Визы с упрощением

Життя цікаве й багате на парадокси. Так думав я, стоячи перед будинком посольства Угорщини й чекаючи на одержання Шенген-візи.

Я – експерт із наукових програм Єврокомісії, тобто уряду об'єднаної Європи. І от, щоб попасти в цю Європу, потребую візи. Одна з найпрестижніших наукових організацій Європи, Угорська академія наук обрала мене своїм почесним членом. Між тим, консульство цієї країни поводилось зі мною мало не як зі злочинцем, відмовляючи в тій категорії візи, яку я потребую.

Я не маю жодної особистої образи.

Як учений, я хочу просліджувати роботу системи, що призводить до таких парадоксів. Це буде цікаво й іншим громадянам України, для яких задекларована можливість вільного пересування через кордони Європи пов'язана з масою ускладнень, принижень і навіть особистих трагедій.

Багаторічні очікування відміни візового режиму з Європою, численні переговори, дорожні карти тощо – не можуть відкласти на майбутнє бажання громадянина України вже сьогодні жити нормальним життям: відвідувати професійні наради, видовища й спортивні змагання, лікуватися, навідуватись до друзів.

Для подорожей може бути багато інших підстав.

І от, їхню доцільність оцінює чиновник на основі наданих офіційних документів, маючи право скоротити термін перебування або зовсім тобі відмовити. Його мета – не допустити в країну перебування нелегальних мігрантів і потенціальних злочинців, у чому він підозрює кожного.

Чи це не образливо? І чи доцільно? Адже ця система була помінянав країнах Східної Європи й Балтії, з їхнім входженням у Шенген-зону. Ніяких істотних змін у міграції чи росту злочинності це не принесло. Мотивації до подорожей залишилися тими ж, але подорожувати стало простіше.

Неминуче, зараз чи через декілька років, це чекає й Україну. То чи варто так принижувати людей зараз?

Багато хто чув про вже діючу угоду про спрощений візовий режим між Україною та ЄС. Але хто реально відчув позитивні зрушення? Так, угода передбачає безплатні візи спортсменам, освітянам, ученим.

Але…

Спортсменам – лише для участі в офіційних змаганнях. А якщо для спільних тренувань чи показових виступів – плати. Та ще одержуй одноразову візу замість багаторазової, щоб не приїжджав більше або заплатив знову. Учителям – лише для участі в офіційних освітніх програмах, а для обміну досвідом – ні. Усе це спостерігалось в консульстві Угорщини. В інших, мабуть, те ж саме.

Спробуйте переконати, що ця політика сприяє безпеці Європи.

А тепер про передбачені існуючою угодою візи на довгий термін – 2 і 5 років. Не хотілось би вживати слово "саботаж", але практично цих віз не видають.

Мотивація цьому абсолютно не зрозуміла. Якщо людина є під підозрою скоєння шкоди в країні перебування, то чому саме в наступні роки, а спочатку – ні? Чи, може, поїздки першого року до країн ЄС виховують злодія, небезпечного в наступні роки? Тут абсурд суцільний, і жодний учений не розбереться.

За приклад може служити моя цікава історія. Минулого року подаю документи на 5-річну візу. Одержую відповідь, що такі візи взагалі не видаються. Чому? Бо щоб одержати, потрібні особливі умови, наприклад, візова історія із двохрічних віз. Вони в мене є, і я надаю документи. Замість очікуваної одержую короткотермінову візу, яку скоро прийшлось скасувати.

Пояснення? Ці люди не дають пояснень, хоч би тому, що їх немає.

Цього року така ж історія. Але я вже вимагаю зустрічі з генеральним консулом і говорю йому у вічі: "Не буде 5-річної візи, то я відмовлюсь від поїздки на сесію Академії наук у Будапешті, і повідомляю про це Вашого міністра". І віза була надана.

Зважайте, я єдиний громадянин України, що став за останні роки академіком Угорщини. І якщо зі мною дозволяють таке, то як бути простим громадянам?

Різниця в термінах одержання віз у консульствах країн справді вражає.

У французькому можна одержати за одну-дві години з моменту подачі документів. В угорському треба чекати цілий тиждень. Виникає питання: вони одну й ту ж роботу роблять із нашими документами, чи різну? Якщо ту ж саму, то чому така колосальна різниця в ефективності?

Поспілкувавшись із двома угорськими консулами, тобто особами, що приймають рішення про видачу віз, робиться приголомшливе відкриття: вони не знають ані української, ані англійської мови! Тобто мов, якими написано більшість документів. Їхнє рішення залежить від перекладу, що здійснюється молодшими службовцями – українцями. І тому багато часу витрачається на переклад. Мабуть, і кількість помилок зростає.

З відвідувачами консули спілкуються російською. Я не проти російської мови як засобу міжінтернаціонального спілкування. Але якби ж то була мова Пушкіна й Лермонтова! Вона, на жаль, більше схожа на мову мукачівського базару.

