Сознание, пораженное "троянами"

"Руїна в головах. І коли ці баритони горлають "бий руїну" – я сміюся. Це означає, що кожен з них має гамселити себе по потилиці"
Михайло Булгаков

Вмирання без спротиву… Чому?

За виявленими архівними документами у тогочасних дев’яти губерніях України упродовж 1917-1932 років в Україні діяли 692 підпільні організації, 1435 повстанських загонів, з них відомих – 689, невідомих – 746.

З 1917-го до 1932-гий в Україні відбулося 268 повстань.

Проте з початком Голодомору про повстання вже нічого не чути. За словами Омеляна Рудницького, сукупні демографічні втрати від Голодомору 1932-1933 років в Україні становлять 4,6 мільйонів осіб.

Повні ж кумулятивні втрати, які враховують всіх ненароджених нащадків померлих внаслідок Голодомору, складають понад 10 мільйонів. Війна без війни…

Що ж сталося з українською нацією?

Чому українські селяни, віддаючи останній хліб, приречені на голодну смерть, не виявили організованого чи неорганізованого спротиву?

"Селянам дали два роки пільг, а потім забрали усе – зазначає Володимир Острів – людям, які пройшли буремні роки громадянської війни, національно-визвольних змагань, просто соромно було, що вони не змогли постояти за себе, що їх, довірливих, так "розвели".

Спочатку дали землю і можливість вільно працювати на ній в обмін на припинення боротьби і здачу зброї. Потім забрали у безоружних і землю, і можливість вільної праці і, зрештою, саме життя".

Чому ж вдалося так легко "розвести"? Де поділися вікові повстанські традиції?

Відповідь варто шукати у площині ідеологічній.

Як відомо з нещодавньої історії: люди, живучи в жахливих умовах, голоді і холоді, знемагаючи від непосильної праці, почувають себе невимовно щасливими, такий собі – земний ексклюзив, якщо їм про це розкажуть ("Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек…").

І навпаки: загалом непогані умови існування видаються за пекельні митарства.

Отож, Голодомор почався не з конфіскації продуктів, а з отруєння свідомості людей.

Душі людей Радянської України були вже заражені чужими ідеями про швидкий прихід комунізму – "загального благодєнствія", світову революцію.

"Їм дали Мрію", – зазначив би Олексій Толкачов. Селян спокусили землею, пролетарів гордо найменували "диктаторами". Сумнозвісний НЕП, дозвіл на офіційний вжиток української мови, який, немов за іронією, чомусь назвали українізацією.

Ворог замаскувався. Його не впізнали в обличчя одразу. Славно попрацювали тодішні табачники: кагановичі, троцькі, косіори…

Ідеологічну війну було програно.

Непомірно дорогóю виявилася для українців ціна поразки: батьки – безпорадні статисти голодної смерті своєї малечі, поїдання власних дітей, канібалізм…

Однак, і нині немало "зомбі", котрі ще жалкують, мають ностальгію за тими часами…

Комуністичний Схід – Націоналістичний Захід

"Західнимукраїнцямта їхнім батькампощастило: длянихГолодомор – це історичнаабстракція: у 1933році вПольщінічогоподібного небуло. Аголод 1947року на ЗахіднійУкраїнібув нетакимстрашним – можливо, завдякиУПА: радянська владаборолася з "бандерівцям" і намагалася неперестаратисяу репресіяхпротимирногонаселення"
Андрій Окара

Із християнської точки зору, як і з точки зору більшості релігій, діяльність повстанських терористичних організацій є злочинною. Заповідь "Не убий" виключень не передбачає.

Однак світові нації і, зокрема європейські, особливо у ХХ столітті, здається, знехтували однією з 10 головних заповідей, що виразно провіщав у своїй творчості ще Ніцше. "Народ повстав на народ…".

В УРСР у 30-ті роки не було організації здатної зорганізувати націю до масштабного спротиву звірствам окупаційного режиму.

"Спілка визволення України", процес над якою проходив з 9 березня до 19 квітня 1930 року в оперному театрі Харкова, не існувала насправді й була звичайною провокаційною вигадкою, а підсудні, яким інкримінували членство в ній, діяли в легальних рамках і ніяких антирадянських політичних організацій не створювали.

В Польській же Україні, діяльність ОУН, національне виховання передусім, просто унеможливила щось подібне на кшталт голодомору на західноукраїнських землях. Це була реальна сила, котра змусила рахуватися з собою і стала на захист інтересів української нації.

Вона діяла методами ХХ століття, як і усі "найгуманніші" країни Європи, зокрема, поляки з терористичної антиросійської підпільної організації підданого Російської імперії Юзефа Пілсудського, засудженого за підготовку замаху на російського царя Олександра III, нині національного героя Польщі №1.

Мешканцям Корця на Рівненщині ніяк не вкладалося до голови, що через річку, в Городниці на Житомирщині, їхні родичі помирають голодною смертю.

