Язык в обмен на газ

Минулого тижня біля Верховної Ради замерехтів російський триколор, сповіщаючи про приїзд зарубіжної делегації. У Києві проходило дев’яте засідання міжпарламентської Комісії співробітництва між Верховною Радою України і Держдумою Російської Федерації.

Російські гості привезли у Київ перший сніг і солодкі для вуха нинішньої української влади слова про "зміну атмосфери в двосторонніх взаєминах".

Головна тональність виступів – "чорна полоса" в стосунках між Україною і Росією позаду, сьогодні – "активизация, оптимизация, реформация, расширение, углубление, улучшение, усиление…".

Заяви, що нарешті до влади в Україні прийшла команда, що усвідомлює важливість двосторонніх взаємин і докладає всіх зусиль для активізації діалогу, і свідчення цього – перше за останні 4 роки міжпарламентське засідання у Києві, – якось непереконливо звучали в порожній залі, де після привітального виступу спікера Володимира Литвина залишилося лише 5 із 20 членів української делегації.

Половину засідання український парламент взагалі представляло… аж 3 депутати (один від ПР, два – від опозиції). Тобто, "активізацію діалогу" фактично проігнорували головні друзі "Єдиной России" із Партії регіонів (до речі, від ПР до складу Комісії входить майже міфічний Юрій Іванющенко, якого самі регіонали бачили в парламенті хіба що на прийнятті присяги).

Показовим моментом "якісно нового діалогу" в двосторонніх взаєминах стало обговорення чутливої гуманітарної сфери.

Після виступу заступника міністра освіти України, який відзвітував, що сьогодні в українських школах російською мовою навчаються 686 тисяч учнів (це приблизно 17% всіх школярів), як предмет російську вивчають один мільйон 234 тисячі учнів, а кількість першокласників, які в 2010 розпочали своє шкільне життя з навчання російською, виросла більше ніж на п’ять тисяч (5183) малюків, московські гості зауважили, що мова має бути захищеною в усіх сферах.

Схвально було сприйнято інформацію про підготовку спільного посібника для вчителів історії двох країн (цікаво, що з цього приводу думають самі вчителі історії, які цього року й досі не отримали підручників для 10-11 класів через чергову освітню реформу...).

Російські гості в своїх виступах здебільшого зосередились на тому, що ще має зробити українська сторона.

Депутати Держдуми похвалили нас за "правильне" голосування по пролонгації базування Чорноморського флоту, нашого президента за "правильну" позицію по Голодомору( це коли Янукович у Страсбурзі порушив закон України, заперечивши геноцид українських селян), "правильне" узгодження позиції делегацій в міжнародних організаціях, зокрема на сесіях ПАРЄ.

Трохи пожурили Раду за й досі не прийняту Хартію регіональних мов. Висловили сподівання, що російська мова і надалі буде захищатися і поширюватися.

Натомість я попросила московських колег розповісти, як живе українська діаспора в Росії (за різними підрахунками, сьогодні в сусідній державі мешкають до 10 мільйонів українців).

Скільки в контексті "активизации двустороннего диалога и улучшения отношений, в том числе, в гуманитарной сфере" в Росії відкрилося якщо не українських шкіл, то бодай українських класів?

Чи можна вивчати українську, принаймні, факультативно? Скільки існує газет чи програм українською, де їх можна побачити? Де можна купити українську книжку, адже навіть Український дім на Арбаті сьогодні не функціонує?

Запитала, чи не хотіли б шановні колеги відвідати меморіал жертвам Голодомору, адже вони приїхали до Києва на другий день після трагічних роковин, коли по всій Україні запалювали поминальні свічки по мільйонах убитих сталінським режимом.

Перший віце-спікер українського парламенту Адам Мартинюк за всю цю крамолу (а саме так розцінили запитання українського депутата про життя української діаспори) запропонував… послати мене у Сибір.

Щоб на практиці, так би мовити, ознайомитись із життям українських заробітчан.

А російські колеги не шкодували емоцій: "Зачем Вы спрашиваете о том, что и так знаете? Украинцы в России живут также, как и россияне! Не хотят они ходить в украинские школы! Не хотят! Вы специально провоцируете нас, хотя знаете, что в России нет НИ ОДНОЙ ШКОЛЫ И КЛАССА! Зачем Вы об этом спрашиваете", – обурювалися вони.

