@Prezident_UA против @YuliaTymoshenko

Новітні інформаційні технології відкривають безліч перспектив перед сучасним політиком. Ефективність використання комунікативних можливостей мережі Інтернет під час передвиборчої боротьби наочно показала президентська кампанія Барака Обами. Саме після її успіху українські політики по-справжньому зацікавились можливостями соціальних медіа. З того часу у вітчизняних політичних діячів почали масово з’являтись особисті акаунти та представництва в соціальних мережах та блогосфері.

Втім, у порівнянні з країнами Заходу, і навіть Росією, де моду в цьому напрямку задає сам президент, особиста активність вітчизняних політиків у соцмережах – явище досить рідкісне.

Здається, для українського політикуму, як і раніше, "найважливішим з усіх мистецтв" та головним ретранслятором політичних гасел залишається телебачення, а контроль над ним – запорукою політичного успіху.

В умовах коли переважна більшість телеканалів в тій чи іншій мірі контрольовані владою, опозиції все важче донести власну точку зору до населення. Політичні ток-шоу на головних кнопках країни все частіше виглядають ретельно причесаними дискусіями, до яких практично не допускаються (а точніше просто не запрошуються) небажані спікери з числа опонентів нинішньої владної верхівки.

Останні тенденції переконують, що вони й надалі дрейфуватимуть в бік скандальних, але безпечних з точки зору влади, видовищ. Бійка між Поярковим та Бузиною в прямому ефірі "Великої політики", що виходить на "Інтері", наочно засвідчила актуальність знаменитої цитати Віктора Пєлєвіна про клоунів.

Працювати клоунами таки краще, і, безперечно, на українському телебаченні знайдеться безліч бажаючих приміряти на себе цю роль на благо високих рейтингів. Бо, зважаючи на рівень самоцензури у питаннях критики влади, сподіватися на реальну цікавість телеглядача таким політ-шоу все важче.

От і залишається впроваджувати у політичний контекст давно випробувані сценарні ходи російської програми "Окна". І наразі важко уявити за рахунок чого може зупинитися ця запланована деградація.

Втрата вільного доступу до телебачення змушує опозиційно налаштованих політиків знаходити для себе інші канали комунікацій, в тому числі, активізуючи роботу в соціальних медіа.

Про важливу роль соціальних мереж у політичних перетвореннях в черговий раз заговорили після революцій, що відбулися в країнах Північної Африки. В умовах жорсткого владного контролю над інформаційною сферою, Facebook та Twitter стали для повстанців важливим інструментом для організації та координації своїх зусиль.

Втім, основна помилка, якої припускаються в новій для себе сфері більшість політиків – це не розуміння принципової різниці між присутністю політичного бренду у інтернет-середовищі (як правило, через створення особистого чи партійного сайту) та особистою присутністю у соціальних мережах.

Якщо немає часу чи бажання для особистого спілкування з аудиторією соцмереж, краще визнати це чесно, бо фальш відчувається відразу. Крім того, коли замість політика пише та коментує інша людина, зберігається висока ймовірність epic fail – "серйозного проколу", що може створити неприємний скандал на рівному місці.

Згадати хоча б знамениту історію про коментар з блогу Арсенія Яценюка, що вже давно став "інтернет-мемом". Хочеш здобути повагу серед користувачів соцмереж – маєш не лише інформувати, але й спілкуватись, бути готовим аргументовано відповідати на критику, реагувати на гострі репліки, та мати достатньо почуття гумору, щоб не піддаватися на очевидні провокації.

Тобто періодично злазити зі свого політичного Олімпу до простих смертних.

І якщо блогосфера (в основному сервіс Livejournal) вже давно є звичним середовищем для політичної агітації, то до новомодних соціальних мереж українські політики поки що лише приглядаються. Наприклад, дуже цікаво спостерігати за їх освоюванням сервісу мікроблогів Twitter, популярність якого останнім часом стрімко збільшується (понад 200 мільйонів користувачів).

Очевидно, що перші політичні твіттер-представництва в Україні функціонували не через бажання комунікувати зі своїм народом, а, скоріше, просто як данина світовій моді.

Приміром, твіттер Віктора Ющенка виглядав типовим продуктом роботи прес-служби, яка старанно намагалася копіювати стиль спілкування гаранта, але так і не змусила повірити, що він пише повідомлення власноруч.

