Выборы закончились, выборы начались...

Після президентських виборів багато хто чекав на позитивні зміни в суспільстві. Дійсно, дещо зроблено. Політика стала більш прагматичною, дещо поліпшились стосунки з Росією, робляться спроби навести лад у державі. Та все ж "родимі плями" української "демократії" часів Кучми не зникли.

Навпаки - інтенсивно відроджуються.

Хто б не був господарем, ноша моя залишиться тяжкою

Критика в ЗМІ своїх опонентів, у виконанні Партії регіонів виглядає як голос інопланетянина, який уперше ступив на грішну українську землю. Те ж саме, до речі, робила й Тимошенко кілька років назад, яка посекундно розписувала, хто скільки вкрав у країні. Все, як при батюшці цареві: "воруют, батюшка, воруют!"

Західна Європа, США спочатку стримано-ввічливо поставились до зміни керманича країни. Проте останні події, хід місцевих виборів, "відміна" Конституції 2004 року, так звана судова реформа, утиски опозиції примушують Захід, пресу все частіше й частіше давати тривожні оцінки стану свобод і демократії в країні. Це неминуче призведе до обміління інвестицій в економіку, перекриє кредитні надходження в країну.

В економічних стосунках не відчувається й реального тепла й співпраці з Росією. Напруга зростає із приближенням наступних президентських виборів. Здається, що діючий Президент Росії Медвєдєв знаходить більше підтримки в лідерів України, ніж Путін. Стає очевидним, що великий український бізнес має свої інтереси, і в його плани не входить "братання" із сусідами. Напруга навколо газотранспортної системи, "Укртелекому", металургійних підприємств, проблема перекачування нафти територією України тому свідчення.

ПР на місцевих виборах не одержала бажаної підтримки населення, а її перемогу можна назвати "пірровою". Не випадково політолог Віктор Небоженко назвав жовтень місяцем формування ненависті до діючої влади. Ставлення нової влади до політичних опонентів і навіть своїх прихильників межує із середньовічним мракобіссям. Інститути демократії заміщуються васальною залежністю й самодурством місцевих начальників.

Принагідно не можна не торкнутися феномену "Свободи". Неозброєним оком було видно, як влада підсаджує цю націоналістичну організацію на владний Олімп.

Дивно, коли біло-блакитні клюють оранжевих за героїзацію бандерівщини, але цю ж пісню у виконанні "Свободи" пропускають повз вуха.

Незабаром ми станемо свідками важких соціальних потрясінь, сепаратизму й національного протистояння.

Яким із трьох шляхів піде Україна - шляхом демократії, керованої демократії чи тоталітаризму - залежить від основних політичних сил.

Чи зможуть вони знайти слова, ідеї, які б пробудили народ, його свідомість? Чи навпаки - усе буде, як у байці Езопа, де віслюк каже власному господарю: "Хто б не був моїм господарем, ноша моя буде тяжкою, а життя безрадісним".

"А вы, друзья, как ни садитесь..."

Останні роки про кризу в лівому русі, про об'єктивну необхідність єднання лівих - не говорить хіба що лінивий. Як "Отче наш" ідеологи цих партій тріскотять про потенціальну підтримку на рівні половини народу ідей соціальної справедливості. Але із плином часу все це залишається пустими словами.

На жаль, влада знайшла ефективні форми нейтралізації лівих сил. Так, фактично виявилась паралізованою діяльність Блоку лівих сил. Стало зрозумілим, що саме для цих учасників блоку діє вже інша байка, "Квартет" Крилова.

Вочевидь, КПУ не відмовиться від свого монопольного лідерства на лівому фланзі. Вона буде йти на співпрацю лише шляхом поглинання інших лівих сил. Не відкидаючи ідеї реанімації Блоку лівих сил, усе ж таки виголошу думку про необхідність формування нового політичного об'єднання на ідеях оновленого демократичного соціалізму. Такої собі Української Лівиці. Або російською - "Украинских левых".

Основою такого єднання могли б стати партія "Справедливість", Соціалістична партія, СДПУ(о), "Народна влада" та інші. Прикладом може стати досвід об'єднаних лівих у Німеччині, які нині мають більше 10% місць у парламенті.

Українські ліві сили тільки через реалізацію тріади справедливості: "Свободи - Рівності - Братерства" - зможуть конкурувати з олігархією.

Адже проблема справедливого розподілу суспільного багатства так і залишається невирішеною. Наш світ буквально насичений ідеями, образами й символами, які глибоко чужі ідеям соціальної справедливості. Якщо інформаційній зброї й "криптополітиці" олігархії не протиставити сучасні ідеї самореалізації людини, то XXI сторіччя тупо перейме від попереднього естафету безупинного змагання за споживання. У цій естафеті буде мало переможців. В основному - ті, хто програв та ті що зійдуть з дистанції.

Про місцеве самоврядування або за що воювали партії на виборах

Давайте поміркуємо над тим, що слід зробити в майбутньому, щоб через певний період знову не говорити про політичні граблі.

Зрозуміло, що найперше слід змінити виборчий закон.

Стислість термінів, дикий порядок формування черговості списків партій, формування складу комісій - усе це потребує змін. Ні в якому разі в комісіях не може домінувати жодна з політичних сил. Слід нещадно карати за всякі "підрахунки" голосів, "каруселі", вкидання бюлетенів, фальшування протоколів, підкупи, погрози, застосування адмінресурсу й таке інше.

Але це не є головним.

Прикро, що битва за місця в місцевих радах є безперспективною сама по собі. Адже хто б туди не прийшов, хто б не переміг - ради залишаються безправними.

Те що менше четвертої частини фінансів концентрується на місцях - є беззаперечним фактом. І немає різниці, хто буде керувати бідним містом чи областю - чи то регіонал, чи то представник партії "Справедливість". Усім їм, по великому рахунку, треба їхати в Київ з простягнутою рукою.

В українській структурі влади закладена системна помилка. Це неминуче буде давати збої, породжувати нестабільність.

Мова йде про стару проблему: фактичне двовладдя на місцях - існування рад і адміністрацій.

Якби не було цієї системної конституційної помилки, то не було б такої дикої ситуації, коли змагаються не справи й діла, а відбувається гола боротьба за владу. І прості люди - це електорат, яким маніпулюють, підкупляють, залякують...

Президент у Києві говорить правильні речі, а внизу просту людину з її проблемами футболять між представницькою й виконавчими сучками влади.

На цих виборах знову ожив і розцвів адмінресурс. Однак радше назвати його адмінбезголів'ям. Ніде у світі не викручують руки директору дитсадка чи лікарю, перевіряють з пристрастю підприємця, який насмілився балотуватися в депутати від іншої, не провладної політичної сили.

Чому так? Бо призначають людей на посади часто-густо не за принципом професіоналізму, а за принципом: спочатку регіонал, а потім професіонал.

Прикро буде - а до цього йде! - що оцінювати роботу місцевих керівників знову будуть не по тому, що робиться для людей, а по відсотку на виборах. Зараз до місцевих рад, завтра до парламенту, затим - президентських.

Тому й наші люди, певно, до сих пір не вірять у свою владу, у свою рідну країну, не дорожать своєю Батьківщиною. Бо в державному механізмі закладена помилка. І влада живе заради влади, а не діє заради своїх людей, їхнього добробуту.

Виправити ці помилки, удосконалити державний механізм мусимо ми з Вами.

Станіслав Ніколаєнко, голова партії "Справедливість", спеціально для УП