В языкознании знаете вы толк

9 грудня 2010 року трапилася чергова епохальна подія у процесі перетворення міністра освіти і науки Дмитра Табачника на фольклорного героя, поруч з Котигорошком, Кирилом Кожум’якою і Змієм Гориничем.

Процес перетворення на героя, як свідчить фольклористика, доволі простий: треба дуже вразити (а краще декілька разів) максимальну кількість публіки, але в такий спосіб, щоб твоя звитяга виходила за межі реальних можливостей людини.

Тоді людина стає легендою.

Можна задатися питанням: ну що ж "нереального" у творчій антиукраїнській насназі міністра? Вона відлунює через ЗМІ та здійснюється через адміністративний ресурс цілком реальної держави…

А я б не погодився! Нереальна людина Дмитро Володимирович!

Якщо відверто, реальність сучасної української держави (разом із Міністерством освіти) у мене викликає деякий сумнів. Українці відбулися як нація, зокрема й в жанрі саботажу діяльності будь-якої державної влади, – хоч чужої, хоч своєї, а після 1991 року отримали для цього нескінченні можливості (як народ-суверен), які й з натхненням реалізовують.

Попри звитяжливу реформаторську активність цілої низки визначних міністрів освіти, ніхто не здатен передбачити в освітньому процесі геть нічого – від того, скільки років це триває, до того, чи щось значить середня освіта при переході до вищої.

Тому немає жодного значення, які цікаві ідеї просуває черговий міністр: громадськість з ентузіазмом проаплодує і забуде у наступну мить. А остаточно заплутавшись, як завжди, понесе гроші "для більшої ясності".

А будь-які реальні кроки завжди викликають опір нашої української ментальності і здавна виплекане бажання зробити усе навпаки. Тому я кажу: дайте міністру розвернутися! Підтримаємо його і дозволимо йому довести усі свої нежиттєздатні ідеї до абсурду!

Нехай кожен галицький школяр вчить на пам’ять про те, що галичани – не українці. Нехай кожен студент вишу (особливо Могилянки) читає на ніч посібник з історії Петра Толочка! Вимагати цього! Тоді будь-які новаторські ідеї міністра будуть приречені. Бо вони банально смішні.

Тепер міністр звернувся до царини філології та слововжитку, яка усіх іноді цікавить, а надто підвідомчих Табачникові хлопців-студентів, які з певних гендерних причин вкрай люблять відвідувати філологічні факультети.

Ні, я вірю, що неправильне вживання слів може дуже дорого людині коштувати. Ось мій прадід якось у 1938 році спіймав лектора-політінформатора на тому, що той не знає різниці між "анархізмом" і "монархізмом". І хутко отримав відбиті нирки і безкоштовний квиток на схід.

В кінці 40-вих прадід чомусь вподобав пісню: "Товарищ Сталин, вы большой ученый, в языкознанье знаете вы толк, а я – простой советский заключенный, и мне товарищ – серый брянский волк".

Але повернемося у посттоталітарну реальність.

9 грудня 2010 року у мене зникли останні сумніви, щодо багатообіцяючих перспектив нашого улюбленого міністра. Цього дня Дмитро Володимирович виголосив тезу, що немає різниці при вживанні "в" і "на" щодо "України".

Я розумію, що довга практика спілкування з українською владою та російськими колегами поступово розмиває різницю між "в" та "на", але треба хоч на мить подумати про те, як відреагує громадськість, яка й так вже перед новим роком перебуває у грайливому настрої!

І перше, що очікувано випало зі свідомості громадськості, це слово "Україна". Тепер широкі маси чоловіків п’ятничним вечором отримали можливість з подачі міністра освіти (інтелігентна людина!) з ентузіазмом занурюватися у цікаві нетрі філології: то як, хлопці, краще, "в" чи "на"?

І після цього хтось буде серйозно ставитися до "освітніх інновацій"? Нереальна людина Дмитро Володимирович!

Кирило Галушко, кандидат історичних наук, для УП