О Нобелевской премии и чечевичной похлебке

900 мільйонів доларів. Такою є точна ціна відмови нинішнього керівництва України від пріоритету демократичних свобод, прав людини та європейських цінностей.

Утім, можливо, за послідовність у такій відмові потім докинуть іще якусь дещицю. Хоча також не у вигляді подарунку, а як кредит.

Щоправда, інша сторона цієї фінансової вигоди – що Україна опинилася у компанії таких держав, як Росія, Казахстан, Колумбія, Туніс, Саудівська Аравія, Пакистан, Сербія, Ірак, Іран, В’єтнам, Афганістан, Венесуела, Філіппіни, Єгипет, Судан, Куба та Марокко. І, звичайно, Китай.

А це означає, що перспективи європейської інтеграції, у тому числі й безвізового режиму з Євросоюзом стають усе більш і більш примарними, зводячись до розтягнутої на роки ритуальної риторики.

І не тільки в цьому реальна вартість отих 900 мільйонів плюс якоїсь дріб’язкової московської відзнаки особисто для Віктора Федоровича. "Людиною року" у номінації "Міжнародні відносини" від Російського біографічного інституту він якраз щойно став. І вручатимуть цю відзнаку, до речі, того ж дня, що і проігноровану офіційною Україною Нобелівську премію миру, присуджену китайському дисидентові Лю Сяобо.

Ні, я розумію: є певні ідейні міркування, є певний ідеологічний стрижень у нинішньої влади, і для неї неможливий крок уліво чи крок управо від цього стрижня – тобто від беззастережного чимчикування у фарватері кремлівсько-луб’янської політики.

Розумію також потребу у фінансових вливаннях до держбюджету України, без яких останній просто впаде, хоча експерти й вважають: твердження про те, що Україна значною мірою залежна від економічних відносин із Китаєм та від його кредитів – це "не зовсім правда".

Зрештою, розумію й неспроможність проФФесорів різного ґатунку прорахувати розвиток ситуації у світі навіть на три-чотири кроки. Але ж хоча б на два кроки треба вміти прораховувати, і не робити несусвітних дурниць там, де їх можна не робити!

А йдеться ось про що. Як тільки стало відомо, що український посол у Норвегії не братиме участі у церемонії вручення Нобелівської премії миру, а факт присудження якої китайському дисидентові Лю Сяобо викликав шалене невдоволення офіційного Пекіну, журналісти стали смикати речників влади: а скажіть-но нам, з якого дива представник України буде відсутній на цій церемонії? Чи тому, що офіційний Київ повністю ліг під Москву? Чи тому, що він ходить, наче дресирований песик, на задніх лапках перед Пекіном?

Ясна річ, що представники нинішньої влади гнівно відкинули подібні припущення. Мовляв, офіційний представник України не зможе взяти участі у церемонії вручення Нобелевської премії миру, оскільки перебуватиме у цей час у Києві на плановій службовій нараді, і в цьому немає жодної політики.

Правда, з вуст владних речників зірвалися деякі цікаві подробиці, які характеризують і рівень їхньої компетенції, і ставлення цих речників до журналістів, а через посередництво останніх – і до найширшої аудиторії, тобто до українських громадян.

Скажімо, заступник глави адміністрації президента Ганна Герман заявила: "Запрошення на церемонію вручення Нобелівської премії не надходило нікому із представників офіційної влади в Україні". А водночас, виявляється, посол таке запрошення отримав: "вони (себто Нобелівський комітет – С.Г.) традиційно запрошують послів. От і все, що Україна отримала. Посол не відмовляв, а просто повідомив, де він перебуває. Напевно він сказав, що він в Україні, треба в нього з’ясувати".

Геніально! Виявляється, посол України не є представником офіційної влади, тоді як "Положення про дипломатичне представництво України за кордоном" стверджує зовсім інше: "Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб…

Глава дипломатичного представництва є головним представником України в державі перебування. Він здійснює загальне керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх установ України, спеціалістів, делегацій, посадових та інших осіб, які перебувають у цій державі.

Керівники всіх українських установ і делегацій, представники і громадяни України в іноземній державі зобов’язані неухильно виконувати вказівки посла в цій державі і подавати йому необхідну допомогу, сприяти в здійсненні покладених на нього завдань".

