"Запануємо й ми, браття!"

"Новий 1918-й рік наступав при дуже сумних очікуваннях... Усі почали просити, щоб Винниченко сказав слово – традиційний новорічний тост...
"Що я вам скажу? – почав Винниченко. – Хіба те, що йде варвар з Півночі і грозить знести і змести з лиця землі усі наші здобутки, зруйнувати нашу культуру, знівечити все, чим ми дорожимо й над чим працювали!"
Ціла промова була овіяна глибоким смутком і песимізмом".
Дмитро Дорошенко, "Мої спомини про недавнє минуле"

Настрій тієї доби перегукується з настроями нашого часу. Свого варвара ми вигодували в Україні. Зрештою, як і тоді.

Так вважає той самий Винниченко: "Поки ми воювали з руськими більшовиками, з москалями, доти ми мали скрізь перемогу. Але як тільки вступали в конфлікт зі своїми, з українськими більшовиками, так загубили всю свою силу".

Вказуючи на класові причини поразки, соціаліст Винниченко говорить не всю правду.

Безпорадність українського керівництва, розрізненість вітчизняних партій, популізм і демагогія, некомпетентність урядовців на всіх рівнях, чвари між лідерами, психологічна втома та соціальна апатія в суспільстві, недовіра до лідерства й до самої ідеї порядку, організованості...

Чи не те саме маємо сьогодні?!

Можна спробувати пошукати причини тодішнього програшу серед наслідків. Кажуть, що причина драматичної поразки в січні 1918 року – те, що Центральна Рада розпустила найбільш боєздатні українські частини, аби вони не підтримали генерала Скоропадського – так само не є остаточним поясненням. Адже ідеалістичні й заздрісні українські провідники розпускали всі військові частини. Проукраїнські користалися з нагоди розійтися по домівках. Збільшовичені – залишалися в Києві, очікуючи нагоди захопити владу.

Чому люди масово піддавалися гіпнозові зухвалої агітації тоді? Так само, як і зачаруванню безсоромним популізмом тепер?

Як тоді, так і тепер, легше було заперечити всіх і ...кинути країну під ноги варварам. Легше було розійтися по ватагах оборонців своїх сіл, знайти десятки визначень і кольорів місцевого козацтва, ніж сформувати регулярну потужну армію. Проголосити анархію матір'ю порядку й поставити на чолі її Батька з повноваженнями диктатора.

Усе це дало сумний підсумок.

Водночас, народ, який, за влучним висловом поета, "не встигає дозріти, мов абортом його виривають", таки дав нове покоління, новий тип вірних синів України.

Коли на захист української столиці стати було нікому, піднялася молодь.

Те, як відбувалися приготування до "українських Фермопіл" і як відбувався бій, доволі докладно описано.

До лав записувалися навіть ті, хто за віком міг уникнути військового обов'язку. Як заведено, готували нові військові частини безсистемно. Замість навчати стріляти – навчали ходити строєм. Маючи у своїх казармах повні склади зброї та амуніції – виступили з поіржавілими рушницями й нашвидкуруч обмундированими.

"З войовничим видом виступили з касарень і сіли в поїзд. Мов передчуваючи свою загибель, козаки були бадьорі, веселі й підняли веселий гамір. Українська пісня лунала серед вагонів", – писав Борис Монкевич.

Власноруч попередньо зобов'язавши себе спільною обітницею, студенти гімназій та університетів пішли до війська, щоб увійти у вічність.

Поїхали на військові навчання, потрапили в пекло передової.

Так у Чорнобилі будуть іти на передову, не підозрюючи про те, що їм судилося стати героями.

* * *

22 січня, напередодні 93-ї річниці подвигу молоді під Крутами, їдемо в автопробіг до Меморіалу, вшанувати героїв.

Ми – нове покоління. Студентська молодь, яка мерзла на граніті в 1990-му, зрештою, стала середнім класом і здійснила Помаранчеву революцію 2004-го. У певному сенсі та, наша революція, не була в повному розумінні революцією знизу. Це була революція коаліції десятка партій. Мільйонерів із валізами готівки в штабах. Активістів організацій "третього сектору".

