Мобилки сильнее черного золота?

"Нестандартний" хід революції в Лівії та вкрай швидкий і сумбурний початок іноземної операції породили вал конспіративних версій – що це було?

Найбільш популярна з них – нафтова. Мовляв, Захід хоче забрати лівійську нафту. Надзвичайна популярність цієї теорії зумовлена, вочевидь, ідеями марксизму, за якими ледь не кожна подія у світі викликана жагою капіталістів до збагачення.

Ідея про нафтове походження лівійської кризи тим більше популярна в Україні, що українські громадяни звикли до влади, яка є гранично примітивною у своїх мотиваціях, і без грошової зацікавленості не робить абсолютно нічого.

Однак, матеріалізм – це лише частина багатогранної правди, причому найбільш проста.

Приміром, до початку Лівійської кризи, станом на 16 лютого 2011 року, нафта коштувала 84 долари на біржі у Нью-Йорку і 101 долар в Лондоні за барель.

Нині ціна на нафту становить 104 долари на біржі у Нью-Йорку і 115 у Лондоні. І це попри колосальний вплив на зниження ціни на нафту катастрофи в Японії – третьої найбільшої економіки світу, де стали сотні заводів найвідоміших світових компаній.

За півтора місяця війни в Лівії США і Західна Європа, найбільші у світі споживачі нафти, витратили через зростанні цін на нафту стільки, що ніяка Лівія їм цього не компенсує.

Приміром, США споживають 18,2 мільйони барелів нафти на день. Множимо на 40 днів кризи і на 15 доларів (середню ціну підвищення вартості бареля нафти в порівнянні з середньою ціною лютого на Нью-Йоркській біржі). Виходять додаткові втрати США лише станом на сьогоднішній день 10 мільярдів 920 мільйонів доларів.

Аналогічний порядок втрат і у Європейського Союзу, який споживає 13,3 мільйона барелів нафти на день. Його прямі грошові втрати за 40 днів Лівійської кризи становлять близько 7 мільярдів доларів. А ще ж є багатомільярдні втрати ЄС від цін на газ, які в країнах ЄС все ще значною мірою прив‘язані до цін на нафту.

Лівія, безумовно, має серйозний вплив на енергетику Європи і світу. Але далеко не таку, як про те часом говорять.

Лівія до останніх революційних подій виробляла 1,6 мільйонів барелів нафти щоденно, що майже всемеро менше, ніж, приміром, Саудівська Аравія. У Лівії сконцентровано лише близько 3,3% світових розвіданих запасів нафти, порівняно з 25% в тій же Саудівській Аравії.

За марксистською логікою, капіталісти і США, і ЄС мали б бути зацікавлені в якомога швидшому умиротворенні Лівії будь-якою ціною. Хоча б і ціною розгрому опозиції полковником Каддафі, який досі справно торгував нафтою і придушував ісламістів.

Але все пішло якраз навпаки.

Хоча, нині є серйозні ризики затягування диверсійної війни в Лівії, що ще більше підштовхуватиме догори ціни на нафту. При цьому немає жодних шансів, що новий лівійський уряд, яким би він не був, роздаватиме задарма нафту європейцям і американцям.

Отже, якщо не нафта, то яка причина такого нестандартного розвитку лівійських подій?

Як це не парадоксально звучить для марксистів-матеріалістів – це цінності Заходу.

Лівійський конфлікт у його міжнародному вимірі – майже в чистому вигляді "війна престижу".

Після картинок із бомбардуваннями лівійських міст авіацією Каддафі Захід просто не міг по-старому вести з ним справи. Це означало б для Заходу вчергове втертися після плювка в обличчя від місцевого царька.

А вести справи треба, хоча б з огляду на сусідство і ту ж нафту.

До речі, ця ж проблема престижу зумовила і російську реакцію на лівійські події, яка полягала у фактичній підтримці резолюції Ради Безпеки ООН, яка санкціонувала операцію.

Після колапсу, як здавалося, не менш міцних, ніж лівійський, єгипетського і туніського режимів, Москва розцінила заворушення в арабському світі як нездоланну хвилю, протистояти якій – собі дорожче.

Навіть Володимир Жириновський через тиждень після початку повстання 22 лютого заявив http://www.rusday.com/news/2011-02-22/3691/): "Зміни неминучі. В арабському світі і на Близькому Сході – справжня революція. Ситуація змінилася, і люди не хочуть жити так, як жили 10, 20, 30 років тому.