У нинішнього президента теж є свій твіттер, але Янукович не був би Януковичем, якби ця подія не відзначилась черговим ляпом. Оскільки @President_UA був зарезервований Ющенком, у Віктора Федоровича не придумали нічого кращого, як назвати акаунт словом з помилкою – @Prezident_UA.

В будь-якому випадку, він нічим не відрізняється від свого попередника, "розмовляючи" з аудиторією тією ж мовою офіціозу та прес-релізів.

В той самий час, президент сусідньої Росії Дмітрій Мєдвєдєв має навіть два акаунти в Твіттері, один робочий і один особистий, ще й доволі активно веде обидва. Не дивно, що мікроблогінг став таким популярним серед російських політиків та чиновників, як великий теніс у Єльцинські часи, чи дзюдо за президентства Путіна.

У середовищі української опозиції найширше у Твіттері представлені політики від БЮТ. Твіттери Андрія Шевченка та Олександра Турчинова існують порівняно давно, нещодавно до них приєдналася і Юлія Тимошенко.

Очевидно, роль соціальних мереж у політичних зрушеннях в Тунісі та Єгипті справила враження на Юлію Володимирівну, адже вже скоро вона сама закликала опозиційно налаштованих українців переходити в Twitter та Facebook для консолідації та оперативного обміну інформацією.

Вочевидь, лідерка "Батьківщини" швидко зрозуміла суть мікроблогінгу, почавши вести твіттер-трансляції з допитів у Генпрокуратурі, відповідаючи на питання "твіплів" та особисто коментуючи політичні події в країні.

На її твіттер, як джерело, досить часто посилаються інформаційні сайти. Звичайно, Юлія Тимошенко – не Леді Гага з 8 мільйонами "фолловерів", але в масштабах України їй вдалося набрати велику кількість читачів свого мікроблогу з рекордною швидкістю.

Вдалим прикладом діяльності політика в Твіттері є акаунт депутата Лесі Оробець, яка крім того веде власний блог в Livejournal. Також одним з "найпросунутіших" в Інтернеті опозиційних політиків є лідер "Громадянської позиції" Анатолій Гриценко. Його особистий сайт – один з найбільш відвідуваних сайтів українських політиків. Гриценко власноручно відповідає на питання на своєму сайті, веде блог та твіттер.

Серед політиків провладного табору традиційно активним в Інтернеті є Михайло Бродський. Його блог в Livejournal довгий час вважався найпопулярнішим серед політичних блогів України. Крім того, практично у всіх більш-менш популярних соціальних мережах присутні представництва Сергія Тігіпка.

Твіттер віце-прем’єра регулярно поповнюється оперативною інформацією і є, по суті, єдиним в Україні прикладом того, що представник вищих ешелонів влади надає значення комунікаціям з інтернет-аудиторією.

Вся інша владна верхівка, схоже, живе, працює, а головне – мислить "по старинці".

На жаль доводиться констатувати, що переважна більшість відомих українських політиків – люди, які свідомістю застрягли у іншій епосі. Небажання пристосовуватись до нових реалій дуже чітко характеризує всю консервативність їх мислення, світоглядно вони так і залишилися у минулих часах. Тому й існують "політики минулих часів" в тій же сфері мікроблогінгу переважно у вигляді "фейків"-пародій на кшталт твіттера Азарова чи Вітренко.

Відсутність інтересу до нових комунікативних майданчиків є яскравим прикладом світоглядного сприйняття владою як ролі виборця у політичному процесі в країні, так і бачення шляхів розвитку країни загалом.

Сприяння та толерування стрімкому розвитку новітніх технологій (хоча б і на власному прикладі), залучення інноваційних ідей мали б бути одними з основних завдань влади по виведенню України на якісно новий рівень інформаційного суспільства. Але, схоже, інтелектуальна модернізація та доступність інформації не являються для неї приорітетними.

Мабуть, ідеальним варіантом для нинішньої влади було б роздати кожному українцю по телевізору з "прошитим" єдиним провладним телеканалом, де транслюватимуть "правильні" новини та дозволені видовища. Бо правити такими українцями можна легко і довго.

І в той час коли, наприклад, в Естонії вже можна голосувати за допомогою Інтернету чи мобільного телефону, українська влада, схоже, й надалі розраховує на потужності контрольованого "зомбовізора".

Очевидно, у Хосні Мубарака та Бен Алі було приблизно таке ж ставлення до нових інформаційних віянь.

Денис Денисенко, Центр політичного консалтингу, для УП