Достоинство против произвола

Не збираюся писати про те, що Партія Регіонів рішенням Конституційного Суду узурпувала владу; що влада розпочала політичні репресії; що так звані реформи (податкова, комунальна, пенсійна і судова) проводяться за рахунок простих людей на користь олігархічного капіталу; що влада нав'язує виключно московський варіант православ'я, не гребуючи рейдерськими захопленнями храмів та загальноукраїнського інформаційного простору; що стратегічною метою влади є впровадження в Україні російської мови де факто як єдиної мови офіційного спілкування.

Це загальне місце – про це і так всі вже знають, а того, хто не хоче собі в цьому признатися – нема сенсу переконувати, хай його життя переконує.

Питання в іншому – чому це стало можливим і чи є цьому антидот.

1. Сила і злиденність влади.

"Мы сильны как никогда" – цю тезу влада намагається впровадити в голову кожного живого і ненародженого громадянина України. Насправді, причина не в їхній силі – Янукович-2010 набрав на 367 тисяч голосів менше за Януковича-2004. Причина – в нашій слабкості, п'ять років взаємопожирання зруйнували надію мільйонів на гідне життя.

Але наміри ПР вибудувати на цьому ґрунті альтернативу у вигляді путінської моделі в Україні викликають закономірне заперечення. І справа не тільки в тому, що "Україна не Росія" в ментальному сенсі. Українці завжди будуть чинити опір нав’язуванню азіатської моделі управління собою. В 50х роках минулого століття, нагадаю, тільки ув'язнені в Гулагу бійці УПА змогли подолати терор "урок" у сталінських таборах.

Справа радше в тому, що для побудови тоталітарної держави у нинішньої влади нема ресурсів. Таких як путінський газ - щоб абсолютна більшість народу продала свою свободу взамін на такий-сякий добробут.

Більше того: в цієї влади немає ідеології, без якої успішний авторитаризм неможливий. Нема навіть лукашенківської архаїчної ідеології "народної безолігархічної держави".

Натомість є вторинність, як випирає при першій можливості. І є прогресуючі тріщини у нав'язаному нам образі моноліту – тріщини, які, на відміну від попередньої влади, не демонструють на телешоу, але які можна спостерігати у взаємовиключних кадрових призначеннях.

Не варто зловтішатися з цієї ще невидимої внутрішньої агонії, що вже почалась. Бо якщо ми не створимо суспільно однозначної альтернативи, то цей процес стане агонією держави.

Чому ж нема такої альтернативи? І що робити в цій ситуації? Відповідаючи на ці питання, хочу окреслити кілька найпринциповіших позицій.

2. Джерела розрухи

Для пошуку відповіді на ці питання помічним є прочитати Звернення Глави УГКЦ Любомира Гузара з нагоди завершення місцевих виборів, де він вказує на два основних джерела розрухи в головах: самолюбство політиків, що є наслідком загальної деморалізації, та дефіцит жертовності. Брак вміння і волі жертвувати бодай часточку своїх зусиль для суспільної справи.

Складно вимагати від народу жертовності, коли політикум характеризується виключним користолюбством та егоїзмом. Тим більше захоплення викликають поодинокі приклади самопожертви серед еліти: є лицарі духу серед журналістів та священників, серед підприємців та освітян.

Я розумію, що з сьогодні назавтра важко вимагати від людей негайно жертвувати себе заради іншого. Можна поставити вимогу значно скромнішу, у своїх вчинках і думках зважати на іншого, пам'ятати про його існування і поважати його потреби. В повсякденному житті це називається кооперуванням своєї діяльності.

Тобто ми повинні здійснювати цю м'яку жертовність не лише заради іншого, але й разом з іншими. Патріотизм, любов до Вітчизни, перестає бути абстрактним, конвертуючись в повагу до сусіда чи співробітника, спільну дію з іншими.

3. Горизонтальна цивілізація проти вертикальної

Однією з підвалин західної моделі розвитку є взаємозв’язок конкуренції і кооперації практично у всіх сферах суспільного життя. Це деформована радянська пропаганда нав’язувала розуміння західних демократій як території "свободи для вовка", тобто домінування сильнішого.

Насправді ж домінування і підпорядкування є відмінною рисою якраз східної моделі; в найм’якішій формі - це державний капіталізм або регульована демократія. Власне, цю модель і реалізовує нинішня влада, Партія Регіонів.