А тепер про перелік документів, що вимагаються.

Серед них і інформація про бронювання білетів. Усі знають, що бронювання не містить жодного зобов'язання цей білет купувати, і тому не є гарантією задекларованого маршруту чи часу повернення. Проте це не найбільше безглуздя, і його легко й безкоштовно задовольнити, зайшовши в сусідню білетну касу.

Але ще більша дивина сталася декілька років тому, коли консулат Чехії став вимагати від мене документ про бронювання готелю в Празі. Я намагався пояснити, що я великий дивак, але не настільки, щоб обійтися без готелю й ночувати під празьким мостом разом із безпритульними й собаками. Від мене б тоді дуже смерділо, і це б ускладнило моє спілкування з учасниками наукового конгресу, на який я був запрошений. Але співробітниця консулату не була налаштована на торги, і такий документ прийшлось надсилати.

Поглянемо на систему одержання віз із позицій її ефективності.

Чи гарантує вона захист від зловмисників, що прагнуть проникнути в ЄС незаконно й планують незаконні дії? Усі погодяться, що ні. По причині великого напливу відвідувачів, при перевірці кожного існує статистична похибка. Ця похибка збільшується багатократно в сезонні місяці, коли документи з туристичних фірм здаються "пачками", а час для їхнього розгляду дуже обмежений. Не вистачає кваліфікованого персоналу. А головне – не сплять зловмисники. За допомогою комп'ютерних програм, таких як Photoshop, і кольорового принтера, вони можуть виготовити любий документ.

То хто ж ті люди, що одержують відмови у вигляді віз? Це чесні громадяни, що недоназбирали документів? Чи злочинці, що ще не освоїли Photoshop?

Так чи інакше, система недосконала й істотному вдосконаленню не підлягає.

Вихід один – відміна віз.

Це потрібно не лише українцям, але й країнам Євросоюзу. Вивільнені від тотальних перевірок усіх утримувачів віз, фінансові й кадрові ресурси можна буде ефективно спрямувати на пошук і знешкодження справжніх злочинців.

Найкраще зробити цей перехід поступовим. І якраз видача віз тривалої дії, на 2-5 років, для всіх громадян, що їх потребують, і чесність яких не викликає сумнівів, може бути таким етапом.

Це можна було б уже робити, не чекаючи нових політичних рішень, а вже в рамках угоди про спрощений режим. Консулати будуть поступово розвантажуватися від короткострокових і туристичних віз аж до повної їх відміни.

У Брюсселі Віктор Янукович підписав "дорожну карту" – документ, що визначає умови надання громадянам України безвізового режиму при їхніх подорожах у країни Євросоюзу. Цей документ не містить конкретних термінів і вимагає певних дій із боку органів влади.

Від громадян же вимагається одержання нових паспортів, що містять біометричну інформацію. Біометричні паспорти практично виключають можливість їхньої підробки. Проте їх функція значно ширша. Вони допомагають при встановленні кровної спорідненості, при раптових тяжких хворобах, у криміналістиці.

Але, власне, як зіставити нові вимоги зі старими?

Конкретно, чи можна за групою крові чи відбитку пальця встановити місце роботи подорожуючого, його зарплату, маршрут подорожі, наявність запрошень й іншу інформацію, що вимагається зараз для одержання віз? Не треба бути вченим, щоб стверджувати: це неможливо.

То чи не варто поступово відмовлятися від цих вимог, щоб їх раптова відміна не була такою шокуючою?

Пригадую фантастичну подію, свідком якої мені пощастило бути. 2 травня 2004 року світ відмічав приєднання до Євросоюзу нових членів – країн Східної Європи й Балтії.

Це свято було незвичайним.

Одним із мостів на Рейні, що сполучає Францію й Німеччину, є знаменитий міст Європи в районі Страсбурга. По Рейну проходить кордон, але жодних ознак кордону вже давно немає. На місці колишнього пропускного пункту – звичайна паркова, а в колишній митниці – крамничка сувенірів. Про запеклі бої останньої війни свідчать залишки військових укріплень, навколо яких створена величезна паркова зона.

Так от, на мосту, коло нього й у парках по обох берегах Рейну в цей травневий день і вечір зібралося більше мільйона людей. Не було жодних офіційних промов, а був фантастичний феєрверк із не менш вражаючим музичним супроводом.

Важко передати той піднесений настрій, що панував навколо.

Здавалося б, і Східна Європа, і Балтія, і тим більше, острів Кіпр – вони десь далеко, і з якої причини так радіти французам і німцям?

Я питав людей, і всі мені говорили одне. Вони так святкували тому, що знали: відтепер і навіки вся Європа єдина. Ніколи, ніколи вже в Європі не буде війни.

Україна тоді не встигла приєднатися до цих щасливих країн.

Хочу й мрію побачити нове свято на мосту Європи, тепер уже на честь України.

Тільки б нам вистачило мудрості й гідності!

Олександр Демченко, доктор біологічних наук, спеціально для УП