Труба, земля и Кучма

Боротьба з корупцією серед вищих посадовців, скандали, пов'язані з найменшими підозрами, що призводять до добровільних відставок, – не просто моральна звичка, наслідок спеціального релігійного виховання або ділової етики в країнах, що називаються в нас розвинутими й демократичними.

Усе перелічене – лише традиція, що є наслідком абсолютно прагматичних і раціональних мотивів.

Сенс негайного усунення з посади людини, котрій не вистачає стійкості, аби стримати свої природні апетити й відкинути спокуси, полягає в тому, аби уникнути існування в державному апараті потенційних зрадників національних інтересів. Адже урядові особи, що ласі до всіляких слабостей, автоматично розглядаються як об'єкти вірогідного шантажу, зокрема, і іноземних спецслужб.

Особи, що мають доступ до державних таємниць і здійснюють реалізацію міжнародної економічної та військової політики, ведуть переговори й укладають контракти й договори – навіть офіційно засекречені від власного суспільства, здебільшого через законну комерційну таємницю. Тому їх має бути максимально убезпечено від можливості, хоч би й помилково, зробити кроки на шкоду власній державі.

Тобто спричинитися до державної зради.

В Україні цей очевидний аспект існування корупції у вищих владних установах майже ніколи не розглядався. Переважним є ставлення до "великої корупції" як до перепони на шляху євроінтеграції, припливу інвестицій тощо.

Водночас нікого досі не дивувало, що існування зростаючої кількості українських мільярдерів тісно пов'язане із приязним ставленням до них, їхніх сімей і вивезених ними капіталів – у тому самому світі, котрий так неприязно ставиться до корумпованої країни в цілому.

Будьмо відверті, вигода від такої співпраці перевищує корупційну цнотливість.

Окрім пана Лазаренка, жоден український олігарх, судячи з усього, не лише ніколи не порушив національних законів країн, де купувалися маєтки, а іноді й виробничі активи – але й не викликав підозр стосовно походження грошей, котрі в ці маєтки й активи там, у цивілізованому світі, вклав.

Так, політичний "бойкот" президента Кучми свого часу був пов'язаний зі справою Гонгадзе.

Але почалося все з "Кольчуг". Однак це не завадило зятю президента Пінчуку, про купівлю котрим у корупційний спосіб металургійного гіганта "Криворіжсталь" вже було відомо, займатися піар-відмиванням тестя за допомогою американської компанії "Кролл".

Водночас сам Кучма протягом 10 років, як і нині, списує "справу Гонгадзе" на спецоперацію закордонних спецслужб. Але в часи свого президентства нічого не зробив ані для спростування підозр щодо себе шляхом справжнього розслідування, ані для пошуку агентів іноземних спецслужб, котрі начебто здійснили провокацію.

Ця бездіяльність Кучми, відповідно до його ж теорії змови, не може мати іншого пояснення, як його залежність від якихось зобов'язань чи погроз із боку шантажистів, зацікавлених у збереженні цієї залежності першої особи української держави.

Останній раз увага Європи до конфлікту інтересів українського високопосадовця була продемонстрована стосовно пана Хорошковського, котрому в Раді Європи порадили позбавитись або однієї з посад – лише однієї, чим він і обмежився – або активів...

Брюсселю також все відомо українських урядовців-мільйонерів, але відкриті відомості про конфлікт інтересів одного з них – віце-прем'єра пана Клюєва – буквально за тиждень перед тим не завадили йому вести плідні переговори з Євросоюзом...

У той же час на "східному напрямку" маємо пряму заяву прем'єра Азарова, начебто невигідний газовий контракт з главою російського уряду Путіним попередній прем'єр України Тимошенко підписала завдяки згоді ВВП не повертатись до старої кримінальної справи про борги ЄЕСУ.

Азаров послався на зізнання в розмові з ним самого Путіна, а з Росії досі не надійшло повідомлення про спростування тамтешнім прем'єром цієї інформації. Втім, як не надійшло до Азарова вимог вибачитися саме за ці слова й від пані Тимошенко.

Далі більше.

Команда Януковича в парламенті утворила слідчу комісію для вивчення обставин підписання газової угоди між Тимошенко й Путіним. У назві комісії фігурує навіть формулювання "зрада національних інтересів". Очільниця комісії пані Богословська висловила надію в такий спосіб знайти важелі впливу на Москву, аби угоду цю переглянути, зокрема, завдяки порушенню процедури надання урядом Тимошенко відповідних директив.

Але, як не дивно, версія Азарова щодо мотивів Тимошенко не стала звичною мантрою речників ПР на всіх телеканалах, як зазвичай вони роблять у своїй пропагандистській балаканині.

Невже і Янукович – на якомусь гачку в Путіна?

Чи – не сам Янукович, а хтось із його команди?

