Диагностика процесса свидетельствует о необходимости выбора

Велике бачиться здалека. Щоб об'єктивно оцінити історичну подію з точки зору перспективи, потрібно не одне десятиліття. Якщо ж мова йде про розмаїтий, а часто суперечливий процес – для неупередженого його фіксування й діагностування потрібне опертя на сталі матриці. Такі, що витримали й темпоральне, і апостеріорне випробування.

Книга публіцистики професора Римського університету "Ла Сап'єнца" Оксани Пахльовської "Ave, Europa!" стала подією українського культурного життя, і присудження їй Шевченківської премії принаймні частково на це вказує. Однак, як на мене, у рецепції цієї книги існує один великий недолік: її недостатньо артикульовано українською політикою.

Автор, немов лікар, виписує точний діагноз тенденцій розвитку молодої української держави.

Держави, яка вперто не бажає визнати реальність і необхідність цивілізаційного вибору між Європою та Азією.

Держави, що тішить себе ілюзіями безпеки й хуторянства в агресивному світі, який активно глобалізується.

Держави, якою керує псевдоеліта з реліктовими оскалами минулого та катастрофічним дефіцитом відповідальності за долю суспільства.

Держави, яка плекає у своїх громадянах неповагу до самих себе та рабську звичку безхребетного плазування.

Держави, рука горе-керівників якої періодично тягнеться до кнопки самознищення…

"Саме в Києві вирішується остаточна геополітична – і геокульутрна – конфігурація Європи", – переконана Пахльовська. А маятник у той же час хитається в бік азійського небуття. І неважко відгадати зникомий об'єкт у Бермудському трикутнику "Захід – Росія – Україна".

Тож між чим обирати Україні? У чому різниця між заобрійним простором Сходу й Заходу?

Присуд публіциста точний і безжалісний: це кордон між цивілізованим світом і "чорною дірою" історії – не інакше, і "Україна буде українською державою тією мірою, якою вона сформується як держава європейська".

Лише українцям вирішувати, чи можна спростувати твердження американського історика Семюела Хантінгтона, мовляв, демократичний світ закінчується на кордоні зі східним християнством, а Україна – своєрідна "цезура" між цими двома світами. Хоча, закликавши на допомогу логіку, можна зробити висновок, що держави-цезури живучі так само, як березневий сніг. А може, визнавши існування, за Тойнбі, окремої східно-християнської цивілізації, усе ж переконати й самих себе, і світ у європейській перспективі України – насамперед у площині ідей.

Необхідність вибору між двома цивілізаційними моделями полягає хоча б у тому, що вони, ці моделі, є конфліктними у своєму корені: гуманістична – з одного боку, і етатична – з іншого. Україна з її страусиною позицією дуже ризикує бути всього-на-всього перемеленою між жорнами несумісностей.

Прихильникам теорії України як "мосту між Заходом і Сходом" варто пригадати з історії будь-яких воєнних дій, що мости руйнуються першими… Така вже військова стратегія.

Причина російського антиамериканізму та, у більш закамуфльованій формі, антиєвропеїзму – у ненависті до сильнішого, у дії імперського комплексу "сильнішого боюся, слабшого зневажаю".

У цьому контексті сходяться поняття російського імперіалізму, логіка "фашистської нафтодержави", за висловом Бжезінського, та православного панславізму, на чому густо замішана сучасна російська ідеологія державотворення.

Зрештою, щодо нинішніх магістральних кремлівських тенденцій висновок дослідниці дуже влучний: "Поєднання політично-релігійної міфології з маніпуляцією природними ресурсами – це небезпечний варіант фундаменталізму". І чи варто дорікати авторці в категоричності, якщо один із російських політтехнологів із прізвищем Макаркін у глорифікаційних тонах обстоює визначення офіційної кремлівської доктрини як "православний сталінізм"…

Уся історія Росії – практичне втілення непорушного постулату, виголошеного ще Іваном Грозним: "Кого б'ють, той винуватий, а хто б'є, того й рація".

І якщо зважати, що всі суспільні процеси при уважнішому розгляді зводяться до ідей, зрощених культурним простором, то "біда самої Росії, – а звідси й наша, – у тому, що російська культура в імперському своєму варіанті не сприймає категорії Іншого, не здатна на діалог, на співмірення себе зі світом".

Зрештою, "ще одна радикальна відмінність російської цивілізаційної моделі від європейської полягає в майже цілковитій відсутності в Росії критичного усвідомлення власної історії".

У минулому Європи також чимало сторінок, які, м'яко кажучи, відхилялися від гуманістичної константи. Однак лише мужність їх визнати, переосмислити й зробити висновки посприяла тому, що скелети з минулого не потягнули європейську людину на макабричне дно. Навпаки – із процесу переосмислення минулого європеєць вийшов сильнішим.

Натомість у Росії існує одна правильна думка – власна, а іншої бути не може. І більш ніж очевидно, що саме цим вмотивоване параноїдальне прагнення "звести українсько-російську історію до спільного знаменника".

Неважко здогадатися, чия рука цей знаменник виводитиме.

Україна потрібна Європі економічно успішною, тоді як Росії – слабкою. Єдиний шанс України впливати на континентальні процеси – залучити на допомогу механізм консенсусного прийняття рішень у ЄС та НАТО, ставши їх органічною частиною. Тому що з іншого полюсу сонм квазіполітологів в унісон виспівує пісню з лейтмотивом-бажанням: аби України не було, або ж вона була з Росією, що, по-суті, одне й те ж.

Адже насправді для кожного прихильника "Руского міра" Україна, за словами керівника Православного центра імперських політичних досліджень (sic!) та редактора журналу "Православне Поволжя" Михайла Смоліна, – лише "хвороба на тілі православної цивілізації".

Як доказ несумісності європейського та російського кодів, Оксана Пахльовська навіть окреслює два соціокультурні типи: європейський Робінзон – "людина, яка перетворює кожну поразку на досвід", та безвольний російський Манілов із його симптоматичними "кабы", "было бы", "этакий" – і ані тіні конкретики.

Безглуздо ставити цих двох героїв на ваги успішності – занадто очевидний результат.

Краще даймо відповідь на питання, кого плекатимемо в собі. Чи будуть і надалі покоління українців народжуватися з наперед визначеною місією боротися за національну ідентичність, демократію, свободу? Чи, урешті-решт, приходитимуть у світ здобувати знання, плекати любов до своєї Батьківщини й повагу до інших культур – себто, спрямовуватимуть енергію не на виживання, а на повноцінне життя?

Адже успішність держави в сучасному світі вимірюється не сумами банківських рахунків, а процентним співвідношенням двох категорій: тих, хто має знання, і тих, хто цих знань не має.

Україна, з абсолютно незрозумілою угодовською політикою "багатовекторності", дарма тішить себе ілюзіями "хати скраю", виправдовуючись долею покірного телятка.

Сучасний світ не сприймає філософії угодовства. Конформізм – абсолютно хибне уявлення про дипломатію. Історія не знає жодного успішного національного проекту без усвідомлення себе та власної системи цінностей.

Якщо влада прикривається начебто об'єднуючими гаслами економіки та добробуту, і мова дзвінкого гроша для неї більш зрозуміла, то, зрештою, країна, яка живе сьогоднішнім днем, без стратегічного плану – є вкрай невигідним інвестиційним полем. Додам: такий план в обов'язковому порядку повинен визначати належність до цивілізаційно-ідейної системи та вироблення стратегічних пріоритетів! Доказом цього є тенденції кратного зростання інвестицій у країни, які ставали членами НАТО.

Процес вибору України, на жаль, не проходить без зовнішнього втручання.

У той час як Європейська Співдружність, яка досі не може відійти від шоку розширення на Схід, тримає двері для України щільно причиненими, Росія користається моментом для чергового рецидиву хвороби "політичної булімії".

Адже з Україною – членом ЄС та НАТО – Росія ніколи більше не зможе говорити мовою шантажу, погроз і приниження. Україна назавжди випаде з імперської орбіти.

А без цієї умови – і Російській імперії не бути. Це розуміли ще Отто фон Бісмарк та дєдушка Лєнін.

Звісно, Україна потрібна Європі, так само як Європа потрібна Україні. Але Захід, на відміну від Сходу, залишає за нами можливість вільного, усвідомленого вибору.

Ще в 2001 році Оксана Пахльовська написала: "Щойно Захід переконається в безперспективності України як "європейської держави", він віддасть Україну Росії, незмірно спростивши собі тим самим політичну тактику й стратегію в регіоні". Роком раніше, на зламі тисячоліть, аналізуючи війну в Чечні, дуже точно відмітила, що Росія там убиває саму себе, фашизуючи своє суспільство, у той час як "Європа вмирає в неєвропейських країнах. Вмирає скрізь, де вона заплющила очі на злочин проти людини, зрадивши серце своєї історії".

Однак Старому континенту до цього не звикати: вітер Мюнхена ще довго житиме в протягах берлінських та паризьких кабінетів. І Брюссель не позбавлений гріха лицемірства. Реальність "світу після 11.09.2001" – у різкому зміщенні понять на шкалі "свій – чужий".

Важливо усвідомити: Європа приходить на допомогу лише тоді, коли суспільство саме робить перший рішучий крок до змін. В іншому випадку спрацьовує приказка "кожен народ має ту владу, на яку заслуговує".

Громадянське суспільство, яке здатне зробити усвідомлений вибір між векторами розвитку України, і на яке покладаються особливі сподівання нечисленних українських інтелектуалів, може вирости хіба що з поваги до себе.

Кожного індивіда.

У свою чергу повага неможлива без культури в широкому сенсі цього слова. Якщо людину задовольняє процес мислення шлунком – про норми справедливого антропоцентричного суспільства їй пояснювати годі. І навпаки – усвідомлення власного місця в культурній системі координат робить людину критично мислячою, зрештою – просто мислячою. Врешті-решт – просто людиною.

Внутрішня некомунікабельність культурного, історичного, ідейного простору робить націю слабкою.

Будемо чесними до кінця: не подолавши цей конфлікт, не варто сподіватися на оптимістичне завтра.

Правильний діагноз, який прочитується в рафінованій аргументації, а подекуди й убивчому сарказмі Оксани Пахльовської – запорука успішного лікування. Подальший процес одужання залежить від кожного з нас, виходячи хоча б з інстинкту самозбереження.

А відтак вислів "Ave, Europa!" набуде конкретної семантики.

Богдан Сологуб, спеціально для УП