Кому не нужен Тягнибок?

Згідно опитувань різних соціологічних служб, Всеукраїнське об'єднання сьогодні "Свобода" посідає 4-6 позицію за популярністю серед електорату. Її готові підтримати за різними даними від 3 до 6% виборців, хоча за частотою появи у засобах масової інформації об'єднання пропускає вперед хіба провладну Партію регіонів і радикально-непримиренну "Батьківщину".

Так, статті, що викривають майже колабораціоністську сутність цієї політичної сили, на сторінках шанованої "УП" з'являються буквально одна за одною. Дописувачі, не шкодуючи барв, змальовують страхіття ідеологічних засад партії Тягнибока, віртуозно жонглюють подекуди відверто притягненими за вуха аргументами, які мали би переконливо довести, що все світове зло на чолі, звісно ж, з російськими спецслужбами й олігархами із провладної партії об'єдналося, аби протягти в другий тур майбутніх президентських виборів радикального націоналіста-провокатора.

З огляду на те, що політика за самою суттю своєю є справою вкрай не чистою, можна припустити, що міркування цьогомоментної доцільності, і справді, творять на перший погляд зовсім не реальні альянси.

Хто поручиться, що Тягнибок ніколи не контактував із кимось із регіональних емісарів? Так само, як якісь Симоненко чи Вітренко – з емісарами Тимошенко чи Ющенка? Природно, що на очі виборців ці перемовини виносити аж ніяк не можна. Тому здійснюють їх у разі потреби, звісно ж, підкилимно й кулуарно.

Припустімо, що Тягнибок, таки й справді, за щось там виторгував частоту появи на провідних телевізійних ток-шоу. Однак масовану антирекламу, яка, як відомо, також реклама – на інтернет-порталах він навряд чи проплачував. Відтак, очевидно, що конкуренти по опозиції ще заздалегідь до виборів у парламент почали активно викидати ресурси на дискредитацію потенційно небезпечного конкурента.

Попри всі обвинувачення в одіозності "Свободи", реально вона аж ніяк не більш одіозна, аніж той-таки БЮТ, чи тим більше численні партійки з почилого в Бозі НУНС. Аби так само заплямуватися, у них навіть банального часу не вистачило.

Відтак бруду вирішили підлити, і бажано – якнаймаснішого.

Насправді "Свобода" – це:

– таємні агенти Партії регіонів/Кремля/ФСБ – тут уже що кому більше подобається;

– переодягнені у форму УПА "енкаведисти";

– цинічні грантоїди Коломийського, за іншими джерелами – Клюєва, Льовочкіна, Балоги, Ахметова;

– насправді, віддаючи голос непримиренним націонал-патріотам, ми з вами власноруч нарощуємо м'язи ненависним реакційним силам.

Просто таки сценарій нової голлівудської жахалки: страшніший годі й вигадати.

Підкріплюючи власні тези, викривачі "Свободи" закидають їй насамперед кричущу антидемократичність і неповагу до ліберальних цінностей. Мовляв, свободівці не поважають інших національностей, вдаються до внутрішньої диктатури й вкрай радикально й не толерантно висловлюються проти чинної влади, хай там якої, але все ж – дописувачі, схоже, не маютть у цьому ані найменшого сумніву – української.

Що тут скажеш?..

"Свобода" і справді партія далеко не найдемократичніша. Але хіба в даному випадку це не є адекватною відповіддю на виклики часу? Монолітна згуртованість навколо вождя й внутрішнє вирішення конфліктних питань ніколи не були сильною стороною українських демократів.

У випадку найдемократичнішої "Нашої України" демократичність виливалася в публічний гармидер і взаємні звинувачення десятка різномастих отаманчиків, чим дрібніших, тим амбітніших. За великим рахунком, у тому числі й через цей гармидер згуртована Партія регіонів видалася деяким виборцям злом куди меншим.

А може, просто молода українська держава поки ще банально не доросла до демократичності, у її цивілізованому трактуванні, і, принаймні, кон'юнктурним українським політикам таки не завадить частіше показувати сильну руку?

Радикалізм "Свободи" є такою ж реакцією на виклики часу. Як показує практика, нині він є винятково вербальним.

Націонал-демократичний виборець втомився від нерішучості й недолугості своїх старих очільників, тих-таки Ющенка, Костенка чи Тарасюка. Їхнє тупцювання в "питаннях історичної пам'яті" часто лило воду на млин опонентам. "Вот відітє, даже сам Ющєнка нє решаєтся прізнать воюющєй стороной етіх фашистскіх пріхвостнєй із УПА", – ніколи не чули таких "залізних" аргументів від лідерів різних там "Родін" та "Русскіх єдінств"?

Тягнибок свою думку в цих питаннях не вважає необхідним приховувати, при цьому трактує її однаково на Сході й Заході України. Рідкість для наших демократів.

Згадайте бодай виборчі кампанії Тимошенко з її кримськими бігбордами "Не просто соседство, а тесная дружба" у відношенні питання Чорноморського флоту, чи "євразійські заяви" того ж Яценюка. Високолобі політ-аналітики, можливо, і трактують це як компромісність, однак народ воліє називати це зрадою й пристосуванством. Тому й усе частіше обирає хай радикалізованого, але все ж прогнозованого Тягнибока.

"Свободі" закидають, що Тягнибок на кожному мітингу опозиції нагадує про "тушок" із БЮТ і НУНС, і таким чином працює, цитую, на "пониження репутації опозиції".

А забувати це зрадництво, то хіба не подвійні стандарти?

Укріплення вертикалі Януковича є не стільки заслугою самого Януковича, скільки продажності тих-таки депутатів усіх рад, які колись купили мандати, записавшись у ряди прихильників Тимошенко і Ющенка, і згодом із легкістю їх продали. Відсутність ідеологічного стрижня, хай навіть радикального й не демократичного, спричинила до того, що обласні та райради в один момент діаметрально переформатовувалися під нових хазяїв держави, залишаючи в дурнях насамперед довірливого виборця, який їх обрав, повіривши в красномовство демократичних лідерів Помаранчевої революції.

Хто забуде свою історію, той обов'язково переживе її знову. Невже хтось уже відмінив цю стару, мов світ, тезу?

Останні статті на УП скеровані наче на мислячу аудиторію, котра мусить робити вибір, спираючись на факти.

Погоджуюся, вибір саме так і потрібно робити.

Але хіба ж факт, що Тягнибок нині має шанс потрапити до другого туру президентських виборів? Чи факт те, що туди, за умов збереження чинної електоральної динаміки, потрапить сам Янукович?

Президентські вибори відбудуться через кілька років, а от парламентські вже невдовзі. Хіба завадить у стінах законодавчого органу опозиційна фракція, сильна морально й фізично – в умовах нашої "кулачної" демократії критерій, погодьтесь, також не останній – котра вголос говоритиме про національно важливі питання? Тим більше у ВР, де відверто українофобські заяви голосно й регулярно проголошують ті ж таки комуністи та регіонали?

Думаю, бодай для цього Тягнибок нині й справді потрібен Україні.

А от імена тих, кому він не потрібен – читайте між рядків тих "викривальних" публікацій, котрі вже з'явилися. І чим ближче до виборів, тим усе частіше з'являтимуться в ЗМІ.

Максим Коломис, Рівне, спеціально для УП