Что ты сделал для Украинского государства?

"Все безглуздо: і велич, і слава,
Коли духу розпалась держава"
Марія Чумарна

 

Видатний український географ і геополітик Степан Рудницький стверджував: "Українська справа – се велика справа, може найбільша з усіх европейських справ! Наука з того для всіх українців: ніколи не зводити української справи ні в якому напрямі на загуменок московській, польській чи іншій!

...Ми – великий народ, наш край – величезний, ми мусимо бути так високо поставлені серед інших народів Европи, як нам після нашої численности й після величини нашої країни належиться!".

На жаль, українські політики не усвідомили (зрештою, питання це навіть не дискусійне – відомо ж бо, хто опинився при владному кермі в Києві та в українській провінції після розвалу СССР), що в період переходу від тоталітаризму й колоніалізму нація формується, по суті, заново.

Вітчизняні політики (впереваж постсовєтська компартійна номенклатура) неспроможні були усвідомити (а дехто з найвідданіших слуг метрополії, навіть не криючись, перешкоджав цьому) конечної необхідності кардинальної зміни світогляду українців у цей складний державотворчий період.

Відтак на двадцятому році незалежності в Україні немає консолідованої нації, немає державницьки налаштованої еліти.

Український політикум здебільшого не бажав здійснення конверсії свідомості суспільства від колоніальної, постгеноцидної і посттоталітарної до державницької, яка полягає в утвердженні національної та людської гідності, у знищенні рецидивів/реліктів совєтськості, у прищепленні відчуття самобутності, неповторності, виробленні твердих рис самоповаги, загальноукраїнської спільності.

Вони (українські політики) не пройнялися (інша річ, з яких причин і мотивів) важливістю реанімації єдиного державотворчого народу, необхідністю інтегрування етнічних українців і тих громадян України інших національностей, які духовно та ідеологічно тяжіють до українства, в єдину політичну націю.

Був зігнорований духовний фактор, який для консолідації нації значно важливіший за матеріальний. Бо найбільша проблема творення Української держави криється насамперед у духовній площині.

Натомість Росія це дуже добре розуміла і розуміє. Не маючи змоги запропонувати щось позитивне для наслідування в моральному плані, вона зробила все, аби тотально завоювати український інформаційний простір.

Сьогодні Москва вже навіть не приховує свого наміру найближчим часом ліквідувати Українську православну церкву Київського патріархату. Визнаймо: нині в Україні точиться холодна громадянська війна. Наразі світоглядна.

Безумовно, велика проблема криється в самому суспільстві, котре породило таку владу. Так, нинішнє суспільство слабке і не може примусити її реалізувати важливі суспільні проекти.

Відома істина: доки народ не продемонструє владі, що обирає її не для розв’язання приватних проблем самої влади та її безконтрольного збагачення, нічого в країні не зміниться.

З іншого боку (це відомо з теорії управління), суспільна система дублює риси керівництва.

Якщо на вершині управлінської піраміди опиняється марнославний, жадібний, ображений, переобтяжений різноманітними комплексами, спраглий до комфорту, ситості й збагачення мстивий суб’єкт, то нічого доброго від такого керівництва Системою (державою) очікувати не варто.

Значна кількість складових системи "мавпуватиме" владу. А це до успіху не приводить.

Своєю чергою, суспільство, котре функціонує на засадах самоорганізовування, сучасну українську владу аж ніяк не влаштовує. Тому вона (влада) робитиме все, аби не допустити консолідації опозиції.

"Не треба забувати, що більшість, народна маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої думки й волі", – писав український вчений, історик, економіст, політичний діяч Туган-Барановський.

То чи могли за двадцять минулих років українці (постколоніальні, постгеноцидні, посттоталітарні) виробити в собі без сприяння й підтримки державницької еліти почуття самоповаги, поваги до власної історії, як це, до прикладу, притаманно грузинам і вірменам?

Чи могли б цілеспрямовано утверджувати й всіляко пропагувати позитивний потенціал української історії, віднаходити в собі найкращі якості, відтак культивувати їх, попри всі перешкоди?