Дійсно, чому у депутатів "Єдиной России", які ревносно сповідують новітню московську філософію, інтереси Росії починаються там, де присутня російська мова, має боліти серце за нашу мову?

Страшно, що українська стала падчеркою у рідній державі.

Незнання української сьогодні є певним фетишем у владних кабінетах, ознакою "першого сорту". Урядовці, депутати, очільники державного телебачення, чиновники хизуються перед камерами несприйняттям української, засідання Кабміну показово проходять мовою іншої держави, новообрані мери вимагають щоб документи їм готували російською.

А гуманітарною сферою в Україні (чи вже "на" Україні) показово поставили керувати професійного українофоба, який не приховує презирства до історії, літератури, культури цієї країни.

Чутливі питання гуманітарної сфери в україно-російському діалозі відкинуті нинішньою владою навіть не на другий, на сто другий план. Янукович і його команда вирішили, що схема "флот в обмін на газ", "НАТО в обмін на газ", "мова в обмін на газ" працюватиме бездоганно, стане запорукою прихильності Москви і, головне, дешевого газу.

Ще 10 місяців тому ці хлопці були щиро переконані, що Путін-Мєдвєдєв не любили Ющенка виключно за Голодомор, Бандеру, Шухевича і Шевченка, а не тому, що він український президент.

Радники Віктора Федоровича й досі не второпали, що українських президентів в Москві апріорі не люблять, незалежно від прізвища. Хіба якщо вони позиціонують себе як малороси, тоді можна розраховувати на певне поблажливе покровительство.

І ось, попри рекордну кількість зустрічей Януковича і Медведєва (11 за 10 місяців), попри повну відмову від будь-яких тем, неприємних кремлівському вуху, перші морози принесли й перші заморозки у взаєминах між Києвом і Москвою.

Й досі незрозуміло, якою буде ціна на газ. Дмитро Мєдвєдев чітко заявив, що будуть гроші – буде й паливо, ні про які гарантії і мови йти не може.

Віктору Федоровичу все важче відбиватися від обіймів старших братів, які вимагають для російського бізнесу СП з "Нафтогазом", управління трубою, ласих шматків при приватизації та сприятливих умов для бізнесу.

Схоже, це лише початок. Апетити Москви зростатимуть, її керманичі все жорсткіше вимагатимуть від Києва все нових і нових преференцій.

Колись спікер Держдуми Борис Гризлов на зустрічі з українськими депутатами безцеремонно заявив: "Вступление Украины в НАТО мы расцениваем как сдачу стратегических интересов России", не приховуючи, що від Києва очікують беззастережного служіння інтересам іншої держави.

І наскільки новій українській владі вистачить гнучкості витримувати подібний натиск – питання поки що риторичне.

Вже стало традицією, що в скупих інформаційних повідомленнях про щомісячні "тет-а-тет" двох вождів й слова немає про гуманітарну сферу.

Януковичу і його Гуманітарній раді нецікаво, чому Москва ліквідує українські громадські організації, як живе українська діаспора і чи має вона можливість отримати інформацію про Україну.

Ще на початку весни президенти начебто домовились, що незабаром в Росії можна буде дивитися бодай один український телеканал. За цей час "наша" Нацрада з питань ТБ повернула у кабельну мережу чи не всі центральні російські телеканали, але у Москві (не говорячи про провінцію) в жодній мережі ви не побачите навіть провладний російськомовний "Інтер"…

Нинішня українська влада ніколи не вважала пріоритетними для себе гуманітарні питання й досі не сформулювала гуманітарну політику (хіба вважати за таку печерне українофобство, створення кишенькової Гуманітарної ради і філософію "одна країна – дві мови").

Команда Януковича ніяк не усвідомить, що гуманітарна сфера – це ніяка не "пурга", а справді велика політика. Очевидно, але доки ці хлопці вважатимуть, що заради вирішення економічних проблем можна нехтувати питаннями нематеріальними, Україна впевнено послаблюватиме свої позиції на зовнішній арені.

І щоразу, коли наша влада являтиме себе світові не українцями, а малоросами, вона, насправді, здаватиме не лише мову, але й ціну на газ.

За прикладами далеко ходити не треба: сьогодні в сусідній Білорусії панує російська, а газ Мінськ купуватиме за європейськими розцінками.

Ірина Геращенко, для УП