Предатели

"Зрадники були завжди. Навіть у Христа..." Останнім часом майже в кожному виступі пані Юлії ми чуємо ці слова. Вона навряд чи позиціонує себе як месію. Але її білосніжні строї, майже молитовно складені руки, німб русої коси - усе якось навіює образ Мадонни. На червоному сердечку-емблемі бракує тернового вінця. І самого серця.

ЇЇ добре продумані імпровізації завжди змушують замислитись. Тож поговорімо про зраду, неоднозначну й парадоксальну.

Зрада, вічна супутниця вірності, її невблаганна тінь. Настільки ж гидка, наскільки прекрасна вірність. Парадокс, але тільки на тлі зради вірність постає в сліпучо білому. Без неї вона не така, ледь сірувата, невиразна.

Як вродлива дівчина відтіняє себе сіренькою подругою, так політик мусить мати свого зрадника. Як нема - то знайти, чи спровокувати на зраду, чи здобути будь-якою ціною. Мати власного зрадника - це дрес-код сучасного політика, бо ніщо інше так не увиразнить його світлу постать.

Але кількість виразних постатей є обмеженою. Якщо ти обираєш когось за зрадника - то й ти мусиш зіграти цю роль для іншого. Це цілком у дусі українських традицій: беручи когось за кума, ти автоматично також стаєш кумом.

Так і піарять один одного зрадами.

Цікаво, а коли ти є зрадником зрадника - чи стаєш ти автоматично праведником? Як там, у Біблії й поза нею?

Зрада Ісуса - річ неоднозначна. Юда - не тільки тінь від світла. Завдяки зраді Христа, яким би блюзнірством це не звучало, постало християнство.

Теорія "благородної зради" - тема не нова. Погортайте Андреєва та Борхеса. Усе відбулося нібито за домовленістю між учнем і Вчителем. Нещодавно віднайдені фрагменти апокрифічного "Євангелія від Юди" начебто підтвердили цю гіпотезу.

Юда зрадив Христа. Христа розіпнули. Месія воскрес. Народилося християнство - віра мільйонів. Юда передчував, що без зради, без цієї тіні, не постане світло. А не постале християнство - оце буде правдиво зрадою. Зрадою і Христа - бо він прагнув цього над усе, і людей - бо вони над усе цього потребують, хоч і не усвідомили вповні. Юда став каталізатором.

Юда, людський син, розумів, що без зради християнство може не відбутися - людям властиво не помічати високого, не відтіненого ницим. Юда продав не Вчителя. Він продав себе. Зрештою, чому Юда повернув гроші й повісився? Зрадник не мав би так чинити.

У цьому сенсі навіть звання Юди слід заслужити.

Зрадити можна тільки тоді, коли ти до цього в щось вірив, ніс у собі зерна принципів, а не словесну полову. Коли ж партійні програми наших політиків як клоновані вівці, а їхні коаліційні рокіровки заплутали їх самих - куди втиснутися принципам? Сьогодні вже ані ми, ані вони не здатні відтворити, де чиї фігури на шахівниці стояли.

У теорії брехні є тест: якщо хочеш перевірити підозрюваного на правдивість, попроси його відтворити хід подій, поданий ним як алібі, - крок за кроком у зворотному порядку. Брехун зіб'ється. Б'юсь об заклад: наші слуги народу зіб'ються на третьому кроці, бо ніхто з них не здатен відтворити навіть у прямій послідовності зливи власних обіцянок.

Еліта політикуму заплутала сама себе: хто кому зрадник. Щоправда, за Вольтером, "час, витрачений на вишукування помилок, міг бути витрачений на пошук істини..." Але кому це потрібно?

Фокус ще й у тому, що, як кажуть французи, "зраджують тільки свої". А в нашій "великій політиці" своїх не буває. Свої там такі, що з такими друзями й ворогів не треба. У цьому супермаркеті "розпродаж друзів - не ознака банкрутства, а ознака кар'єри", як афористично сказав Леопольд Новак.

Зрада ніжно плекається в нашому політикумі. На зрадників є запит. Це вакансії з найвищим гонораром.

Історія нам каже: "Кожного лідера чекає зрадник". Ми їй відповідаємо: "Тільки не в нас. У нас навпаки. Кожен лідер чекає свого зрадника". Наш політикум утримує полярну матрицю "зрада - вірність", вивертаючи перманентно її із правого на лівий бік, щоб уникнути відповідальності. І тут як ніхто потрібен "зрадник", щоб на нього все списати.

Сьогодні все частіше говорять про потребу сильної руки, однієї вертикалі влади - або президентської, або парламентської. Але годі сподіватися на одну сильну руку, бо це й одна відповідальність. А коли сильних рук багато... Ми й далі млітимемо в багаторуких обіймах - і зовсім не через любов сильних до демократії, а через потребу уникнення відповідальності.

