вимагають покарати українців за те, що вони мали сміливість на своїй землі протестувати проти прапорів, під якими відбувалось цілеспрямоване знищення їх предків. 

Виливаючи бруд на "Свободу", опоненти націоналістів ігнорують або намагаються не помічати цілої низки питань, які вийшли за рамки їхньої все ще ураженої синдромом малороса свідомості. 

Попри певну неорганізованість, стихійність та спонтанність акцій протесту проти підняття радянського кривавого полотнища над Львовом, можна стверджувати, що всі небайдужі львів'яни, які вийшли на вулиці проти десанту російських імперських сил, продемонстрували країні свою здатність до опору. 

У той час, як вулицями Києва 9 травня червоний прапор неіснуючої імперії несли разом із портретами Сталіна, у Львові ідейні нащадки одного з тоталітарних режимів боязко ховались за кордонами міліції та Беркуту. 

То що є краще: марш по Хрещатику із символами держави, яка знищила мільйони предків українців, чи львівська відповідь "Свободи" та всіх патріотично налаштованих сил на провокації? Адже події в столиці – це пряме наруга над пам'яттю жертв репресій, голодоморів, депортацій. 

Якщо не чинити громадський опір таким діям, то не за горами й урочистий марш "братніх" російських військ по вулицях української столиці. І звісно, за споживацько-толерантною логікою, протестувати проти цього в жодному випадку не потрібно, адже це "на руку Партії регіонів та Москви". 

Визнаючи деякий надмір емоційності, треба прямо сказати, що жодного факту побиття ветеранів у Львові не було.

На відео, які гуляють інтернетом, немає справжніх ветеранів Другої Світової війни. Натомість можемо побачити те, як за спинами людей старшого й аж ніяк не ветеранського віку й навіть дітей, підступно й цинічно ховаються члени проросійських партій "Родіна", Рускоє єдінство", "Дозор" – непроханих візитерів до Львова. Напевно, таким чином, вони вирішили наслідувати методи їх ідеологічних друзів – німецьких нацистів та московських комуністів, які під час війни прикривались щитом із мирного населення, штрафбатами та майже беззбройними українцями. 

Ті, хто під час подій 9 травня мирно пили каву, спромоглись лише на словах висловити чергове обурення із приводу "шабашу антиукраїнських сил". Але вирішили за краще посидіти вдома, спокійно спостерігаючи, як символи одного з окупантів намагаються встановити по всій країні. Така позиція деяких національно несвідомих політиків нагадує вічно стурбованого російського керівника МЗС Лаврова, здатного лише на декларативні заяви із приводу "експансії" НАТО. 

Протест громадян у Львові 9 травня свідчить якраз про європейський дух міста.

Тому що де, як не в Європі, час від часу проходять акції протесту населення? Якщо порівняти львівські події з тим, що відбувається на вулицях Греції, Франції, Іспанії, Італії, Німеччини, Великобританії та інших європейських держав, то очевидним є те, що нічого надзвичайного не сталось. І люди виходять на вулиці в країнах, котрі на словах служать прикладом наслідування для постпомаранчевих сил, часто через менш важливі приводи, ніж той, що був у Львові. 

При цьому чомусь ніхто у світі не називає такі демонстрації, навіть якщо там відбуваються інциденти з поліцією, соромом для країни. Навпаки, вони свідчать про здорове суспільство, здатне на протест. 

Лише вільні духом громадяни, які не сковані страхом та ліберальною байдужістю до всього, здатні відкрито висловлювати свою незгоду. Відсутність будь-якої протидії на провокацію російських сил, які символічно прагнули показати, хто є господарем в Україні та принизити пам'ять усіх борців за незалежність, якраз і свідчила б про покірний азійський характер міста. 

Ті, хто засуджує націоналістів за їхню рішучість дати відсіч непрошеним гостям, які бажають ліквідації України, мають також засудити діяльність націоналістичної влади в країнах Прибалтики, Грузії, Центральної та Східної Європи. Адже саме там уряди країн, де при владі перебувають чи перебували партії націоналістичного спрямування, наважились на такий рішучий крок як люстрація, заборона радянсько-комуністичної символіки та її прирівняння до нацистської. 

Ба більше, у прибалтійських країнах прийняли закони про громадянство, за якими не надали політичних прав колоністам із Росії, котрі прибули туди після 1940 року. 

У всіх перерахованих державах, попри комуністичне минуле, не було таких подій як геноцид голодом, і такого тотального впливу московського імперіалізму. І все-таки, національно свідомі сили не пішли на компроміс із совістю та назвали речі своїми іменами. 

Звільнившись від колоніального мислення та залежності від колишньої метрополії, вони досягли значних успіхів у зростанні соціального добробуту.

У нас же колоніальна малоросійська меншовартість продовжує поєднуватись з низьким рівнем життя та тотальною корупцією. 

Специфічна толерантність і подвійні стандарти в Україні демонструються впродовж 20 років незалежності.

Ліберальна помаранчева влада чомусь вирішила толерантно не карати фальсифікаторів виборів 2004 року, а нагородити їх.

У той час як не дуже толерантний до бандитів і корупціонерів Саакашвілі проводив соціально-економічні перетворення та боровся з корупцією – у нас не менш наполегливо в справі збагачення за рахунок свого народу, ситуативно співпрацювали регіонали та помаранчеві. 

Дехто лякає українців молодістю та недосвідченістю членів "Свободи". Але в Грузії у владних кабінетах ходять молоді люди, а середній вік члена уряду коливається в межах 30 років.

У той час як наші професіонали ще з колишнього радянського минулого вже 20 років ефективно реформують економіку, грузинська недосвідчена молодь за кілька років змогла подолати корупцію.

Для успішних реформ потрібний справжній патріотизм та політична воля, а не продажність і слабкість.

Також реформи мають бути системними й торкатись всіх сфер суспільства. Одна з яких – революція в ментальності та формування сучасної нації, а не колоніально залежного конгломерату населення. 

Петро Герасименко, спеціально для УП