Вилы возле забора...

Ми навіть не уявляємо собі до якого ницого, тваринного рівня бояться нас владоможці. Причому, ступінь цього боягузтва прямо пропорційний темпам деградації тієї ж таки влади, бо це два взаємопов’язані процеси.

Сьогодні, Європа та інший світ, складають легенди про гіпертрофовану боязливість нашого гаранта . Дехто це побутове боягузтво Янека пояснює наслідками тяжкої психічної травми, отриманої після яєчної атаки.

Тим не менш мені важко уявити аби хтось із його попередників, при всіх їх тарганах, спромігся би через хронічний переляк допустити хамську поведінку своєї охорони – щодо господаря, у якого ти в гостях.

Нас, звиклих і не до такого, історія та, можливо, і насмішила, але європейців, м’яко кажучи, неприємно здивувала. Хоча нам користь, бо чим смішніше, тим менш страшніше…

Та, втім, про прогресуючу боязливість наших владоможців…

Все очевидніше в порівнянні. На початку 92-го року, отримавши завдання зробити репортаж про візит президента Кравчука до Харкова, я припізнився на його зустріч із колективом якогось інституту.

Тобто, якби сказали сьогодні: випав із пулу акредитованих журналістів. Хоча тоді, навіть на такому рівні, ніякої акредитації не існувало – достатньо було мати журналістське посвідчення.

Так от, на всьому шляху від входу і до конференц-залу, де Леонід Макарович спілкувався із народом, я зустрів усього лише двох осіб – вахтерку та якогось розпорядника побіля головних дверей. Останній лише попрохав мене зайти до зали через дальні двері.

Ніяких кордонів, перевірок, хапань та заламувань рук чи покладань писком в паркет. Фантастика?! І охорони у Макаровича було усього двійко (!!!) чоловік…

Та й ранній Кучма в цьому сенсі сьогодні б міг здивувати.

Якось, тільки-но обраний президентом, він, даючи інтерв’ю Харківському облрадіо, на самому початку, вибачившись і пославшись на зміни у графіку візиту, запропонував скасовану прес-конференцію провести тут таки в стінах облрадіо по завершенні інтерв’ю і запросив на неї усіх бажаючих.

І усіх отих бажаючих на шляху до прес-кімнати зустрічали лише двійко – черговий міліціонер на вході та якийсь місцевий працівник на дверях до кімнати. Останній лише прохав кожного прихопити із собою стільця з коридору.

Мені ж, на той час кореспонденту "Пост-Поступу", пощастило не лише поспілкуватися із Даніличем, але й поручкатись із ним. Вже по завершенні пресухи, проходячи повз мене, він несподівано зупинився, простягнув руку і на своєму неперевершеному суржику мовив: "Ви (малась на увазі газета - ВС) хоть і ругаєте мене, але я вас всьо равно читаю. Дякую".

Рука у Данілича була холодна і мокра – як жаба. Я ще тоді подумав: мо’ захворів? А тепер переконаний: саме з Кучми серед владоможців почалась ота боязлива пошесть.

Бо десь до середини 90-тих будь-хто з вулиці міг зайти до харківської мерії чи облдержадміністрації і відвідати якщо не будь-який, навіть найвищий кабінет, то принаймні добутися до приймальні.

А черговий міліціонер на вході лише запитував, куди візитер йде та щось там помічав в себе в журналі.

А спробуй сьогодні отак відвідати харківські осереддя влади очолювані Гепою із Допою? Отож бо й воно, – суцільна деградація.

А ще мається і такий нюанс – чим ближче владоможці за посадою та місцем проживання перебувають до народонаселення – тим цей страх сильніший.

Для прикладу пару історій.

Декілька років тому в одному харківському райцентрі трапилась дика подія.

Випускники місцевого ліцею напередодні "останнього дзвоника" розважались тим, що зґвалтували свого молодшого на пару класів товариша. Усе це дійство юними збоченцями фіксувалось на мобільне фото, а потім було розіслане Інетом коханим дівчаткам.

В місцевій міліції заяву матері потерпілого категорично не прийняли, а тільки покрутили пальцем біля скроні. Знаєте, чому? А тому, що головні затійники усієї цієї дикунської історії були, скажімо так, надзвичайно схожими на близьких родичів декількох місцевих високопосадовців.

Коли ж чутки про це поширились за межі райцентру, проблему було вирішено радикально.

Матері восьмикласника, аби зам’яти справу, в якості компенсації була обіцяна значна сума зелених. Її ж сину, аби він уникнув сорому від тицяння пальцем в нього однолітків, обіцяли придбати таке-сяке житло у Харкові і влаштувати там-таки хлопчину до престижного учбового закладу.

