Какова бы ни была ворона, а дому – оборона

"Чем больше в армии дубов, тем крепче наша оборона". 
Радянська знущальна приказка

"Права англійців на цій землі існують на шість століть довше, аніж права людини". 
Англійський козак

Зі статті Михайла Дубинянського взнав, що в Україні "живут нєсчастниє люді-дікарі".

Сподобалось. Оригінальне мені завжди подобається. Та маю із приводу викладеної автором позиції декілька міркувань.

Ось вони:

– класно бути раціоналістом і модерновим хлопцем, коли за твоїми плечима стоїть сила імперії й потужність Газпрому;

– коли потужна медійна машина та кіноіндустрія відстоює твої світоглядні переконання без твоєї в цьому участі. Ідеологічні цукерки клепаються як на конвеєрі, аби всі їли досхочу;

– коли величезні гроші вкидаються в створення осередків "Русского міра";

– коли церква є всього лише інструментом для втілення думки, що бути таким як ти – це бути найкращим;

– коли тобі, аби звабити жінку, котра сподобалась, не треба переходити на не рідну мову. Бо смішно виходить: ти їй нашіптуєш ніжні слова однією мовою, а вона муркотить – іншою. Який же тут контакт?

– коли співробітник правоохоронних органів твоєї країни не наважиться назвати державну мову "телячою", яким би він не був великим раціоналістом і прихильником зручностей;

– Тоді можна закликати інших не зациклюватися на містиці, і тихенько плідно працювати "на унітаз", не озираючись на те, що відбувається за плечима.

Насолоджуйся життям і не бійся, що твої діти виростуть не схожими на тебе.

А в нас, в українців, уже кілька століть нічого, крім містичної віри в нашу окремішність і самобутність, немає.

І завдяки саме їй, та гонору нашому дикунському, ми не зникли, не розчинилися у вашій "правді". Живемо у своїй хаті мільйонами й муляємо очі сусідам своїм дикунством до нестями.

Наразі ця містична впевненість – єдина наша зброя.

Бо:

У нас немає грубих грошей. Навіть у своїй країні "касу тримають" не українці.

У нас при владі люди, які щиро не сприймають українське.

Більшість книжок у країні друкується іноземною мовою.

Підпільна діяльність міністерства освіти не переслідується законом.

Вечірні новини на центральному телеканалі йдуть не українською мовою.

Що нам лишається, аби мати можливість стверджуватись у своїй країні? Лишатися українцями попри заклики до такої "солодкої" уніфікації під дахом, який давно вже тече?

Бажання бути своєрідним – це більш природне бажання людини, ніж бажання бути модерновим та модним.

Заклики покінчити зі своєрідністю завжди лунають від невпевнених у собі осіб, для яких належність до організованої сили є сенсом життя. Тому вони й бояться неорганізованої "містики". Усього, що не вкладається в рамки доцільності, як вони її для себе розуміють.

Дикуни – це ті, хто боїться незрозумілого для них.

Наприклад, української мови, української культури, української ментальності.

Бог для них теж категорія незрозуміла. Тому вони й висувають у якості аргументу "беспристрастный мировой обзор", бажаючи довести, що між високим рівнем кількості атеїстів у суспільстві й високим рівнем цивілізованості та достатку існує прямий зв'язок.

Як на мене, це аргумент дикуна.

Людина не може жити без Бога, пане Дубинянський, бо втратить себе. Для чого тоді жити?

І якщо вона відмовляється від Бога в українській іпостасі, то служитиме поганському. Згадайте відомий вислів: хто не хоче годувати свою армію, годуватиме чужу. Або, що гірше, поставить на це місце у своїй душі якого-небудь Лідера. Онде скільки людей моляться на Сталіна. Є й такі, що ходять із плакатами "Янукович – наш бог".

Людина без фетишу, як армія без прапора.

Будь-яка боротьба з нашими фетишами – це завжди бажання нав'язати нам власний фетиш. Визнайте це для себе.

Від "прима ратіо" до "ултіма ратіо" у дикунів шлях короткий. Тому таке дикунство під шаром інтелектуальності – небезпечне.

Сергій Левитаненко, спеціально для УП