У меня есть Мечта

За останній місяць півмільйона українців втратили роботу. Всі розуміють, що це лише початок. Тенденція, прости Господи. Коли ти стаєш на шлях, то не треба йти до самого кінця, щоб знати куди він тебе приведе. Як правило, досить лише одного кроку.

За рік свого президентства Янукович зробив достатньо кроків, щоб вже зараз сказати куди він прийде сам і куди приведе Україну.

Свою місію він вже практично виконав. Якщо Ющенко із своєю ідеєю-фікс Голодомора зробив все, щоб роз’єднати Україну, то Янукович її наполегливо об’єднує – навіть в Криму тепер "донецьких" ненавидять більше, ніж "помаранчевих".

Україна терпіла Ющенка 5 років, хоча вже через рік ми бачили, що з цього діла не буде. Але інтрига розбірок між Ющенко і Тимошенко розважала нас до самого кінця.

При Януковичі ми не матимемо навіть цієї розваги. Царство Януковича – це світ великих злиднів і "Великої нудьги". Ох, як дорого Україна платить за неправильно обраний шлях.

І Ющенко, і Янукович вибирали шлях "розбудови по зразку". Ющенко розбудовував Україну по зразку південноазійських "тигрів" і "драконів": "привабливий інвестиційний клімат", "дешева робоча сила"…

Не можна говорити, що він нічого не досяг. Інвестицій в Україну прийшло більше, ніж за всі попередні роки незалежності. Правда, більшість з них – спекулятивні, що з першими ознаками Кризи втекли, прихопивши з України вшестеро більше грошей, ніж вклали. І воно нам було треба?..

Янукович за зразок взяв Росію. Всевладдя бюрократії, яка служить "доброму деспоту". Система цинічна і брехлива. Яка не має інших цілей, крім влади бюрократії заради ще більшої влади бюрократії. Яка будує "теж демократію" по-грибоєдівськи:

"Я вам фельдфебеля в Волтеры дам,

Он в три шеренги вас построит,

А пикнете, так разом успокоит".

Боже, як це знайомо! Ми через це вже проходили і знаємо куди ця дорога веде. Так саме собою формулюється найперше завдання для України – вибір правильного шляху.

Вибір правильного шляху

Головне чому нас навчили Ющенко і Янукович, так це тому, що не можна будувати країну "по зразку". Найкраща в світі модель, не має значення – американська, російська, шведська чи японська – не може бути метою. Як же вибрати мету?

По-перше, танцювати слід від проблем, що постали перед країною. Їх багато і це не ідеологічні штампи типу "розвиток малого і середнього бізнесу", чи "розбудова держави".

Проблема це, наприклад, "падіння продажу сталі". Сталь – основний експортний продукт України. Її продажі впали з 40 мільйонів тон на рік до 25, а ціни на неї з 750 доларів до 350, потім піднялися, але лише до 500. Доходи країни упали в 4 рази. Це проблема.

Або більш глобальна проблема: "деградація структури української економіки". У 1991 році основою економіки України було машинобудування, перед Кризою – переробка (сталь, хімія), а сьогодні ми почали торгувати не тільки сталлю, а і рудою і вже продаємо 18 мільйонів тонн руди на рік.

Або ще глобальніша проблема: "в Україні зруйновані основні макроекономічні баланси". Через орієнтацію на "дешеву робочу силу" ми отримали її повну деградацію (10% кваліфікованої проти 52% в Німеччині).

Найенергійніші і найпрацездатніші виїхали за кордон. Несправедливий розподіл створеного продукту (частка зарплат і пенсій у ВВП скоротилася з 59% до 32% (в США – 74%)) змінив структуру споживання на "мерседеси замість масла". І тепер Україна не може збути власну продукцію, зате закуповує імпорт, без якого могла б обійтися. І так далі.

Функція політиків не обіцяти "покращення життя вже сьогодні", а називати найважливіші проблеми і пропонувати шляхи їх подолання. Спираючись на наявні в країні ресурси. І на мрію…

Наприклад, у 1921 році більшовики, вигравши громадянську війну, чітко сформулювали завдання для країни – індустріалізація. Троцький відверто писав, що "Захід нам не допоможе". І не з ідеологічних міркувань.