Мені ж, на той час спецкору "ВВ", вдалося поспілкуватися із батьком постраждалого. Чолов’яга якраз спеціально приїхав додому з далеких сибірських заробітків, аби розібратися в цій історії.

Він вже зрозумів, що законними шляхами нічого не доб'ється, а тому, мабуть, був відвертим: "Повбиваю негідників, чи каструю!".

Коли ж я запитав, чи можу використовувати його погрозу у своєму матеріалі, то почув у відповідь: "А я і прокурора, і ментів вже попередив, що від мене вони не відкупляться. Гроші – це справа матері і сина, а в мене свій рахунок".

Якщо хтось вважає, що це була пуста погроза, то я – ні. Бо бачив очі того чоловіка, коли він це казав. І я був впевнений, що негідники або ж не доживуть свого віку, або ж залишаться без причандалів.

Але, напевне, в цьому був переконаний не один я. Бо невдовзі чолов’яга, котрий по життю був непитущим, дивним чином загинув саме у п’яній бійці.

А ще трохи згодом постраждалий хлопчина опинився замість Харкова, в психіатричній лікарні, а його мати замість обіцяних грошей отримала дулю.

Здавалось би, сумна історія нашого ще менш веселого сьогодення. Але не зовсім так…

Знайшлись добрі люди, котрі нагадали владоможним батькам місцевих мажорів-ґвалтівників про їх обіцянки, а головне так нагадали, що обіцянки ті були виконані.

Про певну місцеву спільноту, котру я назвав "добрими людьми" мова окрема та іншим разом, бо це надзвичайно цікавий і неординарний феномен.

В двох же словах можу сказати, що згадана структура чимось нагадує мафію, а точніше протомафію. Але не сучасну, скажімо, американську, італійську чи навіть сицилійську, котрі як такі сформувалися в минулому сторіччі, а мафію часів її зародження.

Сьогодні ж про страхи владоможців.

Спочатку, як водиться, із згаданими батьками ґвалтівників поговорили, а коли ті не зрозуміли чи зробили вигляд, що не розуміють, то одного дня всі вони на дверях своїх осель відшукали не дуже то і приховані гранатні розтяжки.

Чому незамасковані? Бо для першого разу на розтяжках висіли учбові гранати. Але чекати поки з’являться бойові ніхто не став.

Інша цікава історія приключилася із моїм київським знайомцем Сергієм Ш.

Якось він, проїжджаючи через одне київське передмістя, побачив побіля місцевої адміністрації досить значний гурт народу. Призупинився із цікавості.

Відбувалась звична і знайома багатьом річ – місцева влада, попри думку та протести громади, збиралась продати ласий шмат муніципальної земельки якимось зальотним бізнесюкам.

І саме в цей час в мерії відбувався фінальний акт підписання сумнівної оборудки. Народ же зібрався аби висловити своє фе підписантам.

Хтось із натовпу поскаржився, що окрім словесного протесту, малоефективних епістолярних скарг у вищі інстанції або ж малоперспективної майбутньої судової тяганини вони нічого проти здійснення цієї оборудки заподіяти не можуть.

Тоді Сергій, поспитавши де воно тутечки найближчий магазин сільгоспінвентарю, попрохав людей трохи зачекати. А повернувшись, він до паркану навпроти мерії притулив із десяток вил.

Уточнюю: не роздав реманент, а просто поставив його на видноті.

А тепер вгадайте, на чию користь і як швидко був розв’язаний конфлікт? Правильно на користь громади! Усього лише за півгодини…

Ще раз повторюсь: наше народонаселення просто гадки не має як його боїться його ж влада. Але, як тільки-но усвідомлення боязливості нашої влади набере масового характеру, остання просто зникне, як дурний сон.

Інша справа, що процеси люмпенізації та криміналізації української влади та її деградація притаманні і нашому суспільству. І те, яким чином розв’яжеться теперішнє суспільно-владне протистояння, – більш-менш цивілізовано чи по котромусь із арабських сценаріїв – не в останню чергу буде залежати від того, що швидше відбудеться: остаточна деградація суспільства чи його усвідомлення, що наша влада – це переляк ходячий.

Наостанок. Нещодавно бютівець Ігор Гринів в телеящику висловлював своє повне нерозуміння. Чому це п’ять-шість олігархічних кланів, які власне і є справжнім уособленням нинішньої влади, маючи в своєму розпорядженні цілу країну і всі можливості для цього, не проводять справжніх реформ аби та ж таки країна кінцеве стала багатшою?

Бо чим заможніша країна, тим статки олігархів більші. А замість цього продовжують дерибан усього недодерибаненого.

То відповім – саме через власні страхи, бо бояться, що ця синекура може будь-якої миті припинитися.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП