Зачем судьи рубят сук, на котором сидят?

Днями в Єдиному державному реєстрі судових рішень були опубліковані одіозні рішення, якими Окружний адміністративний суд міста Києва заборонив проведення акцій на Майдані Незалежності 22 листопада 2010 року.

Цих рішень два: стосовно КУПРу і стосовно інших громадських організацій.

Що одразу привертає увагу людини, яка хоч трохи обізнана із судовою практикою та процесуальним законом (в даному випадку, це Кодекс адміністративного судочинства України – далі КАСУ)?

По-перше, це два різних рішення за двома різними позовами.

Однак обидва рішення, складені нехитрим методом "copy-paste" (про це свідчать і однакові помилки, наприклад: "…Позивач звернувся до Окружного до адміністративного суку міста Києва з позовом про обмеження права громадян України…"), ухвалив один суддя – Павло Вячеславович ВОВК.

До речі, він є головою Окружного адміністративного суду міста Києва.

В Окружному адміністративному суді, як і в усіх інших судах України, діє автоматизована система документообігу.

Кожен позов передається на розгляд судді, обраному системою випадково з числа діючих суддів цього суду.

Це – вимога статті 15-1 КАСУ, покликана забезпечити об’єктивність розгляду справ.

Дуже малоймовірно, що по двох однакових позовах система випадково обере одного і того ж суддю. При тому – голову суду.

Отже, заради заборони Майдану звичний порядок розгляду справ було "поламано" ще до їх розгляду по суті. Обидві справи розглядав не випадково обраний суддя, а голова суду.

Це, до речі, достатня підстава для скасування цих рішень у апеляційному порядку (пункт 4 частини 1 статті 202 КАСУ), якщо б хтось із відповідачів подав апеляційну скаргу.

В обох рішеннях зазначено, що вони приймалися в порядку письмового провадження. Це означає: за відсутності позивача та відповідача (частина 6 статті 128 КАСУ).

В обох зазначено, що начебто відповідачі про дату, час і місце судового розгляду повідомлені. Ще б пак: у іншому випадку ніякого рішення суд би не міг ухвалити (пункт 1 частини 1 статті 128 КАСУ)!

Однак жоден з відповідачів не з’явився і не подав заперечень, жоден не оскаржив ці рішення у апеляційній інстанції. Хоча всім відомо, що організатори протестів на Майдані мають непоганих юристів.

Крім того, у ЗМІ вже повідомлялося, що заборона суду стала для організаторів акції несподіванкою. Вони, схоже, кілька днів навіть не могли отримати копію цього рішення.

Зі всього цього, а також з демонстративної неявки у судове засідання представників позивача (Київської міської державної адміністрації) можна зробити один висновок: скоріш за все ніхто і не збирався дозволяти реалізацію законного права на захист відповідачами!

Втім, найсуттєвіше порушення процесуальних норм судом полягає у тому, що суд визнав "доказами" у справі... оціночні судження.

Суд правильно зазначив, що "згідно частини 5 статті 182 КАСУ, суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров'ю населення або правам і свободам інших людей".

Однак стаття 71 КАСУ вимагає обґрунтування належними доказами можливості створення такої реальної небезпеки.

"Реальність небезпеки заворушень, злочинів, реальність загрози здоров'ю населення або правам і свободам інших людей позивачем доведена" – стверджує у своєму рішенні суддя Вовк.

Та подивимось, які "докази" позивача суд визнав достатніми? Це два листи: лист ГУ МВС України в Києві від 15 листопада та лист Управління державної охорони України від 16 листопада щодо перебування в столиці іноземних державних делегацій.

У цих листах правоохоронці просили КМДА звернутись до суду, щоб акції на Майдані були заборонені. З метою "уникнення будь-яких сутичок".

"Будь-яких" – це не якихось конкретних сутичок, про які заздалегідь відомо. Тобто, "сутички", про які йдеться у одному з листів, є суто гіпотетичними. Інший лист – взагалі про "створення умов", а не про можливі загрози суспільству...

Уважно прочитавши судове рішення, я не знайшов у ньому жодного слова про те, що ці листи або будь-які інші докази, подані позивачем, доказують можливість порушень громадського порядку при проведенні мирних зборів.

Більше того, в судовому рішенні не міститься жодних посилань на фактичні дані про наявність такої загрози.

Без фактичних даних про реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров'ю населення або правам і свободам інших людей ці два листи не можуть бути доказами, з огляду на вимоги статті 69 КАСУ. Ні про які інші докази у рішенні не згадується.

Таким чином, всі "загрози" акцій на Майдані є припущеннями, які нічим не обґрунтовані. Отже, обидва рішення суду, як необґрунтовані, можуть вважатися незаконними з огляду на вимоги статті 159 КАСУ.

Тож звернення міської адміністрації "до Окружного адміністративного СУКУ" не могло бути задоволеним на законних підставах.

Хто винен у тому, що суд порушив закон? Що штовхнуло суддю Вовка на кримінальний злочин – ухвалення двох завідомо неправосудних рішень?

Бажання вислужитися? Телефонний дзвінок з Банкової? Страх перед Вищою радою юстиції, яка одним розчерком пера зняла мантію з його попередника Олега Бачуна?

Навряд чи ми дізнаємося відповідь на ці питання за сьогоднішнього керівництва держави, поки правосуддям "рулять"пани Ківалов, Портнов та Колесніченко.

Однак кожен суддя має взяти до уваги наступну нехитру притчу.

Як відомо, "дерево" державної влади в Україні (якої породи те дерево – дуб, баобаб тощо – науці достеменно невідомо) має, відповідно до статті 6-тої Конституції, "три гілки": законодавчу, виконавчу і судову.

Якщо подумки візуалізувати конституційну норму, перед нами постане таке видовище.

У хащах непролазного східноєвропейського лісу, де не ступала нога Авраама Лінкольна (однак привид комунізму ширяв довгенько), посеред болота стовбичить похмуре чорне дерево.

На його законодавчій гілці токують півсотні поважних нардепів з повними кишенями карток відсутніх колег.

На виконавчій гілці, мовчки чіпляючись кігтями за кору, сидять у тісняві тисячі і тисячі чиновників. Всі вони напружено дивляться нагору – звідти, з оповитої мрякою верхівки дерева, із Гарантового гнізда в будь-яку мить їм може полетіти вказівка або щось смачненьке.

І, нарешті, судова гілка переповнена якоюсь грамотною дрібнотою, озброєною топорами із засічками у формі параграфів на лезах.

Та дрібнота з охотою колегіально відітне голову будь-якому злочинцеві. Але, оскільки смертну кару нещодавно скасували..., так розмахує сокирами, що от-от рознесе у щепки ту гілку, на якій сидить!

Тож якщо цю байку читає зараз хоч один суддя, хочу звернутись до нього чи до неї персонально.

Ти стоїш на сторожі закону. Закон – це твій щит і твій меч.

Якщо будеш виконувати політичні замовлення – закон не вартуватиме й ламаного гроша в базарний день.

А після того і судді нікому не будуть потрібні. Разом із їхньою бідолашною гілочкою влади на дереві, що давно хитається та скреготить під тягарем амбіцій Гаранта, що вмостився на верхівці.

То навіщо рубаєш гілку, на якій сидиш?!

Юрій Шеляженко, редактор газети "Правдошукач", для УП