Група професійних політичних підприємців згуртувалися навколо Віктора Ющенка з його непохитним двадцятивідсотковим рейтингом. Протягом чотирьох років прямувала не так на герць, як до перемоги на виборах Ющенка, наперед смакуючи реванші й перерозподіли.

Потім вони обступили його на сцені Майдану, і вважали своїм законним правом заповнювали собою вікна свободи, що були відкриті активністю сотень тисяч свідомих громадян. Йшли панувати, а не служити.

Дехто згодом додумався ще й принародно крутити носом – виказувати невдоволення винагородою у вигляді "занадто скромної", як на польового командира, посади.

Я сам стояв на Майдані й пишаюся цим. Бачив на трасі Київ–Чоп сотні автомобілів із людьми, які мчали до революційної столиці, щоб підтримати її. Які потім спали покотом на долівках киян, бо так можна було розмістити більше людей.

Але, друзі, таки це була революція мільйонерів проти мільярдерів.

Вона не була вистраждана, осмислена! Ми не пройшли через катарсис. Багато людей і досі не збираються виконувати те, чого вимагають від інших. Зокрема – від політиків.

Під час розслідування отруєння кандидата Ющенка ми дізналися, що для спостереження на виборчих дільницях через мережу супермаркетів були закуплені тисячі відеокамер. Масштабно. Але номер із заносом у штаби мільйонів гривень і закупкою тисяч відеокамер вдруге не пройде. Потреби нема й метода неправильна.

Чому? Тому що в десятках тисяч домівок є відеокамери. І повернемо собі країну ми тоді, коли самі усвідомимо потребу прийти з ними на дільниці, і організуємося для контролю над владою ще до виборів.

Партії – на переплавку!

Суспільство може створити якісно нову силу лише на платформі позапартійній, інтегруючи кращих представників політичних сил. Коаліції на основі теперішніх опозиціонерів в Україні неможливі: Кривий, Сліпий і Глухий не стануть ефективним військом.

Партії повинні "народити себе назад". Потрібен новий широкий суспільний рух – як Народні Фронти в країнах Балтії наприкінці 80-х.

На Заході свого часу була успішна кампанія проти засилля реклами "Reclaim your street!", "Повернімо собі вулиці!" Так і ми – якщо хочемо повернути країну, повинні буквально самі себе витягнути з багна за волосся.

Нема на кого сподіватися.

Не буде багатого дядечка чи доброго закордонного вуйка. Навіть не організації громадянського суспільства, а саме суспільство, широкі його верстви у всіх регіонах повинні будуть згенерувати критичну масу енергії й піднятися для захисту своїх цінностей. Просто – піднятися.

Не обов'язково підскакувати, бігти чи кидатися на амбразури. Об'єднатися не через заклики з білбордів та телеекранів, а через спілкування від людини до людини, через пошук собі подібних.

Як стверджує інший поет, на зміну поколінню "патріотів з вусами" прийшла нова генерація людей, відкритих до світу й добре в нього інтегрованих. Націонал-демократія, яка через ніколи не треновані ділові якості не зуміла дати ради не лише країні, а й собі, остаточно відійшла на задній план. Хвиля Віктора Ющенка, який усю дорогу підтримував імідж реформатора-економіста, а зрештою обмежився розмовами про Трипілля та далекою від модернізації програмою, зійшла.

Ми працюємо не на хвилю, а на роки й на новий історичний приплив.

Нова генерація, яка бачила Помаранчеву революцію, здійснить перетворення за грузинським взірцем, суть яких – перемога над всепроникною корупцією.

Боротьба українців – це традиційно боротьба меншості.

Але з кожним поколінням нас стає все більше. Ми продовжуємо шукати собі подібних. Приклад українських Фермопіл – приклад праведного пориву. Залишилося лише перемогти.

22 січня в Крутах нас має бути 300.

Reclaim Ukraine! Ми їдемо в Крути!

Подати заявку для участі в автопробігу можна тут.

Володимир Кухар, ГО "Українська альтернатива", спеціально для УП