…Задумайтеся про майбутнє своєї держави. Відмовтеся від марних спроб придушити народну волю", – звернувся Жириновський до Каддафі, попутно запропонувавши йому притулок у Росії.

Очевидно, просто не було враховано, що спинити революційний рух у невеликій 6-ти мільйонній розділеній на клани країні легше, ніж, приміром, у 80-ти мільйонному Єгипті.

2 березня, під час наступу опозиції вздовж узбережжя, "поінформоване джерело в Кремлі" назвало Каддафі "живим політичним трупом, якому не місце в цивілізованому світі".

А після того як Каддафі впорався з натиском опозиції, відступати для Росії було вже пізно без втрати обличчя.

Це як в анекдоті: " – Хірург сказав везти в операційну. – Так тут же зеленкою… – Сказано в операційну, значить в операційну!".

Вочевидь, режим Каддафі підвела крайня концентрація влади. Поблизу лідера Джамахірії просто не було людини, яка могла б йому адекватно пояснити, що епатувати світову публіку бедуїнським наметом – це одне, а "екстравагантність" бомбардувань співвітчизників з літаків і танків, оголошена ним "чистка опозиціонерів будинок за будинком" прямо під боком у Європи – це зовсім інше.

Право на великі дурощі мають лише великі нації, та й то до часу.

Родовий зв'язок арабізованого берберського населення Лівії значно міцніший, ніж у сусідніх Єгипті й Тунісі, зумовив моментальне падіння влади Каддафі у східній половині країни.

Солдати і офіцери – вихідці з "бунтівних" племен, попри ризик розстрілу і репресій, залишали армію, припинили послух своїм начальникам і вели за кордон або знищували власні кораблі і літаки.

Склалося враження, що західні країни до останнього розраховували на перемогу повстанців, не бажаючи втягуватися у війну. І почали діяти лише тоді, коли справи у повстанців пішли кепсько, а Каддафі пообіцяв провести кривавий штурм Бенгазі – другого найбільшого міста країни на 700 тисяч мешканців.

Водночас не можна виключати, що уряди країн Заходу добре знали реальний розподіл сил і рівень лояльності армії до Каддафі та просто чекали доки під загрозою вирізання повстанці в Бенгазі стануть більш вдячними.

Втім, теорія матеріального детермінізму всіх і вся поставлена в глухий кут тим фактом, що Лівія – одна з найбагатших країн Африки.

Якщо людям треба тільки їсти, то чого цим тисячам повстанців не вистачає, що вони ще й підставляються під кулі, бомби і снаряди гармат? Не інакше як всесвітня змова.

Хоча насправді арабські народи переростають свої традиційні архаїчні державні структури і стають досить динамічними країнами, де думка суспільства важить більше, ніж учора.

У величезній за територією пустель Лівії (майже в три рази більшої за Україну) в 1964 році проживало 1,6 мільйонів людей, у 1986 – 3,6, а зараз – 6,5 мільйонів. Вік половини населення Лівії – до 15 років.

По суті, це країна молоді і підлітків. А революції, як відомо, справа молодих, іноді навіть "гаврошів".

Події в Тунісі і Єгипті деякі журналісти назвали "революціями Фейсбуку", натякаючи на роль соціальних мереж в організації протестів. Хоча арабські телеканали "Аль-Джазіра" та "Аль-Арабія" зіграли в реальній мобілізації протестуючих куди більшу роль.

Доречніше буде назвати повстання в Лівії "революцією мобілок з відеокамерами"…

Півтора місяці трансляцій на арабських телеканалах та "ютуб" результатів бомбардувань та обстрілів міст лівійськими урядовими військами як ніщо інше сприяли мобілізації проти Каддафі міжнародної спільноти, включно з Лігою арабських держав.

Так, можна припустити, що якби Лівія була розташована подалі від Європи – десь на пару тисяч кілометрів південніше, та в неї не було б нафти й багатомільярдних резервів за кордоном, навряд чи до подій там проявили б такий інтерес.

Однак повністю проігнорувати факт масових убивств, як це свого часу сталося з українським Голодомором, сучасний відкритий світ уже не може. Навіть у Південному Судані, який за три місяці стане незалежним.

Коли Альфред Нобель винайшов динаміт, він, щоб спокутувати гріх перед людством, заснував Нобелевську премію.

Може, час надати її тому, хто винайшов мобільні відеокамери й пустив їх у масове виробництво?

Олександр Палій, політолог, кандидат політичних наук, для УП