Риторичні запитання. Брак національно свідомої еліти постійно дається взнаки.

Років десять тому Євген Марчук, політик більш ніж поінформований, слушно зауважив, що для того, аби зайняти в майбутньому гідне місце у світовій спільноті, українському суспільству треба здійснити радикальну інтелектуальну і соціальну трансформацію. Золоті слова.

Але далеко недостатньо декларувати, що змінюватись має саме суспільство, почавши знищувати в собі совєтськість і всі похідні від неї – хамство, патерналізм, інфантилізм, безкультур’я, пристосуванство, байдужість, фаталізм, покірність.

Суспільство має бачити позитивні приклади від еліти. А їх – катма.

Бо ж немає еліти. Немає проводу. Натомість на вершечку владного Олімпу порядкують аморальність, корупція, захланство, продажність.

Як відомо, швидкість руху ескадри визначається швидкістю найтихохіднішого корабля. Сукупний інтелект колективу визначається найнижчим рівнем інтелекту учасника колективу.

А як справи із сукупним інтелектом нинішньої української влади, так званої політичної еліти, держслужбовців? Отож бо й воно.

"Галахвастови швиденько перефарбувались у Голохвостих. І тепер саме вони на постсовєтському українському просторі взяли на себе відповідальність іменуватися національною елітою", – казав Леонід Сотник.

"Нинішня криза в Україні — це насамперед криза еліт. Від СССР ми успадкували номенклатуру, яка не мала таланту й совісті, а за роки незалежності втратила ще й страх" – писав Володимир Войтенко.

Всесвітньо відомий астроном, академік Ярослав Яцків в одному із своїх інтерв’ю розповідав, як за совєтських часів у Москві деякі з тамтешніх колег-науковців мали до нього певну упередженість: приїхав оце, мовляв, до "бєлокамєнной" такий собі бандерівець.

Але ніколи не могли закинути українському вченому, що він менш компетентний за російських. І змушені були рахуватися з розумом знаного астронома, попри його "бандерівське" походження.

Інакше кажучи, успішні реформи будуть неможливі, якщо не будемо кращими, освіченішими, культурнішими.

На жаль, дуже багато випускників українських вишів неспроможні виконувати покладені на них важливі, суспільно значимі завдання – плекати науку, культуру, змінювати свідомість населення, творити народ.

Жоден кредит від МВФ не допоможе у становленні цивілізованого, демократичного суспільства, а лише творча праця, перемога над аморальністю й корупцією, сконсолідованість народу сотворить успішну Українську державу.

А буде держава – буде політична нація.

Доконаний факт: всі, хто має паспорт громадянина США – американці.

Так само має бути і в Україні. Власник паспорта громадянина України – це українець. Байдуже, етнічний він чи неетнічний.

Ті ж індивіди, які не бажають себе ідентифікувати з українством, – чужинці. Як до них ставитися? Залежно від їхньої поведінки: доброзичливо, вороже або індиферентно.

І насамкінець. Мусимо зрозуміти й усвідомити: маємо будувати національну державу, а не державу нації.

Берімо приклад з Росії. Представляючи свого наступника, Владімір Путін зовсім не випадково акцентував: "Дмитро Анатолійович Медведєв, як і я, – російський націоналіст у хорошому сенсі цього слова".

Якщо добре подумати, то немає нічого епатажного і в позиції Владіміра Жириновського, який заявляє, що вісімдесят відсотків населення Росії становлять росіяни, і годі теревенити про багатонаціональну країну.

Обидва російські політики, очевидно, не лише поділяють думки Алєксандра Проханова, висловлені ним ще навесні 1992 року: "Важно, чтобы государство сохранилось, причем какие силы приведут к созданию этого государства, по существу действительно уже безразлично.

Пускай даже фашизм будет, потому что если можно построить великое Русское государство ценой фашизма, я бы на это пошел. Фашизм можно будет преодолеть со временем – лишь бы было построено государство"…

Ситуація для Української держави нині загрозлива. Тож кожен з нас, не сподіваючись на провідників, має запитати себе: що ти зробив для своєї держави?

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП