Как конструктивно развалить Украину

"Ще не вмерла Україна, но процесс уже пошёл…", – не знаю, кому належать ці слова. Я почув їх на Майдані у 2004. Минуло 6 років. А вони жодного дня не втрачали свою актуальність.  

Мало того, що люди у нас переважно злі, зневірені, нервозні, а неньку Україну без вагань продають оптом та вроздріб. Так ще й для повного щастя якесь високоповажне панство перманентно збурює суспільство ідеями на взірець "а ми краще жили б без них", "вони ностальгують за ГУЛАГом, а ми — європейці", "чому ми маємо їх годувати?", "Україна в нинішньому територіальному статусі — це історичний нонсенс" і таке інше.

Навіщо? Мотивації різні. Комусь за це добре заплатили. Хтось бачить себе ідеологом нашого світлого майбуття. Дехто вбачає корінь своїх особистих проблем не у собі, а ззовні, наприклад, у тій державі, громадянином якої є.

Зазвичай тема розколу актуалізується після виборів. Тією стороною, яка незадоволена їх результатом.

Президентські вибори 2004 року. Калейдоскоп незвичайних подій, внаслідок яких східноукраїнські еліти відчули шок. Тоді активними борцями проти територіальної цілісності нашої держави були деякі авторитетні члени Партії регіонів та її союзницьких сил.

Нинішній віце-прем’єр Віктор Тихонов і вже покійний харизматичний Євген Кушнарьов навіть потрапили за грати в зв’язку із звинуваченнями у сепаратизмі. Сотні (а може, й тисячі) їхніх соратників проходили по відповідних кримінальних справах в якості свідків та підозрюваних.

Відколи ПР здобула владу, чи дозволить собі хтось із її видних діячів публічно агітувати за розкол України? Певен, ні!

Це те саме, що розвалювати корпорацію, де в раді директорів всі свої. Принаймні умовно.

Вибори 2010 року стали реваншем "біло-блакитних" — і заклики до роз’єднання ми почули вже з іншої сторони. Чільним спікером від західноукраїнської інтелігенції став не хто-небудь, а сам Юрій Андрухович, один з найвідоміших письменників України поза її межами.

Патріарх укрсучліту. Улюблений автор багатьох людей. Я й сам люблю його книги, тому так боляче було чути саме від нього аргументи на користь доцільності розподілу держави. Вищої, абсолютної форми магічного слова "дерибан".

А якщо уявити, що розкол України таки неминучий, виникає питання: яким чином її ділити? Як у Маршака: "Мы делили апельсин, много нас, а он один".

Ділити по лінії Дніпра? Тоді до Західної України належатиме зокрема Одещина, Миколаївщина, пів-Дніпропетровщини, частина Херсонщини й шматочок Запорожжя, де населення здебільшого має політичні переконання, що діаметрально відрізняються від, скажімо, переконань галичан.

А "рука Москви" (передусім — в Одесі) дозволяє собі такі жести, що ілюзіоніст Акопян позаздрив би.

А Київ? Дніпро розділить його, неначе Берлінська стіна…

І чому розвалювати Україну тільки на дві держави, якщо внутрішніх мікроцивілізацій у нас насправді більше.

Київ — окрема держава. Східноєвропейський Люксембург, Монако й Сінгапур в одному флаконі. Горда маленька країна, котра живе у значно більшому добробуті, ніж її сусіди.

2. Південно-Східноукраїнська республіка (привіт, Сіверськодонецьк!). Бути в союзі із Російською Федерацією чи ні — то їх справа. Вочевидь, вони на референдумі вирішать, що добувати вугілля і гартувати сталь можна і без дозволу уряду РФ.

3. Західноукраїнська держава, що досить швидко інтегрується в НАТО та ЄС. Але чи вирішить це проблеми корупції, бюрократії й тотального всеохоплюючого тамтешнього жлобства?

Маємо досвід сусідів, де євроінтеграція покращила якість життя, одначе не позбавила типових проблем постсоціалістичного синдрому.

4. Кримське ханство. Трансчорноморський релігійно-економічний союз із Туреччиною. Російське населення депортоване в Івано-Франківську область.

5. Одещина — анклав Ізраїлю.

6. Закарпаття — теж виокремлена держава. Офшорна зона, де місцеві мешканці подекуди заплутались, хто вони за національністю.

А може, нам варто бути разом. Триматися один одного. Любити Україну не як територіальну одиницю, натомість любити людей. Пробачати один одному те, що у нас різні політичні симпатії, релігійні переконання, улюблені телеканали, родинні традиції…

Я православний, та на знак поваги до співвітчизників з інших конфесій завершу цю статтю словами Будди: "Ненависть неможливо знищити ненавистю, але тільки любов’ю".

Андрій Лозовий, для УП