Настоящий день соборности

22 січня – офіційний день Злуки, – безперечно, визначне, важливе свято. Але справжнє об'єднання українських патріотів сходу і заходу відбувалося не в кабінетах та площах, а в окопах, полях, під градом куль та снарядів.

Холодним січневим ранком 1918 року матроси і солдати переможної більшовицької армії Муравйова чекали теплої зустрічі на станції Крути. Для них мали накрити столи і, можливо, навіть привезти оркестр...

"Коли нігтем проводити по гребінцю, гребінець безперебійно-марудно дирчить. От так безупинно-марудно дирчала смерть в окопах... почався багнетний бій під вибухи трьох гармат і метушливу тріскотню кулеметів та розпучливі поодинокі вистріли з рушниць...

Сотні трупів укрили редут... Багато й наших полягло. Ворог бився завзято", – згадує учасник бою під Крутами з більшовицького боку.

Не буду описувати події під Крутами, про них опубліковано чимало матеріалів. Сьогодні згадаю лише трьох його учасників, постаті яких, на мою думку, є знаковими.

Ще й тому, що походять вони з різних частин України, виховувалися в різних імперіях, але в один момент зробили правильний вибір, який закарбував їх імена в нашу героїчну історію.

Сотник Аверкій Гончаренко командир куріня 1-ої імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацької Військової школи і комендант оборони Бахмача в 1917 році

Аверкій Гончаренко, родом з Полтавщини, автор і керівник "теплої зустрічі" більшовиків, який замість обіду і музики влаштував їм концерт з 16 кулеметів та 400 гвинтівок.

Гончаренко згадував: "...в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога в формі наказу звучала так: "Прігатовіться к встречє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьо равно расстрєляю". Я відповів, що до зустрічі все готове.

Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих кольонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки.

Релієф місцевости маскував нас і щойно зближення на віддаль стрілу могло нас уявнити. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих кольонах, очевидне, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав.

Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах".

Григорій Піпський, студент 7-го класу Кирило-Мифодієвської гімназії, родом з Львівщини.

Григорій Піпський народився і виріс в Галичині, його мати була полькою, але це не завадило йому, полоненому і виснаженому, першому, як стверджують сучасники подій, за секунди до смерті заспівати "Ще не вмерла Україна". Спів підтримали кілька десятків його побратимів.

Піпський, студент-доброволець у складі чоти, яка брала участь у бою того дня, увечері, при відступі з-під Крут, потрапив у полон до більшовиків.

Наступного дня студентів розстріляли матроси, розлючені за свої великі втрати у бою попереднього дня, добиваючи поранених багнетами. Місцевим було під страхом смерті заборонено ховати тіла студентів. Революціонери-ленінці ніколи не відрізнялися людяністю до своїх опонентів.

При перепохованні 30-тьох крутянців на Аскольдовій могилі газети згадували, що тільки біля двох трун студентів-галичан не було родичів, зокрема й біля Григорія Піпського. Але це не зовсім так, бо окрім тисячної процесії, з ним прийшла попрощатися і сім'я, у якої Піпський винаймав кімнату у Києві на вулиці Пимоненка.

Згадує киянин Ігор Ткаченко: "Але за труною Григорія, як своїм рідним, близьким, як за дорогою для них людиною у безкінечному потоці киян, в цій жалобній процесії від Київського вокзалу до Аскольдової могили йшли троє: мій дід Йосип, бабуся Ірина та їхня старша донька, сумуючи за ним і проводжаючи в останню путь.

Вони спізнали Григорія на вокзалі, куди їх 30-тьох привезли в березні з-під Крут, підтвердили його особу. Жахнулися, коли побачили на його юному тілі більше десятка ран від бандитсько-большевицьких куль та багнетів.

Про це мені розповідала бабуся, світла їй пам’ять, та тітка.

...Світлина Григорія, мабуть..., останнє прижиттєве його зображення, яке він подарував моїй бабусі напередодні тих днів, коли він пішов під Крути. Цю світлину моя бабуся зберегла попри всі скрути життя, голод, репресії, розрухи, війни, окупацію, коли у нас зникло, було знищено безліч сімейних реліквій, листів, світлин діда та близьких родичів".

Сучасна реконструкція образу козака полку імені гетьмана Хмельницького армії УНР. Приблизно в таку уніформу в січні 1918-го був одягнений і командир сотні цього полку Семен Лощенко, родом з Київщини

Семен Лощенкозалишив по собі дуже мало інформації.Однак про цього легендарного відчайдуху згадують усі письмові спогади бою під Крутами. Чи може одна людина зробити щось супроти тисяч на полі бою? Семен Лощенко підтверджує, що так, може, особливо, коли у неї є гармата, кулемет та залізнична платформа.

Аверкій Гончаренко згадував: "Коло години 10 рано приїхала на плятформі 1 гармата, коло неї сам один сотник Лощенко. Хто його прислав — не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціятива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних і це зупиняло побідний марш Муравйова. Отсю незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов'язок тут підкреслити".

Учасник бою під Крутами Ігор Лоський доповнює портрет: "невтомний старшина Лощенко, який зробив з товарової плятформи й паротягу імпровізований панцерний потяг, озброївши його гарматкою й кулеметом, часто під'їжджав під самі ворожі позиції і, незважаючи на сильний ворожий обстріл, відважно і вдало нищив московські ряди.

...Від 9-тої години ранку ворог почав обстрілювати українські становища з рушниць, а згодом з гармат. Обстріл був досить інтенсивний, але й невдалий: стрільна лягали десь поза стрілецькі окопи в полі.

Українська єдина чинна гармата, яка відповідала противникові, стояла високо на залізничних рейках, добре видна як своїм, так і ворогам. На неї большевики й спрямували сильний вогонь своєї артилерії й кулеметів.

Хвилинами сум огортав українських героїв, коли раптом затихала їхня гармата й серед диму і куряви не видно було сміливої постаті Лощенка в його синьо-жовтім кашкеті.

Здавалося, що вона замовкла вже на віки. Але це були лише перерви для підготовки до того, щоб гармата розпочала огонь з іще більшою силою. Присутність цієї гармати майже на чолі стрілецької лінії підбадьорливо впливала на всіх вояків".

У суботу, 22 січня відбудеться автопробіг Київ-Крути, який має на меті віддати честь сотникам Гончаренку та Лощенку, студенту Піпському та сотням їх побратимів, які ціною власного здоров'я та життя вписали яскраву сторінку в нашу з вами героїчну історію. Приєднуйтесь!

Назар Гриник, для УП

Детальна програма та заявка для участі.