Буря в пустыне

Масові демонстрації у Тунісі, Єгипті, Ємені, Йорданії та Сирії ще раз засвідчили, як легко спалахує та поширюється полум’я протестів та революції.

Впродовж майже двох тижнів частину арабського світу захлиснули свої майдани. Починаючи з Тунісу, події розгорнулися і в Єгипті, і в Ємені. Особливо гострою виявилася ситуація в Тунісі та Єгипті.

В цих країнах, де демократія має декоративний статус, а голови держав незмінні десь з початку 80-тих років ХХ століття, відбувається щось більше, ніж просто акції протесту.

Вони ще раз засвідчують, що навіть там, де не знають змісту слова демократія, навіть там, де влада не припиняє тиску і насильства над суспільством, вона не в змозі гарантувати собі стовідсоткову безпеку.

Життя за парканом, розкішні палаци, дорогі машини, армія охоронців створюють ілюзію іншої реальності, ілюзію, в якій немає голодних, голих, безробітних та безхатченків.

Та й навіщо щось робити інакше, якщо в країні, в якій ти живеш, не існує вмираючих дітей, хворих старих, знедолених людей. Хіба палаци, резиденції, літаки, курорти не є власним королівством, куди немає доступу простим смертним.

Хіба паралельні світи зустрічаються де-небудь окрім екрана телевізора.

Втім, обидві революційні країни були і досі залишаються, але в меншій мірі, просто оазами туристичного бізнесу. Європейці охоче приїжджали відпочивати хоч до Тунісу, хоч на узбережжя Червоного моря.

І європейцям аж ніяк не заважала антидемократична поліційна поведінка влади щодо місцевого населення.

Звісно, як не згадати про існуючі паралельні світи.

Кого хвилює, що там, далеко за огорожею готелю, люди живуть іншим, менш європейським життям і зовсім не з "європейськими правами".

Принаймні в одній країні надійність режиму військових не пройшла перевірку часом. Колишній генерал, а з 1987 року президент Тунісу Бен Алі зі своєю сім’єю створив з держави закрите акціонерне товариство зі своїми фабриками, авіакомпаніями, банками, які після втечі з країни перетворилися в марні гарантії і втрачені капітали.

І якщо в Тунісі ситуація видається з’ясованою, то в Єгипті все набагато цікавіше.

В країні іншого військового – Хосні Мубарака, який править вже без малого як 30 років – ситуація теж не вельми втішна. Можливо, у нього нагоди втекти, як у колеги з Тунісу, вже не буде.

Безробіття, корумпованість, бідність не покидають країну тривалий час. На тлі того, що інвестиційна привабливість покращується і в Тунісі, і в Єгипті.

Там розвивається туристична галузь – іноземні інвестори звільняються від сплати податку на землю і на нерухоме майно, а до бюджету країни потрапляє приблизно 10% прибутків від туризму загалом.

За Мубарака перевага надається приватизації землі і великому капіталу, що аж ніяк не покращує життя робітникам.

І тут, як і в Тунісі, удавана стабільність дала тріщину, країну захлиснули багатотисячні сутички з військовими. З’явилося багато людей готових пожертвувати своїм життям заради свободи.

Як сказав один з протестувальників: "Краще смерть, ніж таке життя, коли твоєї зарплатні ні нащо не вистачає, ти не можеш утримувати ані родину, ані нормально жити".

Прем’єр-міністру Єгипту можна скільки завгодно говорити про недопустимість протестів, про необхідність суворого наведення порядку і про безліч інших непотрібних речей, коли насправді владою не почуто відчайдушних закликів до змін.

І поки що це прохання. Адже для чого виходить народ на майдани? Та тому, що його не чують, а тим більше – не бачать.

Чи варто говорити про те, що спостерігаючи за процесом у Єгипті, відчуваєш відлуння того ж самого в Україні, тієї ж корумпованості, безробіття та безвідповідальності, відлуння майданів, відлуння непочутих голосів.

Денис Самойленко, для УП