Просто після Першої світової Англія, Франція та інші країни самі потребували допомоги. Тому, писав Троцький, нам потрібно шукати ресурси всередині, а у нас багато лише робочої сили. Саме цей ресурс ми і повинні конвертувати в індустріалізацію.

Сталін прибрав Троцького, але виконав його програму. І ініціатива мас ("Через четыре года здесь будет город-сад"), і пряме насильство – від колективізації до ГУЛАГу – все працювало на цю мету.

Індустріалізація в СРСР була здійснена. За 10 років – з1927 по 1937. На кістках і на голодних сльозах. За рахунок наявного ресурсу – "дешевої робочої сили".

Які є ресурси у України

Почнемо з тих ресурсів, яких в України нема. По-перше, у нас нема мільярдів доларів, награбованих олігархами. Гроші, що вони вилучають з України, колосальні. Тільки недоплати зарплат і пенсій через їх оборудки складають 50 мільярдів доларів на рік. Але отримати їх назад неможливо.

Менша частина награбованого вже спущена в унітаз. Більша частина – витрачається на підтримання соціально-економічної моделі. На політиків, журналістів, видовища для піпла…

По-друге, в Україні вже давно нема "дешевої робочої сили". Двадцять років гри на пониження вартості праці дали свої результати. Перед ,Кризою ми мали мільйон вакансій, з яких 2/3 пропонували менше 500 гривень на місяць і 95% – менше 1000 гривень. Трудівники давно емігрували з України. Хто за кордон, хто на городи.

Люди тепер просто не підуть працювати в якості "дешевої робочої сили". І правильно!

Тож у України залишилося лише три ресурси: земля, транзит та, як не дивно, авіакосмічний комплекс.

Про українські чорноземи говорять дуже багато і бажаючих на них заробити вистачає. Але самі по собі вони ніколи не стануть елементом прориву. По-перше, як базова галузь, сільське господарство найменш продуктивна частина економіки.

Той, хто переробляє сільськогосподарську продукцію заробляє більше селянина. Той, хто робить техніку для села – ще більше. Тому у України легко купують зерно, дуже важко – масло і ковбасу і майже неможливо продати українські трактори.

І справа не в якості техніки. Покупець є на будь-який товар. Купують же китайські автомобілі! Адже пустити чужий трактор на свій ринок – це дати комусь чужому заробити на своєму сільському господарстві. Так що наші чорноземи сьогодні – не інструмент прориву України, а джерело збагачення іноземців.

Транзитний потенціал України виглядає солідно. За газову трубу вже не перший рік точиться справжня війна.

Про одеський конгломерат морських портів говорять менше, але важливість його більша за "трубу". Та що там одеські порти! На третьорозрядному напрямку – транзиті через Керченську протоку – Україна щороку могла б мати до 300 мільйонів доларів. Але і транзитний потенціал не стане важелем прориву для України.

5 тисяч років тому виникла перша система глобального обміну – "Шовковий шлях". Країни-виробники заробляли на ньому менше десятої частки відсотка від обороту. Країни-споживачі прянощів і шовку оплачували всі витрати на транзит і ризики, інфраструктуру доставки і війни за контроль.

Головний зиск отримували країни-транзитери. З тих пір словосполучення "транзитний потенціал" розбурхує уяву мрійників.

Ще 500 років тому португальці припливли до Індії, дали по пиці мусульманським купцям, які контролювали транзит, і з тих пір головними стали країни-споживачі.

Сьогодні ж спроба "взяти під контроль транзит" призводить до його втрати. Загрібучі рученята регіоналів, простягнуті до одеських портів, призвели до того, що товари пішли через румунську Констанцу.

Ну, а як же наш третій потенціал? На тлі руїни машинобудування, авіакосмічна галузь виглядає як недобитий мамонт. Кожна нова влада точить зуби на "Арсенал", точніше на його землю на Печерських пагорбах. Кожна нова влада робить перепідпорядкування авіазаводів.