Горизонтальна співпраця в такій системі розглядається центральною владою як непокора і джерело загрози. Тому орда в принципі не може кооперуватися: для них співпраця без домінування – загрозлива ознака слабкості.

Натомість наша історична традиція збудована на цілком інших засадах. Коли наші прадіди організовували "Просвіту" і мережі кооперативів як в Галичині, так і у Великій Україні, вони не лише будували фундамент для політичного українства, вони об’єктивно реалізовували західну цивілізаційну модель. В сучасній термінології – вводили народ в європейський дискурс.

Нинішній глобальний і український контекст вимагають, звичайно, нових, адекватніших до нашої доби форм – але зміст залишається той же: будувати по цілій Україні міцні суспільні підвалини української політики і підносити в народі горизонтальну співпрацю.

4. Час посполитого рушення

Політичним виміром такої кооперації сьогодні має стати якнайширше опозиційне об'єднання. Це питання найгостріше постає на всіх зустрічах з людьми, які ми проводимо в останні місяці.

І це створює гостре почуття дежа-вю: всі 90-і роки пройшли під гаслом об’єднання, і згадайте: тільки об'єднання в 2002 році сталося – прийшла перемога 2004-го.

Про цю потребу об'єднання я постійно говорю на зустрічах лідерів наших національних і демократичних партій. Наші герої телеекранів, виховані добою тотальної політичної конкуренції, на жаль, слабо розуміють реалії, які склалися після приходу до влади Януковича.

Вони зі щирим ентузіазмом підтримують думку про необхідність об'єднання опозиції, та природа бере своє: ми чуємо постійне українське "але" — "але не сьогодні", "але без того і того", "але базі однієї партії – тобто моєї". Перелік цих "але" безмірний, та не тільки в них справа.

Об'єднання демократів в одну партію само по собі нічого не дасть. Можливо, воно допоможе провести в парламент більше порядних людей – але головного протистояння: протистояння українського народу проти малоросійського олігархату, за спиною якого стоїть Росія, не вирішить.

Треба зрозуміти, що партії є ефективним інструментом конкуренції ідей в демократичному суспільстві. Для цього треба мати демократичну державу. А з цим при режимі Януковича тяжко. А якщо немає демократії і вільних виборів, то партійна конкуренція ідей зводиться до ослаблення опозиції і самопожирання.

Саме тому, в нинішніх умовах поділ на партії є шкідливим. В цій ситуації нам треба не конкурувати один з одним, не взаємопоборюватися, а творити спільний чин – спільний українських народний фронт. Іншими словами, рух за українську справу і демократичні свободи. І в цьому полягає наш момент істини.

Таке своєрідне посполите рушення треба розуміти не як насильно нав’язану штучну однорідність, думання і дії, а як готовність кожного діяти за принципом єдиного організму, за одним єдиним Законом співіснування, який велить служити спільній справі.

5. Справедливість і гідність

Невдовзі після Майдану ми стали розгубленими свідками "вакханалії демократії", яка переросла в анархію і руйнування інститутів влади. Суспільство не зрозуміло, а еліта виявилася неспроможною пояснити і усунути причини цього явища.

Цей безлад був названий надміром демократії і свободи. Символом цього блюзнірства стали безконечні телешоу, де "державні мужі" безкарно брехали і безконечно гризлися, цинічно називаючи це демократією і свободою слова, чим прямо дискредитували обидві цінності.

Ці поняття в світі мають зовсім інші значення. Ми забули (а багато хто й не знав), що засадничими підвалинами демократії є чесні інституції і тверді процедури. Справедливі суди, некорумпована бюрократія, ефективні правоохоронці. Підконтрольна суспільству влада, розумний та праведний закон.

Саме це впорядковує суспільне життя, саме це гарантує безпеку кожного і всіх. Це дозволяє (через чіткі правила і прогнозованість наслідків) цілеспрямовано планувати діяльність як основу індивідуального і суспільного поступу.

Тому основою всієї нашої роботи в нинішніх умовах має стати розуміння українського майбутнього як впровадження правил та інструментів їх дотримання.

Наші опоненти заперечать, що українці є анархічними суб'єктами, не здатними жити за правилами. Наша історія показує, що справа не в ментальності, а в тих нормах, які нам накидують. Тобто, за такими правилами, які зараз нам нав'язують українці жити не будуть. І слава Богу, бо ми не хочемо таких правил, які насправді є узаконеними "понятиями".

