Совершенно секретно. Депутатская переписка

Два роки тому ми з колегами по фракції Ольгою Герасим'юк і Олександром Третьяковим запропонували парламенту відкрити для широкого загалу повні тексти депутатських запитів, назви яких щоп'ятниці сесійного тижня монотонно перераховує спікер ВР. А паралельно – зробити публічними відповіді на них.

Щороку депутати надсилають в різні органи виконавчої влади кілька тисяч листів. Запити є одним з важливих елементів демократичного контролю щодо дотримання прав людини, діяльності виконавчих органів влади, спецслужб.

Чимало звернень парламентарі готують як реакцію на листи виборців, в яких ті просять захистити від свавілля чиновників, допомогти з лікуванням дитини, розібратися з несправедливим нарахуванням пенсії.

Та якщо тексти кожного законопроекту відразу після реєстрації з'являються на офіційному веб-сайті Ради й усі бажаючі можуть їх почитати, то про запити ( а деякі з них мають відверто лобістський чи провокативний характер), суспільство дізнається абсолютно випадково. І часто шаленіє від депутатської активності, апетитів, ініціативи й розмаху думки.

Наприклад, в 2008 році лише до СБУ було направлено 2 920 звернень парламентарів , але тільки третина з них стосувалися захисту прав людини чи проблематики національних інтересів, решта - лобістські спроби "вирішення питань".

Отже, публікація запитів додала б прозорості роботі ВР, спонукала самих депутатів професійніше й відповідальніше працювати над документами. Врешті, допомогла б розвіяти чутки, що за підготовку деяких подібних листів беруться гроші.

Ми запропонували внести відповідні зміни до регламенту ВР і закону "Про статус народного депутата", аби відразу після оголошення запиту вивішувався повний його текст, бо сьогодні в спеціальній рубриці можна знайти тільки вельми умовну інформацію про тематику листа та адресата.

Так само пропонували зробити публічними відповіді на запити. Урядові структури, які набили руку на бюрократичному листуванні, часто пересилають звернення по колу, або ж надають абсолютно беззмістовні відписки.

Є серйозні побоювання, що таку тактику чиновники застосовуватимуть і "виконуючи" закон "Про доступ до публічної інформації". Журналістам начебто надсилатимуть відповіді, але змістовного та інформативного в тих папірцях буде мало.

Але попри позитивний в цілому висновок науково-експертного управління парламенту, що рекомендував прийняти законопроекти за основу ( а в цьому управлінні працюють далеко не найгірші українські юристи), профільний регламентний комітет ініціативу завалив.

Мовляв, Конституційний Суд України ще в 2003 році виніс рішення, що депутатські запити до органів виконавчої влади (окрім запиту до президента України, направлення якого має бути підтримано 226-ма депутатами), не потребують прийняття рішення Верховною Радою.

В запиті, мовляв, може міститися інформація з обмеженим доступом чи конфіденційна і в такому випадку не зрозуміло, як його оприлюднювати.

Врешті-решт, згідно з тим же рішенням Конституційного Суду, "запит народного депутата – це результат його особистого волевиявлення, форма реалізації наданих йому повноважень" і тому розміщення всіх листів на сайті може порушувати особливий статус парламентаря, норми законів "Про інформацію" і, навіть, державну таємницю.

Слід відзначити, що схожу риторику використовували супротивники закону "Про доступ до публічної інформації", які більше двох років блокувати його прийняття.

І хоча після першого читання документ можна допрацювати, врахувати і позицію експертів, і думку комітету, законопроект щодо публічності депутатських запитів навіть не було винесено на обговорення сесійної зали.

Повернутися до цієї теми мене змусили дві обставини. Перше: упередженість і дикунство деяких депутатських запитів. Протягом останніх місяців суспільство абсолютно випадково дізналося щонайменше про 3 листи, які спричинили справжній скандал.

Сумнівну скандальну першість отримав пасквіль комуніста Петра Цибенка на Марію Матіос, в якому той вимагав від правоохоронних органів покарати відому письменницю за непристойні літературні образи і вилучити останню її книжку з книгарень. Міліція миттєво відірвалася від пошуку злочинців і волоцюг, та кинулася ловити автора, лякаючи світ своїм невіглаством.

Потім ще один вірний ленінець Євген Царьков звернувся до прем'єра Азарова з вимогою порушити закони, втрутитися в роботу НТКУ і вигнати "ненависного Шустера", працевлаштованого туди самою Банковою. Цей лист викликав закономірне обурення в журналістів і дав привіт керівництву УТ-1 звинуватити комуністів в спробі цензури.

Або ще один приклад: член команди "України для людей" лідер "Молодих регіонів" депутат Андрій Пінчук направив до Генпрокуратури запит щодо функціонування найстарішого столичного кінотеатру "Жовтень".

Мовляв, це приміщення можна використовувати набагато ефективніше, організувавши там Палац молоді. Про цей запит директор кінотеатру з 80-тирічною історією дізналася, коли до неї вдерлася чергова перевірка.

І хто знає, можливо проблеми із закриттям українських шкіл на сході України теж мають якесь "депутатське підґрунтя"? Не випадково ж батьки учнів стверджують, що до відремонтованих шкільних приміщень давно придивляються місцеві керманичі партії влади.

Боюся, прикладів відверто лобістських чи аморальних листів можна навести чимало, але до сьогодні вони завуальовані від ЗМІ.

Але друга, не менш гостра проблема: це реакція влади на депутатські запити. Точніше, повна її відсутність. І якщо комуністу Цибенку поталанило, його лист підняв на ноги чи не весь особовий склад міліції, то інші депутати вже давно і безрезультатно говорять про ігнорування звернень з боку виконавчих структур.

Особливо ця проблема загострилася за останній рік. Нівеляція авторитету і ролі парламенту певною мірою сприяла тому, що від уряду приходить написана під трафаретку тарабарщина. Особливо якщо мова йде про запити від опозиції.

Наприклад, ми й досі не можемо отримати інформації, згідно яких таких правил перекриваються вулиці під час проїзду "царських" кортежів, у скільки платникам податків обійшовся аудит діяльності кабміну Тимошенко, замовлений нинішнім урядом скандально відомій американській фірмі, чому відсутня адекватна реакція влади на чергові провокативні дії російського керівництва щодо української громади.

Так само на наші численні депутатські запити щодо перешкоджання професійній діяльності

журналістів з боку охорони президента чи спецпідрозділу "Беркут" , немає інформації про обставини інциденту і ті міфічні інструкції, яким начебто керувалися бодігарди, коли заламували руки репортерам.

Найпоширеніша відповідь: " в діях правоохоронців порушень не виявлено"…. Слід відзначити, що подібні відписки обурюють вже не тільки опозиціонерів. В звіті ТСК з питань розслідування фактів тиску на журналістів, який підтримало 354 депутати всіх фракцій, є пункт про неприйнятність формального підходу до депутатських запитів з боку виконавчої влади.

І можна собі уявити, якими будуть відповіді на журналістські запити після вступу в дію закону "Про доступ до публічної інформації", якщо вже сьогодні не піднімати проблему бюрократичного листування по-українські. Тому ми будемо наполягати на розгляді нашого законопроекту у сесійній залі, його прийняття піде на користь парламенту.

Сьогодні багато моїх колег, які мають веб-сторінки в інтернеті, чи є активними користувачами соціальних мереж, на своїх сторінках викладають всі свої законопроекти і запити, даючи пресі і суспільству більше інформації про парламентську діяльність. Але було б краще, аби це стало не доброю волею депутатів, а їх обов'язком.

Ірина Геращенко