Утім, може сьогодні посли України й справді не представляють офіційну владу в державі? Може, це такий собі клуб за інтересами? Може, з ними не варто мати справу, а слід напряму звертатися до представництв "РосУкрЕнерго" чи СКМ, які і є справжніми репрезентантами чинної влади?

Не менш геніальні речі озвучив і міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко.

Він зазначив, що "сьогодні дипломатичне відомство концентрує свої зусилля на вирішенні практичних завдань, що стоять перед нашою країною", і що нарада послів, яка проходитиме в Києві 14 грудня, планувалася давно, і, відповідно, посли будували свої графіки з урахуванням цієї обставини: "Як правило, послів країн, де немає лауреатів Нобелівської премії цього року, не запрошують. Тому наперед знати про те, що таке запрошення може прийти, наш посол не міг. Принаймні, така практика була раніше".

Уявіть-но тільки собі: премія за діяльність, спрямовану на ствердження миру у відносинах між народами, на розширення міжнародної співпраці, на усталення принципів справедливості на планеті вручається без присутності послів держав, у відносинах між якими мають панувати мир і співпраця. Чи не нісенітниця?

Завжди був присутній на врученні цієї премії дипломатичний корпус, й інколи також виникали казуси з бойкотом частиною послів церемонії вручення Нобелівської премії миру, останній за часом – 2008 року.  Чи, може, міністр Грищенко не знає, яким чином відбувається церемонія?

Та головне навіть не в цьому. Після того, як владні речники пояснили геть усе про несумисний і неполітичний характер відсутності посла України на врученні премії, з’ясувалося, що ця відсутність все ж має відверто умисний і політичний характер.

Такий висновок випливає з публікації у газеті "Комерсант-Україна".

Бо, по-перше, запрошення традиційно розсилається всім послам, і хто з них відсутній чи хворий, той може замість себе прислати на церемонію іншого представника дипломатичної місії.

По-друге, дата вручення премії була встановлена 9 жовтня, а дата наради в МЗС України – в листопаді, тому йдеться про очевидну "підгонку" цієї наради під певне число - власне, чому 10 грудня посол України має вилітати до Києва, якщо нарада починається 14 грудня? чому не можна вилетіти 11 грудня? і чи всі посли України у світі зберуться у Києві на це число?

По-третє, нарада ця – позачергова.

Ну, і по-четверте – у незаангажованість України в Осло ніхто не вірить.

Отож тепер, знаючи про 900 мільйонів доларів китайського кредиту і відзнаку "Людина року" для Віктора Федоровича, можна порахувати реальну ціну відсутності представника України на церемонії в Осло.

Про перший наслідок уже говорилося – це різка реакція Євросоюзу на відмову тих держав, які прагнуть вступити до ЄС чи мати з ним політику добросусідства й водночас бойкотують вручення Нобелівської премії миру.

"Основні цінності є базою для нашого партнерства, - зазначила речниця ЄС. - Ми розчаровані, що час від часу наші партнери не поділяють ці цінності".

Ну, а другий нагальний наслідок полягає в тому, що у світі зайвий раз переконалися у, м’яко кажучи, слабкій фаховій компетентності та правдивості українських високопосадовців.

І, нарешті, про стратегічну ціну політичних ігрищ навколо вручення премії.

1975 року Нобелівська премія миру була присуджена Андрію Сахарову. Скільки років по тому проіснував СРСР?

1983 року цю премію присудили Леху Валенсі. Через скільки років після цього впав комунізм у Польщі?

Ясна річ, Китай – це велетенська могутня держава, але смішно думати, що там спинився історичний час – досить порівняти нинішню КНР із тією, що була 30-35 років тому.

"Кроти історії" риють невпинно і глибоко, отож Віктор Янукович, якщо він і справді збирається претендувати на наступний строк, мав би подумати про те, з яким Китаєм доведеться невдовзі мати справи. Та, власне, й Росія в сенсі політичних змін далеко не повністю безнадійна...

Отож і виходить у підсумку, що демократичні свободи, права людини та європейські цінності радо обміняні нинішньою владою на сочевичну юшку.