Справді, значна частина рішень президента, якому добровільно віддали свої повноваження практично всі інші гілки влади, постійно викликають запитання й опозиції, і експертного середовища щодо їхньої мотивації. Яка далеко не завжди вкладається в концепцію особистого збагачення, або принципу "держава – це я", або ролі "доброго царя", або навіть "маріонетки Москви". Надто ж – у суміш усіх цих і деяких інших ролей, котрі значною мірою суперечать одна одній.

Ну, наприклад, ані харківські "газово-флотські" угоди, ані подарунок Вашингтону українського плутонію явно не вартували начебто наданої Януковичу "індульгенції" на узурпацію влади й остаточну монополізацію економіки в Україні.

Простіше кажучи, забрати країну в тісні руки, ігноруючи зовнішню критику, Янукович міг і без цих "хабарів" своїм іноземним партнерам. Точнісінько як і чавити "реформами" громадян – міг і без поступки на газову ціну.

То навіщо було своє віддавати?

Підозра, що існують якісь непублічні важелі тиску на українського президента, що змушують його чинити нелогічно для ролі одноосібного господаря країни, розлучаючись не з "віртуальними", а з абсолютно матеріальними цінностями, гнітить суспільство. Особливо – непередбачуваністю подальших рішень гаранта.

Не дивно тому, що справа проти Кучми викликала такий резонанс і стільки запитань, і не лише всередині України.

Серед усіх досі озвучених версій найсуттєвішою, мабуть, слід вважати не зовсім деталізований натяк пані Тимошенко на намір Януковича використати увагу до справи Кучми як димову завісу для приховування конкретних корупційних справ.

Але оскільки в ток-шоу, де прозвучала ця версія, Юлію Володимирівну так і не спитали про її угоду з Путіним, вона, у свою чергу, більше нічого поганого про наміри Януковича в справі Кучми теж не сказала.

Втім, не важко здогадатися, що йдеться про оголошений Януковичем намір продати акції НАК "Нафтогаз". Намір цей – такий само шокуючий, як і намір, скажімо, продавати землю без належної законодавчої бази. Реалізувати його можна лише через сліпе й тупе порушення законів і попередніх угод, або через їхній швидкий і недбалий, майже силовий перегляд.

Однак про що намір цей не свідчить – так це про ощадливість і далекоглядність господаря країни.

Бо, позбувшись власності й вартості держави, радикально налаштувавши проти себе народ, але оточивши себе розпухлими від збагачення олігархами, на яких уже нині вочевидь нема управи, – як можна сподіватись на якесь політичне майбутнє?

Хіба провокувати якусь страшну "заварушку", на яку все списати? Або одразу втекти?

Тим часом при всій увазі суспільства до справи Кучми – очевидно, що вона сама по собі не "потягне" на димову чи то пак шумову завісу для незаконних оборудок щодо "труби" й землі, якщо опозиція протиставить планам гаранта відповідні засоби публічної протидії. Натомість саме такої агресивної й гучної кампанії з боку опозиції й не чути…

Невже слідча комісія про "національну зраду" Тимошенко – лише "кляп", яким їй закриють рота саме на цю тему?

І ще одне.

Нині невід'ємною частиною справи Кучми є так звані плівки Мельниченка, котрі, окрім справи Гонгадзе й Подольського, містять знаменитий розгалужений компромат на величезну кількість представників української еліти, включно із самим Януковичем. Але, наскільки відомо з різноманітних матеріалів 10-літньої історії "розслідування" справи – є там дещо цікаве й про різні міжнародні події. Зокрема, і про російські.

І коли Янукович, коментуючи розпочатий процес, висловив бажання завершити його й припинити спати з пігулками, – він навряд мав на увазі неспокій Кучми.

Радше – власну тривогу, що колись таємниці Мельниченка можуть вилізти боком і йому особисто, і його справам у державі.

Тож буде не надмірним перебільшенням припущення, що в Януковича тут абсолютно раціональний інтерес: перехопивши "спецзброю" у можливих шантажистів, навіть, можливо, з певними неприємними нюансами для себе особисто, але скористатись нею вже у власних цілях. Або для впокорення внутрішніх друзів-саботажників, або для підсилення переговорної позиції щодо ціни на газ із Росією.

А може, і для втручання в російські передвиборчі розклади, де завдяки позиції по Лівії Україна, в особі пані Богатирьової, уже зробила недвозначну ставку на пана Медвєдєва...

У такій версії є логіка й сенс для перспектив Януковича.

Чи є реальна можливість – знають лише безпосередні учасники процесу.

Ну, а про інші "гачки", на яких підвішений президент України й ми разом із ним – дізнаватимемось по його справах. І, на жаль, зі значним запізненням.

Ірина Погорєлова, спеціально для УП