От Москвы до Киева продолжается ликвидация украинской национальной автономии

Наприкінці січня в Росії за рішенням суду було закрито українську національну автономію. Підставою для цього була політична діяльність.

Проте, що саме це за діяльність, які її результати? Ніби, окрім української національної автономії, жодні інші автономії цією діяльністю не займаються. Причому особисто для мене стало новиною те, що в Росії, як виявляється – політична діяльність потребує права на дозвіл.

Усе це відбувалося без жодних вимог із боку української амбасади щодо роз'яснень цих подій.

В якій державі МЗС посміло б не направити ноту протесту проти утисків чиєїсь там національної автономії? Навіть складно уявити таку ситуацію з Німеччиною, Польщею, Словаччиною, не кажучи про Сполучені Штати. Таку зухвалість стосовно себе дозволяють терпіти, мабуть, тільки окуповані держави. Або колонії.

Очевидно, що нема кому захищати українців за кордоном.

Ані реформи, ані розмови про стабільність і інші подібні речі ніколи не зроблять таку річ, як самоповага – постійним атрибутом нації, якщо громадяни цієї нації не будуть захищені за кордоном.

Яку країну поважатимуть у світі, коли та не поважає себе, не реагує на образи, не турбується про своїх громадян?

Якщо Україна проводитиме таку політику й надалі, то навряд нам слід чекати іншого ставлення, ніж те, яке наразі маємо. Москва вкотре демонстративно принизила Україну, принизила президента Януковича перед власними виборцями, які його обирали на голову держави...

Завтра це зробить будь-хто, кому не подобаються українці, українські бібліотеки, газети тощо.

Сумним "прикладом" може служити прем'єр-міністр Туреччини Ердоган. Останній не засоромився заявити, що не поїде до України на запрошення президента Віктора Януковича, бо не хоче проходити обов'язкову церемонію для міжнародних делегацій – вшановування пам'яті жертв Голодомору, яку ввів екс-президент Віктор Ющенко. Для будь-якої країни це була б відчутна образа, за яку б вимагали негайно вибачитись.

Проте з Україною так говорити звикли.

Постає питання: якщо держава/влада не в змозі виконувати своїх найголовніших обов'язків: захищати українських громадян і українську культуру від утисків у своїх правах, як в Україні, так і за кордоном – то навіщо така влада взагалі?

Ця влада аж ніяк не переймається українськими інтересами. Чи це українська влада? Може, насправді, центр прийняття рішень перенесено до Москви? Принаймні деякі з подій на це вказують. Згадайте неприємну ситуацію з перейменуванням вулиці Мазепи на вулицю Лаврську в Києві.

І всередині країни українська автономія – не прерогатива української влади. Вона більше переймається питаннями російської мови в Україні, зруйнуванням пам'ятника Сталіну.

Та ще піклується про вдосконалення нової літературної концепції, долучаючи українську літературу до світової, до іноземної або зарубіжної – як кому подобається. Натомість, як пояснює голова міністерства освіти й науки Микола Табачник: російську літературу рекомендовано, повторюю: тільки рекомендовано викладати окремо. Тобто замінити нею українську літературу, якщо правильно розуміти.

Не виключення й недавні події на Харківщині, Донеччині й на Луганщині. Там провадиться та ж сама політика ліквідації всього українського.

У Харкові, за інформацією телеканалу "АТН", ліквідуються український культурний центр "Юність" та Центр народної творчості. Там міська рада проголосувала за припинення фінансування музеїв, центрів культури й творчості.

Не вистачає грошей на культуру?..

Аж ніяк: на культуру міська влада гроші виділила. Тільки на яку? А на розбудову такого собі "діснейленду" на місці одного з міських парків. Усі кошти з кишені мешканців міста – з міського бюджету.

На Луганщині й Донеччині закриття україномовних шкіл та "інтеграція" школярів зі школярами з російськомовних шкіл дуже гармонізує з усіма "новомодними концепціями". Оминаючи навіть той факт, що дітей у Краснолуцькій російськомовній школі, з якою об'єднують україномовну – навіть менше ніж в україномовній.

Влада продовжує діяти в незмінному фарватері. Навіть тоді, коли всім, у тому числі й батькам тих дітей, у яких відбирають право на навчання рідною мовою, – відома відверта брехня, яку влада повсякчас застосовує до населення.

Звісно, навіщо регіоналам українські школи на сході?

Вони й на далі намагатимуться створювати міф про "ментально розділену країну", гіперболізувати український націоналізм, зменшувати українські ВНЗ за кількісним принципом, розказуватимуть про досягнення п'ятирічки...

І знов змінюватимуть Конституцію. Адже можливо, що й у 2012 році вибори до парламенту проводити буде недоречно.

Натомість, навіщо владі влізати в питання української автономії в Росії?

Того, що її об'єднує з російською владою, значно більше ніж того, що з українськими простими громадянами. Ціннісні орієнтири на великі гроші, фешенебельні курорти, металургійні, заводи, газ і нафту – ось незакінчений перелік причин, які зближують два братні народи. Або дві братні влади.

Саме через це теперішній українській владі складно й неможливо діяти там, де вона відчуває себе не на своєму місці. Де доводиться розмовляти надто складною українською мовою, якщо до цього її просто паплюжив.

А ще – складно порозумітися з Європою. Також ментально відмінною і "дивною". Бо там вирішальну роль усе-таки відіграють закони й громадянське суспільство.

Денис Самойленко спеціально для УП