Але цей динозавр поки стоїть, як останній форт на шляху варварського набігу. Там створюються нові марки літаків, запускаються нові ракети, в тому числі, і з нашими супутниками.

Україна досі залишається однією з семи держав світу, яка має повний цикл виробництва літаків – від проекту до конвеєрного випуску. І однією з шести, що має повний цикл виробництва космічних ракет. Але на прорив надії мало. І не так через "погану владу", чи "ворогів". Просто ми перестали мріяти…

У нас є "Мрія"

Мрія – головний двигун суспільної енергії. Я з дитинства мріяв про космос, про зорі. Як і всі діти мого часу. Мені пощастило і я став астрономом. Став астрономом тільки для того, щоб очами професіонала спостерігати за згортанням космічних програм і СРСР, і США.

Все почалося задовго до розвалу Союзу. І не політика стала його причиною. Просто людство підійшло до "бар’єру доставки". Масове освоєння космосу неможливо до тих пір, поки вартість доставки кілограму вантажу на стаціонарну орбіту не буде нижча за 2 тисячі доларів.

Підйом кілограму ваги ракетоносієм "Енергія" обходиться приблизно в 20 тисяч. Американські "човники" обіцяли зниження до 17 тисяч, але з урахуванням втрат від аварій вийшли на ті ж показники, що і радянські ракети.

Зорі стали недосяжними і людство занурилося у віртуальний простір, пропонований комп’ютерами. Перемоги реальні поступилися перемогам віртуальним. Виявилося, що "літати в космос" можна не виходячи з дому, не вилазячи з власного крісла. І дешевше, і безпечніше. А якщо щось не так, то можна і переграти...

Ми відмовилися і від зірок і від майбутнього. Проміняли "вітер в обличчя" на віртуальність. Але той, хто не йде вперед – гине першим. Так були закладені цивілізаційні підвалини нинішньої Кризи.

Майбутнє – хитра штука. Воно ніколи не буває "продовженням теперішнього". Ніякі вкладення у сьогоднішній "ресурс могутності" не вбережуть тебе від забуття.

У середньовіччі могутність країни рахувалася кількістю боєздатних лицарів, яка залежала від чисельності населення країни.

Але у 15 сторіччі світовим лідером стає маленька Португалія, чий принц Генріх-Мореплавець мав силу мріяти. Він мріяв здійснити те, чого не зробили хрестові походи: прорватися до шовку і прянощів через голови мусульман.

1497 року Васко Да Гама приплив до Індії і відтепер величезні лицарські армії сарацин, німців, англійців і французів нічого не вартували в боротьбі за світове лідерство. Яка ж мрія піднесе могутність країни сьогодні?

Ракети – не єдиний спосіб досягти космосу. І, що важливо, не найдешевший.

Вавілоняни, щоб потрапити на небо, будували вежу, Жюль Верн – стріляв з гармати, американський фантаст Артур Кларк пропонував збудувати ліфт на орбіту. Як не смішно, але всі ці проекти обговорюються сьогодні, як поки неможливі, але технологічно досяжні.

Найбільш перспективним серед проектів є запуск човника з літака із стратосфери. Він дозволяє забезпечити вартість доставки при регулярних стартах до 2 тисяч доларів. Більше того, у людства вже є літак спеціально створений для запусків таких човників. Ан-225. Наша українська "Мрія", за класифікацією НАТО – "Козак".

У росіян навіть є проект спеціалізованого човника, хоча його поки нема в металі. Але 80% зусиль для прориву вже зроблено. І все. Ніяких перспектив. Ніякого майбутнього. Бо ми, не тільки українці і росіяни, все людство перестали мріяти. Настав час "прагматиків". Час безсилля.

І час появи нових лідерів. Тих, хто має силу мріяти.

У мене є мрія. Я мрію про зірки. І у нас є "Мрія" – 80% нового цивілізаційного прориву людства, 80% геополітичного прориву України.

Важіль, за допомогою якого можна здійснити реіндустріалізацію України. Щоб не обіцяти "покращення життя вже сьогодні", а забезпечити прорив до "золотого мільярду". А про що мрієте ви?

Юрій Буздуган, для УП