Наші зрадники не такі парадоксальні й складні, як у "теорії благородної зради".

Тут усе примітивніше: нікому не хочеться відповідати за ту земельку, прикуплену за срібняки. Леся Українка рівно століття назад виписала це в драматичній поемі "На полі крові". Про ділянку землі під Єрусалимом, яку придбали первосвященики на гроші, повернуті Юдою, сказано у Святого Матвія: це сумнозвісне Поле крові, арамейською Акелдама, було перетворене на цвинтар для подорожніх.

Поле крові в Лесі Українки - це земелька, яку вже через кілька днів після розп'яття Ісуса оре новий власник Юда Іскаріотський. Цей Юда здатен шкодувати лише за одним - що продав задешево. Мабуть, саме про таких казав Фазіль Іскандер: "Що може бути принизливішим для того, хто зрадив, ніж усвідомлення того, що його зрадництвом не зуміли як слід скористатись?".

Таким не властиво каяття. Це зрада заради зради. І кривдно таким лише в одному: "Кривдно, коли ти Юда, а тебе продають як Христа" - сумний афоризм із добірки Аркадія Давидовича.

Ще одна невелика цитата, так би мовити, голос із залу.

Ігор Смешко, екс-голова Служби безпеки України, генерал-полковник, доктор технічних наук, професор, з інтерв'ю газеті "День" :"На мою думку, є певним перебільшенням говорити про таке явище, як зрада в політиці, - у якості певного феномену, саме в українському варіанті її історичної реалізації... Брут був одним із найближчих друзів і соратників Цезаря, але коли їхні політичні погляди на майбутнє Риму змінилися, перший став убивцею другого, щоб зберегти, як він вважав, республіку та запобігти утворенню в Римі монархії.

В часи монархій, імперій та дикторських форм правління, взагалі, вважали, що "в політиці завчасно зрадити - це не зрадити, а передбачувати".

У нас і нині так вважають. Можна сказати, що вважають лише на це. Усе інше, насправді важливе, якось виноситься за дужки.

Ідучи в українську політику, треба пройти щеплення зрадою - це фейс-контроль на вході. Досвід показує: ті, що не зробили цього - тут не приживаються. А Цезар, між іншим писав: "Люблю зраду, але не люблю зрадників".

Безумовно, зрада - ровесниця історії, причому історії всіх часів і народів.

Гортаючи сторінки історії України, яку, як писав Винниченко, "неможливо читати без брому", розумієш, що зрада часом була двигуном цієї історії. Знов цитата, Василь Кремінь для ДТ:

"Трагедія українського народу в тому, що у своїй історії ми вже пережили феномен неодноразової "зради" правлячою елітою України власного народу. Вперше ми втратили аристократію княжих часів, спольщену й окатоличену після Люблінської унії 1569 року. Вдруге - станову старшину козацьких часів, зрусифіковану після Переяславського договору 1654-го".

Чи можна вважати зрадником Хмельницького чи Мазепу? Спроба Богдана пригорнутися до Москви, як і спроба Мазепи вирватися з її обіймів, якщо й були зрадою, то принаймні це була зрада заради. Заради України, а не власних маєтків.

Мазепа поплатився за це і своєю кар'єрою, і здоров'ям. Бездержавність змушувала шлюбитися із чужинцями. У цих шлюбах не народжувалась власна політична еліта. Перефразовуючи афоризм "не годуючи власну армію, годуватимеш чужу", українці, не маючи власної політичної еліти, були приречені вигодовувати зайд.

Ось уже 18 років як ми переступили поріг бездержавності. Маємо державу, маємо свою політичну еліту. Зрада ж і надалі залишається єдино незрадженою.

А чи маємо цю державу ми, народ?

Попросту маємо дві різні держави: народ - свою, владна верхівка - свою. За влучним висловом правозахисника Глузмана, "вони живуть в іншій Україні, з іншим рівнем освіти й медицини".

Ми отримали "своїх серед чужих і чужих серед своїх". Ми для них просто чужі з усіма нашими проблемами й надіями. Вони давно внутрішньо емігрували з України. Такі собі "Україна ірредента".

Але найсумніше, що скільки ми б про це не говорили на Майданах, не писали, не кричали - нас не чують.

Розпіарена свобода слова як єдиний здобуток помаранчевої революції - це ілюзія. Ми маємо право слова, але не маємо шансу бути почутими. Це якась стадія "соціального аутизму": кожен говорить сам у себе.

І коли сьогодні нас переконують, що комусь потрібна наша довіра, ми можемо втішатися лише словами Карела Чапека : "Все не так погано - нас не продадуть, нас віддадуть задарма".

Не повірите - ми за цим шкодуємо набагато більше, аніж ви здатні собі уявити.

Тетяна Янчинська, Львів, спеціально для УП