Спроби новітніх зомбувань

Українські "науковці" не стали чекати на спільний російсько-український підручник з історії, а під редакцією тимошенко-литвино-затулінця академіка Петра Толочка підготували "ОЧЕРКИ ИСТОРИИ УКРАИНЫ" (Киев, 2010).

Як зазначає Андрій Окара, всі неприємні для російських вух слова і словосполучення ("національна революція Хмельницького", "російсько-український договір і військовий союз 1654 року", "Гадяцька унія", "українсько-російська Конотопська битва", "перша в світі конституція Орлика", "Мазепа – трагічний національний герой", "штучний голод", "голодомор", " геноцид") в ній замінені.

Замінені на дзвінкі, чисті, які пестять слух слова ("об'єднання братніх народів у єдиній державі","зрада Мазепи", "махновські банди", "петлюрівські головорізи", "перегини під час колективізації", "голодували всі", "спільність історичного розвитку російського та українського народів", тощо).

Для чого ж такий поспіх?

Як засвідчує історія, усі революції, геополітичні битви, котрі не були виграні ідеологічно ще до їхнього початку, зазнали неминучого фіаско.

Яскравими прикладами відсутності чіткої програми дій, мети слугують козацькі повстання. Передусім – під проводом Богдана Хмельницького, назване чомусь національно-визвольною війною, яка, врешті-решт, призвела до розколу і тотального поневолення України.

Хмельницький, дійшовши до Замостя, сам дивувався своїм успіхам і не знаючи, що з тим робити, повернув у зворотному напрямку. На допомогу прийшли київське духовенство й інтелігенція, які трохи напоумили бунтівного шляхтича, патріарха української "багатовекторності".

Повстання Мазепи також було програним ще до його початку. Десятиліттями гетьман позиціонував себе другом царя, а русинів-українців – союзниками московитів, тим самим ретельно закладаючи підвалини своєї майбутньої поразки. Змінити світогляд нараз Мазепі не вдалося.

Збройний виступ без ідеологічної підготовки був приречений…

Троянські черв’яки

"Моя перша порада собі, якби я був українцем, була б забути минуле. Історія вже абсолютно несуттєва. Багато хто каже, мовляв, треба вчити історію, щоб не повторити помилки минулого. На мою думку, це нісенітниця… Треба навчати молоде покоління вчити історію завтрашнього дня"
Шимон Перес, президент Ізраїлю

Слова Шимона Переса, мовлені наприкінці листопада минулого року в Києві, вельми нагадуютьдороговкази компартійних діячів 20-30-тих років, котрі минуле намагались "разрушить до основанья", переписати, а погляд народу спрямовували у "світле майбутнє" – комунізм.

Чому б єврейському народові було не забути про напівміфічний древній Ізраїль, зрештою, Голокост? Варто ж думати про майбутнє, а не переслідувати 90-літнього Івана Дем’янюка.

Новочасні учини Табачника і Со тотожні діяльності тих, хто готував у 20-30-тих роках ХХ століття Геноцид.

"Воно сердешнеє" пнеться розколоти державу на "Велику Україну" і Галичину.

Дивує те, що і лідер ВО "Свобода" Олег Тягнибок вже встиг озброїтися дефініціями Табачника і у своєму блозі на УП пише: "Свобода" вже вивела Ідею Нації з галицької резервації, у яку її 20 років заганяла лжееліта. І нині український націоналізм, який зродився на Великій Україні, відроджується на своїх родинних землях".

Можливо, таке означення було і доречним у ХІХ, ХХ столітті, коли Україна входила до складу різних держав, однак нині воно однозначно покликано працювати на розкол і торувати у свідомості українців ідею про поділ країни.

Табачник зазіхнув на знищення майбутнього десятків мільйонів людей!

Замірився плюндрувати юні душі, знову готувати рабів, "верных холопов и найнижниших подножков", а пам’ять народу про Геноцид-Голодомор стоїть на заваді цим планам.

Верхом цинізму, глумом над загиблими виглядає і призначення Директором Інституту Національної пам’яті Валерія Солдатенка, члена Комуністичної, червоної від крові, партії, яка і здійснила акт Геноциду на українській землі.

Нині ж ця структура (УІНП при президенті) ліквідована указом президента Януковича. Натомість створено аналогічну урядову структуру з такою ж назвою, а керуватиме нею Міносвіти.

На думку експертів "Історичної Правди", таке перетворення ліквідовує державну політику історичної пам'яті як таку.

Громадян України намагаються заманити до "втраченого раю", у радянські, московоцентричні часи. З телеекранів конвеєром пливе "пострадянське" естрадне лайно, де "зірки" за срібняки змагаються у творенні образу недолугої України, серіали на кшталт "Дворика" etc.

Проте, важко переконати суспільство, де король має ошатні наряди після того, як усі вже бачили протягом 20-ти років його голий зад…

Втім, саме нові спільні російсько-українські підручники з історії й покликані виконати це завдання.

Тому, головна битва сьогодення розгортається не на Майданах (Майдан – лише наслідок), а в медіа-просторі, на сторінках підручників, зрештою – у головах українців, інфікованих "троянськими" вірусами…

Роман Ревчук, для УП