Незамеченный мятеж
Згадав, як у квітні 2004 року, незважаючи на всі потуги тодішнього президента Кучми і його адміністрації, зміни до Конституції України не були прийняті Верховною Радою.
Тоді забракло 7 голосів. Цей провал спроби втручання у тіло Конституції продемонстрував стагнацію владного режиму і його майбутній програш.
Тоді це стало можливим, бо опозиція була об’єднаною не у вигляді безперспективних закликів на мітингах, а реально – шляхом координації своїх дій у парламенті і поза ним.
У той час не тільки опозиційні парламентарі, але й громадськість здійснювали неймовірний тиск, щоб конституційні зміни не стали реальністю.
Зараз впродовж 4 місяців Основний закон був змінений двічі. Вперше за допомогою Конституційного Суду 30 вересня 2010 року. Вдруге у парламенті 1 лютого 2011.
Обидва рази зміни до Конституції, які були здійснені у дуже сумнівний спосіб з точки зору права, не викликали майже жодної чіткої реакції з боку української громадськості. Якщо хтось думає, що це його не стосується, то дуже помиляється.
Сьогодні "потопталися" по кожному з нас, отже – українському народу, як єдиному джерелу влади. Завтра – з таким же спокоєм будуть позбавляти прав кожного конкретно, що, до речі, вже успішно роблять і в гуманітарній сфері, й в економічних та соціальних питаннях.
Що відбулося насправді?
Наприкінці вересня минулого року Конституційний Суд раптом "розродився" рішенням, відповідно до якого виявляється проект закону №2222 від 8 грудня 2004 року "Про внесення змін до Конституції України" є неконституційним, оскільки була порушена конституційна процедура його прийняття.
Цікаво, що ті самі депутати (від фракції Регіонів), які у грудні 2004 року під час Помаранчевої революції були палкими ініціаторами та ідеологами внесення змін до Конституції і лякали громадянським протистоянням у випадку неприйняття парламентом цих змін, у 2010 прозріли й подали до КСУ подання, що їхнє "дітище", виявляється, не відповідає Основному закону.
Але це так – ліричний відступ, бо до цинізму в українській політиці вже всі звикли.
Найцікавіше з’являється пізніше, коли Конституційний Суд, який останнім часом перетворився з органу конституційної юрисдикції на структуру із задоволення політичних запитів, взявся розглядати подання 252 народних депутатів більшості.
Можемо довго дискутувати, чи були підстави для розгляду цього подання чи ні. Так само можемо дискутувати, чи міг Конституційний Суд скасовувати зміни до Конституції, які стали невід’ємним тілом Основного закону.
Але однозначно, що не мав права робити Конституційний Суд, так це повертати "до життя" Конституцію у редакції 1996 року.
Якщо вже допустити, що закон про зміни до Конституції від 8 грудня 2004 року був прийнятий з порушенням процедури, то Конституційний Суд повинен був зобов’язати Верховну Раду внести зміни до Конституції, повернувши редакцію 1996 року, що входить до його повноважень.
У нашому випадку Конституційний Суд взяв на себе невластиві повноваження, які належать парламенту – єдиному законодавчому органу.
Виникає запитання, як назвати дії Конституційного Суду? Все, що тверезе спадає на думку – це конституційний заколот.
To be continued…
Продовження не забарилося, бо ті ж самі депутати, які були ініціаторами повернення для Януковича повноважень Кучми, раптом усвідомили, що в березні 2011 року треба йти на вибори.
Справа в тому, що за Конституцією 1996 року Верховна Рада обиралася на 4 роки, а відповідно до змін 2004 року – на 5.
І частина з обранців, особливо з так званих демократів, точно не опинилася б у новому парламенті. Отже, треба було терміново щось робити, аби часом не образити себе – рідних.
Так з’явилися зміни до Конституції, які були успішно проголосовані 1 лютого 2011 року (310 голосів "за").
Хоча, якщо б ми жили у правовій державі, то після повернення до Конституції 1996 року, всі представницькі органи влади зобов’язані були б добровільно піти на перевибори.
Чому? Тому що народ, який, як вже згадувалося, є єдиним джерелом влади, обираючи президента і парламент не надавав їм такий обсяг повноважень, який вони отримали після 30 вересня 2010 року.
Але це був би фантастичний розвиток для українських реалій. Та ще й враховуючи таку "неймовірну громадянську активність" цього ж єдиного джерела влади.
Щоб ти жив у епоху змін!
Це давнє китайське прокляття міцно прижилося в Україні, перманентно переходячи з одних змін в інші. Це ж стосується і зміни способу мислення всіх – влади, опозиції, виборців. Постійна переоцінка цінностей стає "бічем" для української політики.
Це я до того, звідки взялося 310 голосів "за" внесення змін до Конституції. Нагадаю, що після позачергових виборів до Верховної Ради в 2007 році Партія регіонів, комуністи і блок Литвина на трьох взяли всього 222 мандати.
Де взялися ще 88 охочих доєднатися до цієї групи? Правильно – з так званих демократів, які час від часу рвуть на собі сорочки, часом вишивані, присягаючись у любові до України.
Найбільше мене потішив аргумент одного видного політика, який голосував за зміни до Конституції, що, мовляв, треба було голосувати, бо тепер національно-демократичні сили отримали додатково півтора роки до 2012, щоб нарешті об’єднатися. Круто завернув, правда?
А те, де за ці півтора роки опиниться Україна з усім на світі – мовою, культурою, національними інтересами, про це – ні слова! Не кажучи вже про те, що чим більше розмов і закликів до об’єднання, тим далі від об’єднання.
Безумовно, Конституцію неможливо було б змінити, якщо б народні обранці були відповідальні за той мандат довіри, який надав їм український виборець.
Іншими словами це відбудеться тоді, коли епоха змін завершиться у головах українських політиків, а конституційні заколоти не залишатимуться непоміченими.
Іван Крулько, заступник Голови НРУ, магістр конституційного права, для УП