Правил, коли багаті і владні мають "законні" права нас обдирати, а ми не маємо права їм противитися. Українці будуть поважати правила, збудовані на людськості – точніше на їх вирозумілості, і коли вони однаково виконуються всіма членами суспільства.

Іншими словами, обов’язковість дотримання правил має поставати не на бездушності, а на співчутті і людськості. Поряд із пануванням справедливості має існувати повага до людської гідності. Так само і конкуренція як джерело поступу має поставати з кооперації і солідарності. Таким чином, формальна демократія повинна стати на міцний ґрунт української традиції.

Нема абстрактної демократії, є демократія, що випливає з англосаксонської історії, демократія скандинавської традиції чи іспанської.

Наше завдання – вибудувати українську демократію. Бо ми українці. І цю унікальність свого українства мусимо плекати у всіх сферах – мові, культурі, обряді, відстоюванні свого і толеранції до інших. Толерантність, цю нашу споконвічну рису, що завжди трактувалася як наш хрест, маємо перетворити в інструмент нашої експансії, перейти від збереження культури до її поширення.

З цього випливає ще один не менш однозначний висновок. Цивілізаційний вимір українства є обов'язково приналежним до культурного, політичного та світоглядного простору Європи.

Маю тверде переконання: поза цим простором Україна перестає існувати, а вироджується в Малоросію як придаток "русского мира". Натомість переконаний: місія України – бути форпостом європейської цивілізації супроти орди, на противагу Євразії творити демократію на українських традиціях, здійснити органічний синтез своєї Західної і Східної частин, в основі чого мають лежати правдиві європейські цінності гідності людини.

6. Що робити?

Коли ми говоримо, що починаємо з малих кроків, то наголошуємо на слові "починаємо". Починаємо з дитячого майданчика, організовуємо невеликі просвітні акції - про українську історію та демократію, про те як побудувати малий бізнес та як знайти кращу роботу, як захистити свої права перед чиновниками та в судах. Відновлюємо спортивні команди і створюємо патріотичні клуби, організуємо хори і театри.

Паралельно організовуємо взаємний інформаційний обмін позитивним досвідом. Тобто, творимо загальноукраїнську мережу людей і довіри. Живий ланцюг 1990-го року, який колись ми вибудували, нині має перетворитися на щільне переплетення мільйонів людей і їхніх добрих справ.

Головне правило: кожен тиждень, спочатку принаймні кожен місяць, робимо хоча б одну добру справу, разом з сусідам, односельцями і друзями. Мільйони цих маленьких справ змінять атмосферу в країні, інсталюють моральний закон Декалогу і складуться в потужний чин поступу — для загального блага і вільного розвитку нації.

В результаті, окрім цих мільйонів конкретних справ, що залишаться конкретним людям, ми отримаємо принаймні ще три наслідки: відновлення довіри між людьми, витворення нових правил в спільній дії, появу нових лідерів і організаторів. Потім виникне широкий рух, потім будуть відбуватися акції, які утверджуватимуть український дух і українські цінності, нашу силу.

"Ніхто не вимагає від другого зразу геройських вчинків", - писав Євген Коновалець до старшин УСС навесні 1921 року, в час поразки національної революції, після програної війни і, здавалося, назавжди програної української справи.

"Треба, однак, щоб кожний під цю пору давав maximum цього, що в даній обстановці він може дати, [...] щоби переждати це врем'я люте, зберігаючи при цьому нашу провідну думку. [...] Сьогодні вже казати собі, що все покінчено, що "commedia finita", вважаю невмісним, а коли би це сталося, вважав би злочином." Треба дуже добре усвідомити цю настанову, бо саме в ній – рецепт для нашого сьогодення.

Нова українська держава має виростати знизу, з нас самих, з нашої систематичної спільної дії, що спрямована на покращення нашого становища. Така дія буде творити нові правила і нові інституції. Які в процесі свого визрівання будуть витісняти і Орду, і наскрізь прогнилі корумповані державні інститути, які дісталися нам у спадок від комуністичного минулого.

В такому випадку українська держава не може бути ані ленінським апаратом насильства, яка "железной рукой ведет человечество у счастью", ані утилітарно-ліберальною державою як функціонування найманих менеджерів, ані державою корпоративної націєкратії.

Вона стане державою як результатом згоди всіх її суспільних прошарків, інститутом надпартійним, через своєрідний суспільний договір. Отже, справжня держава буде не тільки територією спільного проживання її громадян (це необхідна умова), вона стане духовним простором, збудованим на засадах людської гідності, української традиції і братерської любові. На цьому стоїмо.