О Kyiv Post и отсутствии логики

З минулої п'ятниці події, що розгортаються навколо Kyiv Post – топ-новина. Здається, усі провідні видання написали про проблеми, котрі виникли в газети. Скоріше за все, публікації на підтримку її журналістів з'являтимуться й надалі. У це принаймні хочеться вірити, бо журналістська взаємодопомога зараз необхідна не лише Kyiv Post, а всім, хто працює в наших ЗМІ.

Адже в країні, де громадянам начхати на все, крім своїх приватних проблем, а цінності існують здебільшого на рівні "украв, випив, у тюрму", єдиним дієвим інструментом захисту стандартів професії лишається хіба цехова солідарність. І хай етап цехів, як захисників прав та свобод, цивілізовані країни пройшли ще в середні віки. Усе ж дуже тішить, що в нашій квазіфеодальній державі хоча б такі інструменти більш-менш працюють.

Проте, аналізувати стан справ в Україні заняття невдячне, марудне й депресивне. А найгірше, що практично безрезультатне.

Тому, замість звичного кола, цікавіше буде обдумати дії тих людей, котрі зараз тиснуть на пресу. І спрогнозувати можливі наслідки цих дії.

Так от.

В усьому цивілізованому світі ЗМІ можуть відчувати брак фінансування, бути зв'язаними жорсткою редакційною політикою чи форматом, але все одне залишаються вільними – у межах наперед визначених тематики та законів пишуть про все, що вважають за потрібне. А динамічний розвиток засобів поширення інформації та конкуренція на ринку сприяють розвитку найбільш професійної, гострої та об'єктивної преси.

В усьому нецивілізованому світі ЗМІ можуть не відчувати браку в коштах, заробляти шалену популярність на скандальних темах та великі гроші на рекламі, але залишаються невільними – кожен журналіст добре знає про що, про кого та як саме він писати не може. А якщо й не знає, то йому вказують на це ввічливо – звільненнями, або неввічливо – фізичним насильством.

Через отакий чіткий розподіл, свобода ЗМІ є одним із найяскравіших показників того, чи належить дана країна до списку цивілізованих, чи не належить.

І цей розподіл був би може й не важливим, якби не той простенький факт, що цивілізовані країни – багатші, безпечніші, курорти й магазини там кращі, а люди привітніші.

Понад те, цивілізовані країни свято переконані, що саме цивілізованість є вагомою запорукою їх добробуту. Тому, по мірі можливості, намагаються вберегти себе від усього, що шкодить їхнім цінностям. А особливо від тих людей, котрі свої власні країни перетворюють чи вже перетворили на нецивілізовані.

Бо хто їх знає, тих дикунів? Може, вони приїдуть у яку-небудь Швейцарію чи Швецію, куплять там газету чи медіа-холдинг, а потім за допомогою тої газети приведуть до влади в країні якогось корумпованого політика. І його навіть до відставки ніхто не змусить, як, наприклад, в Італії. Бо не буде преси, котра зможе про всю оту корупцію розказати. І перетвориться та Швеція чи Швейцарія на яку-небудь чергову... а зрештою, підставте приклад самі.

Звичайно, оце правило про обмеження діє не завжди. Бо з російськими, китайськими чи арабськими "друзями" треба вести бізнес. Тому якийсь рівень сприйняття для них залишається, незважаючи на цензуру, порушення прав людини й так далі.

А що роблять з тими, хто у світових політиці чи бізнесі грає роль, близьку до 0? Факт відомий – їм блокують рахунки, забороняють в'їзд і навіть не дають втекти від власних революцій до місць, де буде спокійно, комфортно й безпечно.

Тепер питання: Яку роль у глобальних бізнесі й політиці грають українські "володарі життя"?

Навряд чи таку, з якою можна не перейматися за власну репутацію. Радше навіть навпаки – цю репутацію їм якраз слід заробляти. Тому й мусять викидати мільйони на культурні проекти, чи на підтримку національних громад у ЄС, чи на освіту або охорону здоров'я.

А далі уявіть собі ситуацію.

У країні, котру хочуть представити світу як цивілізовану, здійснюється тиск на газету. Причому таку, котра вже давно стала чи не найкращим місцевим англомовним ЗМІ й дуже популярна серед іноземців, що перебувають у цій країні. У газеті з незрозумілих причин звільняють редактора, її журналісти виходять на страйк, а власник, замість намагатися залагодити ситуацію, починає вказувати журналістам що "їм тут не Майдан".

Тепер спробуємо спрогнозувати розвиток подій.

Спочатку, очевидно, іноземці швидко поширять інформацію про тиск на пресу в даній країні по всьому світу. Потім ця інформація створить відповідний імідж власнику газети, особам, котрі фігурували в її критичних матеріалах, і всій політичній верхівці країни, котра повинна була, але не захистила свободу слова.

А далі?

А далі, ще протягом багатьох років, жодні найкращі лобістські фірми в західних країнах не зможуть довести своїм громадянам та політикам, що фігурантам того скандалу варто дозволити в'їзд у країну чи продати якийсь завод.

Бо якщо вже свобода слова – один із наріжних каменів Західного суспільства, то з цим треба рахуватися.

Особливо, якщо країна не є найбільшим у світі промисловим виробником, або якщо не експортує газ для всієї Європи.

Особливо, якщо істеблішменту цієї країни дуже хочеться їздити в Монако, Лондон чи Куршавель.

Особливо, якщо більше третини експорту із цієї країни спрямовано до ЄС.

Особливо, якщо банківські рахунки місцевих олігархів та політиків знаходяться десь у Швейцарії.

А в Україні натомість закривають "Газету по-київськи", називають журналістів холуями і здійснюють тиск на Kyiv Post.

Звичайно, зрозуміло, що люди, котрі змогли стати народними депутатами, або заробили мільярд, мислять дещо відмінно від "пересічних". Але де в такому ставленні до преси хоч крихта логіки?!

І де взагалі раціональність?

Якщо навіть у Росії не закривають "Ехо Москви" чи "Газету.Ру", дозволяють вільнодумство в ЖЖ чи лишають відносну свободу виданням Газпромівського холдингу? А в нас свято вірять, що прикривши чергову газету – моментально вирішать проблему всенародної ненависті. Наївні...

Зрештою, виглядає на те, що офіційна Україна впевнено стає навіть не на російський – а на білоруський чи якийсь туніський шлях. Для громадян це, напевно, погано, але в нас і зараз умови життя не мед.

А от враховуючи життєві смаки наших можновладців, навряд чи їм сподобається фінальна точка тої дороги.

Олег Бардяк, спеціально для УП