Чехия как приют от посттоталитаризма

Коли стало відомо про рішення офіційної Праги надати політичний притулок колишньому міністрові економіки України Богдану Данилишину, інтерпретації з українського боку не забарилися.

Симпатики потенційного "в'язня сумління" вітали це рішення, вказуючи на притаманну чехам тверезість оцінки демократизму та правосуддя сучасної України.

Вони також активно посилалися на застосування європейської системи цінностей у вирішенні питання екстрадиції відставного чиновника до України.

Опоненти ж чеської Феміди одразу запідозрили її у подвійних стандартах і навіть звинуватили "засадничо сліпу пані" у тому, що, перш ніж вирішити долю Богдана Данилишина, вона (чи то з бідності, чи то зі співчуття і принагідної ненаситності) спокусилася на хабар від "всюдисущих корупціонерів попереднього українського режиму".

Цікаво, що ці тези можна було прочитати не лише в коментарях до новин з Інтернету, а й почути з вуст позначеного любов'ю до правди депутата-коментатора від партії влади.

Водночас вартим уваги може бути і те, що більшість заяв, законопроектів та вчинків цього народного обранця позначені неабиякою прихильністю до іншого, географічно протилежного, порівняно з Чехією, сусіда України.

Усі ці факти вибудовуються у доволі логічний ланцюг, якщо зважити на історичну особливість "взаємної любові" чехів та росіян після наслідків визволення 1945 року та придушення Празької весни.

Так вже склалося, що для обох цих народів Україна в різні часи здебільшого була засобом для досягнення власних національних інтересів.

Основними апологетами сучасної політичної свідомості Чехії можна вважати двох президентів цієї країни: Томаша Ґаріґа Масарика та Вацлава Гавела.

Перший – один з двох (іншим був американець Вудро Вільсон) професорів, які перебували на президентських посадах. До Другої світової війни (як свідчить подальша історія, з часом президентів-професорів побільшало, в чому Україна переконалася минулого року).

Під керівництвом Масарика Чехословаччина перебувала від 1918 до 1935 року.

В основу своєї політики Масарик поставив ідею національного інтересу, який, на його думку, не може суперечити загальнолюдському інтересу. Таким чином, він відродив поняття націоналізму і виробив чітку ієрархію цінностей пересічної людини, для котрої святими є Божі заповіді, рідний дім (нація, держава) і людство, яке складається з її ближніх та їх рідних домівок.

Повага, терпимість, страх Божий, вміння вислухати співрозмовника та єдність стали центральними темами публіцистики Масарика, котрий уважно проаналізував історію для того, щоби аргументовано критикувати комунізм та його носіїв.

Для ілюстрації пропоную читачеві кілька тез зі "Спогадів" першого президента Чехословаччини, які вийшли в українському перекладі у Львові 1930 року (тогочасну мову збережено без мети образити чиїсь національні почування):

"Більшовизм є абсолютистичною диктатурою однієї особи та його помічників; більшовизм є "непомильний" і інквізиторський, і якраз тому не має з наукою і науковою фільозофією нічого спільного; наука, так як і демократія, без свободи є неможлива.

В практиці демократія означає стерпиму нерівність, нерівність якнайменшу, і яка постійно зменшується.

Москалі не здібні здійснити марксівський комунізм; вони… ще занадто некультурні й зіпсовані царизмом, щоби зрозуміти й переводити в життя Марксові погляди про комунізм, як дефінітивну стадію довгого історичного процесу.

Російський примітивізм взагалі – маса неграмотних мужиків, відтята від світа в своїх "дєревнях", брак комунікації, упадок війська й бюрократії наслідком програної війни, розвал царизму й цезаропапізму, безрадність політичних партій і станів – це все уможливило енергічному самозванцеві привести більшовицький переворот у головних містах, а незначній, але зорганізованій меншості захопити владу.

Москалі, а також більшовики є дітьми свойого царизму; він їх виховував і формував століттями. Їм пощастило усунути царя, але не усунули царизму. Мають царський уніформ, хоч носять його на виворіт.

Держава, література, наука, фільозофія, школа й виховання, народне здоров’я і моральність, коротко: вся духова культура не є дана господарськими умовами, тільки мусить бути побіч них витворена; а культура забезпечує та уможливлює і господарський розвій і – хліб.

Ступінь варварства виявляється всюди в цьому, до якої міри люди вміють господарити життям своїм і своїх ближніх".

