Кривенькое ты наше - деревце власти...

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Стаття 6 Конституції України

За Основним законом усе в нас ніби правильно, як у людей: державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Конституційне право тлумачить цю засаду цілком зрозуміло - кожна з гілок влади має діяти незалежно від інших, і в цілому складати живе правниче дерево єдиної державної влади.

А по-простому це означає, що для нормального загального життя людей мають бути всіма обумовлені, узгоджені та взяті до виконання закони співіснування Закони, які саме для цього складаються одними - законодавцями, керуються другими - виконавцями, і відстежуються в справедливості та правильності виконання іншими - суддями.

Жити за цими законами й спонукати своїм життям розвиток спільності маємо ми всі. Це - дерево всякої державної влади.

Уявити собі дерево із трьох гілок геть неважко. Хоча якось-таки просяться ще одна-дві гілки - для справедливої крислатості.

Чому б не додати до такого дерева гілку народного контролю? А ще б гілку відповідальності гаранта Основного нашого закону? Можливо, наша уявна впевненість у чинності правди такої спільності є основою нашого остаточного й ціленаправленого співіснування.

Як насправді виглядає наше тригілкове дерево влади - уявити непросто. Особливо коли вникаєш у просторову суть дійсного співвідношення його гілок.

Очевидним є те, що владні гілки формуються у нас залежно одна від одної. І саме це є причиною остаточної форми дерева влади.

Президент обирається народом і, маючи наглядові повноваження щодо дотримання Конституції, бере участь у формуванні виконавчої та судової гілки влади.

Верховна Рада обирається народом, та маючи особливі законодавчі повноваження, разом із президентом формує уряд і затверджує суддів.

Уряд призначається ВР за поданням президента і є головним у системі виконавчої влади. За призначенням формується й сама система виконавчої влади на місцях.

Судді спочатку призначаються президентом, а далі обираються Верховною Радою. Шкода, що їм не дісталося цілком справедливе право очолювати виборчі комісії та затверджувати результати виборів тих, хто їх потім призначатиме. Як це робиться в цивілізованій Європі.

Отож і маємо таке собі дуже цікаво переплетене віттям деревце-кущик нашої влади. З огляду на "незалежність" його гілок, погодьтеся, - кривеньке.

Участь основної маси складу держадміністрацій,районних і обласних, а то й членів уряду, у виборчих списках до місцевих виборів - хоча й дивує всякий раз, але вже стала в нас традицією. Усім пам'ятна виборча кампанія позаторішньої київської весни. Тоді виборчі списки до Київради та кандидатів на крісло столичного мера цвіли яскравими іменами представників законодавчої та виконавчої гілок влади.

Сама пані прем'єр очолила список ріднойменного БЮТу, а її віце-прем'єр на всю Україну змагався з на голову нижчими за статусом суперниками за дещо низькувате для його регалій крісло мера столиці. Те ж саме спостерігалося й нині: виборчі списки всіх рівнів рясніли гронами керівних посадовців державних адміністрацій.

Отже - традиція?

Біда в тому, що така, здавалось би, дивна ситуація, коли чільні представники однієї гілки влади з якихось стратегічних міркувань просяться на посади іншої гілки влади, навіть і нижчого рангу, не заперечується Конституцією та прямо-таки дозволена, а отже, передбачена виборчими законами.

У нас, справді, кожен, хто має право виборчого голосу, може як обирати (активне виборче право), так і обиратися (пасивне виборче право)...

А чому б і ні?

Дуже справедливе й вередливе за логікою гасло "усі мають бути рівними!" тут діє без проблем. Проглянувши чинні закони про вибори депутатів усіх рівнів, ви не знайдете жодного заперечення, щоб, скажімо, голова уряду, полишивши високі загальнодержавні справи, не балотувався в депутати райради чи на посаду сільського голови, у межах села якого розташовані мури, що оточують високий замок-котедж свого високого хазяїна.

Ніщо не перешкоджає за будь-яких причин народному депутатові України проситися на крісло міністра чи губернатора, або до лав депутатів обласного, районного та міського-сільського рівня.

Отака, бачте, у нас свобода!

Але - чому так?

Чому доручені народом конкретні повноваження високого посадовця чи народного депутата так зухвало нехтуються? Доручені народом - бо уряд, запропонований чи то президентом, чи то парламентською більшістю, затверджується шляхом безальтернативного обрання парламентом, який, у свою чергу, обраний та наділений конституційними повноваженнями саме українським народом.

Як і сам парламент, що обирається народом для цілком конкретних справ - законодавчої загальнодержавної роботи, яка має бути єдиною, обраною народом ціллю всіх подальших дум, дій, сподівань та можливостей народного депутата. Бо він є обраним народом - саме для цього.

Жоден кандидат у депутати не розказує своїм виборцям, що як тільки вони його оберуть, він одразу ж, або згодом, піде в міністри чи стане губернатором. Бо обирають його депутатом.

Більш того - кожен кандидат у депутати, реєструючись у такому статусі, дає письмову згоду - фактично сам пропонує угоду виборцям зі свого боку - на те, щоб його обрали депутатом саме сільської, селищної, міської, районної, обласної ради й, нарешті, парламенту. Обрали саме для виконання цілком конкретних представницьких обов'язків, на конкретний строк та на конкретних умовах, яких він клявся дотримуватись у своїх передвиборних обіцянках.

Так і жоден міністр, узявшись за непростий гуж галузевих проблем, не говорить при своєму призначенні, що його метою є крісло народного депутата. Як і жоден голова державної адміністрації не обіцяє на представленні відповідній раді, що його мрія - зайняти крісло депутата, що оце слухає його програму розвитку регіону чи району в залі.

І правильно. Бо так, за всіх міркувань, має бути.

Але - чому ж не так воно є?..

Отже, як воно має бути? Щоб наше дерево влади було потужним крислатим дубом зі стовбуром-народом та веселим листячком-людьми?

Почнімо з того, щоб ніхто з тих, хто має мандат від народу, не зміг би цей мандат міняти чи відмовлятися від нього до пори закінчення його строку. Відмовився - розірвав угоду, зрадив народній довірі - відпочивай від будь-якої влади принаймні п'ять років.

Ніхто з тих, хто займає крісло виконавчої влади, не зміг би балотуватися на отримання представницького мандата впродовж наступного строку каденції будь-якої ради. Не йти лукаво у відпустку на час виборчих перегонів і керувати через мобілку або із закритого кабінету адмінресурсом, а скласти повноваження. І далі - чекати тієї мрійної пори "погойдатись на іншій гілці влади". Але, знову ж таки, років через п'ять.

А так...

Яке це "дерево влади"? - Кривенький кущик...

Сергій Каденюк, спеціально для УП