Пленки Мельниченко или Dura lex, sed lex-2

Здавалось, нарешті одну з головних інтриг щодо замовників вбивства Гонгадзе – чи визнають плівки Мельниченка за правдиві – розв'язано. Генпрокуратура долучила їх до справи у якості речових доказів.

Однак інформаційне поле одразу вибухнуло: одні вважають, що це лише "змова проти Кучми", інші й досі шукають шляхи легалізації плівок.

Знайшлися й такі, що вважать це незаконним рішенням з боку слідчих.

Нещодавно державний радник юстиції 3-го класу Борис Тимошенко розмістив у ДТ статтю із промовистою назвою "Закон суворий, але це закон".

"Дії Мельниченка не підпадають під поняття "здійснені в стані крайньої необхідності", і він підлягає кримінальній відповідальності. У залишку маємо порушення присяги, несанкціоноване прослуховування президента, порушення режиму таємності, зловживання службовим становищем, не виключаю, що й шпигунство", –зазначив Борис Тимошенко.

Керуючись, зокрема, нормою 62-ї статті Конституції, шановний та знаний юрист на підставі діючого законодавства України обґрунтовував незаконність визнання плівок екс-майора за речові докази в кримінальній справі проти Кучми, та звинуватив генпрокуратуру в тому, що вона, "нехтуючи закон, після десятирічних роздумів визнала доказом горезвісні плівки Мельниченка. Це й послужило підставою для притягнення колишнього президента України Леоніда Кучми до кримінальної відповідальності".

Незважаючи на своє переконання в тому, що діяльність органів прокуратури України є неефективними засобами юридичного захисту прав та свобод людини, у досліджуваному випадку висновки генеральної прокуратури про доказову силу так званих плівок Мельниченко виглядають більш коректними, ніж викладені вище твердження авторитетного юриста Бориса Тимошенко.

1. Згідно норми частини третьої 62-ї статті Конституції, дійсно, "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом". Про які докази йдеться в Основному законі та який легальний порядок їхнього одержання – регламентовано кримінально-процесуальним кодексом України.

2. Відповідно до норми частини першої 65-ї статті КПК, "Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи".

3. Обов'язок збирання доказів діючим КПК покладено на "особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора й суду, підрозділами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність".

4. Докази також можуть бути подані "підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями", – 66-та стаття КПК України.

5. Звідси очевидно, що "всякі фактичні дані" набувають статусу "доказів" лише в межах порушеної кримінальної справи, а обов'язок їхнього "одержання", про яке зазначає 62 стаття Конституції, покладається виключно на державні правоохоронні органи та суд. Адвокат, згідно норми 6-ї статті закону "Про адвокатуру", правомочний лише збирати відомості, які можуть бути використані як докази в кримінальних справах.

6. У контексті норми 19-ї статті Конституції, "Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законодавством, законодавство України жодним чином не зобов'язує громадян збирати, одержувати чи подавати докази в кримінальному судочинстві. І, як наслідок, не регламентує такого роду діяльність громадян, підприємств, установ та організації, про які йдеться в статті 66 КПК України.

7. Отже, обов'язок дотримання закону при збиранні/одержанні доказів у кримінальній справі покладається виключно на правоохоронні органи та суд. І лише недбалість, зловживання правом чи інші порушення закону зі сторони правоохоронних органів держави та суду при збиранні/одержанні доказів у кримінальній справі – робить такі докази непридатними для обвинувального вироку, кримінального процесу взагалі.

Щодо плівок найвідомішого в Україні майора, то їхній статус такий самий, як і в багатьох "предметів, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності", – 78 стаття КПК "Речові докази".

Людина доставляє в лікарню пораненого потерпілого та приносить у міліцію взяті зі місця події знаряддя злочину та, наприклад, предмети одягу нападника. Поза будь-яким розумним сумнівом названі знаряддя злочину та предмети одягу ймовірного злочинця матимуть статус "речових доказів" у кримінальній справі, незважаючи на те що вони не були вилучені правоохоронними органами безпосередньо з місця події із залученням понятих та дотриманням інших вимог кримінально-процесуального законодавства.

А камери відеоспостереження в аеропортах чи вокзалах? Чи матимуть вони доказову силу, коли в їхній об'єктив потрапить подія того чи іншого злочину?

Запитання риторичне.

У досліджуваному випадку, прослуховування та запис президента Леоніда Кучми та його оточення проводилося Миколою Мельниченком задовго до порушення кримінальної справи. Тож плівки не могли мати статусу доказу в неіснуючій кримінальній справі, а відсутність такого статусу усуває будь-які вимоги щодо правомірності їх одержання як до доказів, про які йдеться в 62-й статті Конституції.

Питання в законності їхнього запису можуть виникати виключно до дій самого Мельниченка. Наприклад, втручання в особисте життя, державна зрада, службовий та/чи інший злочин – а не до зафіксованої на плівках інформації.

Не може бути претензій і до генпрокуратури, яка, слід зазначити, після порушення кримінальної справи з дотримання кримінально-процесуального законодавства України вилучила в Мельниченка записи, допитала його із цього приводу, провела експертизи тощо.

Тобто законним шляхом одержала докази в кримінальній справі.

Тож плівки Мельниченка є повноцінними, рівноправними з іншими речовими доказами в кримінальній справі, якщо така справа розслідується із приводу подій, зафіксованих на плівках.

І плівки, і свідчення Миколи Мельниченка чи Леоніда Кучми не мають для слідства та суду ніякої наперед встановленої сили – частина друга 67-ї статті КПК.

P.S. Щодо десятирічних роздумів генпрокуратури України над "горезвісними", за словами Бориса Тимошенка, плівками Мельниченка, то це такий, образно кажучи, період радіоактивного полурозпаду, який в органах Української прокуратури може тривати роками-десятиріччями.

Ось, наприклад, Миколаївська міжрайонна прокуратура Львівської області з жовтня 2009 року визнає законним складений міліціонерами протокол про адмінправопорушення, і не бачить, що один із двох зазначених у протоколі свідків прямо заперечує факт порушення та звинувачує в злочинах правоохоронців, а другий свідок – не існує взагалі.

В українській прокуратурі буває й таке, що Dura lex, sed magis arnica аmicus Plato – Закон суворий, але друг Платон дорожчий.

Андрій Ільків, адвокат, Львів, спеціально для УП