Звісно, Масарика важко назвати великим другом України, оскільки, зважаючи на політичну кон'юнктуру Першої світової війни, він заявив, що "не годен визнати самостійну Україну поза рамками Росії як пpавно-полiтичну формацію.

Це рішуче проти моєї думки. Розбивати Росiю, на мій погляд, — це просто працювати на Пpуссiю". Але надто вже безхребетною (порівняно з Масариком) виглядала тогочасна українська влада у Києві й такими вже були реалії великої політики у воєнний час.

Безпосереднім нащадком філософських та політичних поглядів Томаша Ґаріґа Масарика можна вважати Вацлава Гавела. Він – драматург і дисидент, який спершу заробив собі хронічну недугу в радянській в'язниці, потім – на хвилі народного піднесення керував Чехословаччиною від 1989 до 1992 року, мирно розділивши її на дві моноетнічні держави, а з 1993 по 2003 рік перебував на чолі Чехії.

Ставлення до його постаті в Москві могло б сформуватися завдяки факту присутності Гавела на помаранчевому Майдані зразка 2004 року – навіть без уваги на його попередню критику системи й ідеології, правонаступники яких нині правлять за досі прозорим східним кордоном України.

Пропоную ознайомитись з вибраними думками Вацлава Гавела ("Сила бессильных", Мінськ, 1991 рік):

"Наша система чаще всего характеризируется как диктатура, точнее, диктатура политической бюрократии над нивелированным обществом.

(В) России (...) все еще практически преобладает холопское сознание с его слепым, неискоренимым чинопочитанием и бездумным одобрением всего, что изрекает начальство, в сочетании с великодержавным патриотизмом, при котором интересы империи традиционно берут верх над интересами человека).

Человек вынужден жить во лжи, однако, вынужден лишь постольку, поскольку способен на такую жизнь. Следовательно, не только система отчуждает человека, но и отчужденный человек одновременно поддерживает эту систему как свое уродливое детище. Как унизительное отражение своего собственного унижения. Как доказательство своего падения.

Посттоталитарная система просто одержима манией насадить порядок повсюду: жизнь при этой системе насквозь пронизана сетью инструкций, положений, директив, норм, распоряжений и правил.

Только этим – полной экзистенциальной взаимоответственностью каждого члена сообщества, – по-видимому, и можно создать надежную преграду "крадущейся тоталитаризации.

Принцип контроля и дисциплины должен бы вытесняться спонтанным человеческим самоконтролем и самодисциплиной.

Остается очень простая возможность: не мучиться над псевдоидеологическими проблемами, но стараться здесь и сейчас, всегда и везде делать так, чтобы конкретные обстоятельства менялись к лучшему.

Чтобы было больше свободы, больше уважения к человеческому достоинству, чтобы лучше функционировала экономика, меньше вреда причинялось нашей планете.

Чтобы к власти приходили более разумные политики, чтобы правду можно было говорить вслух и чтобы люди, слыша эту правду, не приходили бы от нее в отчаяние, а наоборот, сделали бы ее основой своей практической деятельности".

Хтось, прочитавши ці думки, може звинуватити їх авторів у надмірній теоретичності. Та Масарик і Гавел були практиками, які втілювали свої ідеали в життя – кожен у свій час, зі своїм людським ресурсом та на тлі своїх геополітичних обставин.

Успіх їх діяльності можна відстежити на основі тривалості президентських термінів кожного в демократичній республіці та сучасного рівня життя й свідомості чехів.

Що ж стосується любові до слов'ян, то вона не могла бути більшою за обов'язок служіння передусім своєму народові, якого було б не логічно любити менше за навіть частково чужий – братній чи сестринський – народ.

Хоча, для українського політикуму ці аргументи можуть і нічого не важити: тут досі президентів переобирають не за результатами дій, а за намірами.

Рівень національної свідомості ніяк не перевершить рівень життя; любов до себе вперто не виживає через міфи з регулярно переписуваного підручника з історії.

До речі, невідомо, як справа Богдана Данилишина і всіх його співурядовців виглядатиме за пів чи й ціле століття. Все залежатиме від того, хто та за чиїм диктатом писатиме підручник з історії держави, яка нині називається Україною. Підозрюю, що тогочасна Чехія так і залишиться повноцінною державою на мапі Європи.

Юрій Залізняк, для УП