"Всем жидам города Питера явиться с вещами"

Мене особисто останнім часом не залишає неприємне передчуття можливої біди. Ще тільки можливої, але вже реальної. Будь-якій страшній події передує її тінь - тінь поліцейської держави поступово, але невпинно насувається на Україну.

Ми щойно звикли, хоча ні - ще тільки почали звикати - жити без імплантованого у нашу совість остраху за свої слова і погляди, без окриків згори і внутрішнього цензору "це дозволено, а це - ні". Але, схоже, українським можновладцям набридло бавитись у демократію - "свобода слова" у їх розумінні якимось дивним чином перетворюється у ледь забуте нами "інакомислення".

І від цього стає моторошно, в першу чергу тим, хто пам'ятає часи СРСР, а ще кожній здравомислячій людині, яка без політичного фанатизму здатна осмислити певні події, що відбуваються у країні.

Зараз у владі стало модно бути сильним. На щиті нинішньої правлячої української еліти викарбуваний девіз: "Сильна влада - сильна Україна" і це вбачається не тільки у поведінці та манерах урядовців, а і просочується в авторитарності прийнятих ними рішень, проступає у безапеляційності риторики політиків і депутатів, загрозливо відслідковується у невиправдано жорстких діях силових структур та їх намірах забезпечити тотальний контроль за усім і всіма в державі.

"Сильна" влада, за своєю сутністю, не готова вести діалог із суспільством, сприймаючи неприємну для себе критику не інакше, як оголошення війни.

"Навчати журналістів за чужі гроші рівносильне зрощуванню іноземної армії у власній державі... Якщо наші факультети журналістики, курси та журналістські програми навчання і далі будуть фінансуватися "соросоподобними", то ми і далі будемо програвати інформаційні війни...

Всі ці жалісливі декларації про нібито безкорисливу допомогу в розвитку української демократії з боку численних грантоїдів і їхніх покровителів - лише маскування справжнього бажання контролювати Україну.

Такому втручанню повинна протистояти держмашина з сильною професійною Службою безпеки..., але яке підніметься істеричне виття, коли ми почнемо ставити на ноги практично розвалену за час правління помаранчевих Службу безпеки".

Цитую депутата Партії регіонів Олену Бондаренко і сам себе питаю: "Про яку армію та війну вона розповідає? Заради чого ця війна і головне -з ким вони збираються воювати?

Чи розуміє ця молода жінка, із своїм ностальгічним смутком за "сильною рукою", що СБУ, скоріше за все, поведе цю війну не з далеким гіпотетичним ворогом за кордоном, а з власним народом? Що машина репресій не може працювати вхолосту і за відсутності реального зовнішнього супротивника, вона почне старанно вишукувати його тут, в Україні, серед нас".

І дійсно іноді хочеться завити, оскільки ти розумієш істинну мету всього цього. Пані Бондаренко відверта: ціна питання - одноосібний і жорсткий контроль за Україною під приводом необхідності протистояння зовнішній загрозі. Це вже було і, повірте, багато брудних та кривавих подій відбувалось саме під лозунгом захисту національних інтересів.

У такому випадку всі свої попередні запевнення про демократію, громадянське суспільство і свободу слова влада залишає осторонь. У свій час не хто інший, а російський демократ Єльцин, який на початку політичної кар'єри показово їздив на роботу у тролейбусі і звільняв директорів гастрономів за черги, довівши до зубожіння велику Росію і стомившись від критики, без вагань і докорів сумління доручив Міністру оборони Павлу Грачову розстріляти з танків власний парламент. Так би мовити для демонстрації сили і твердості позиції.

І "Паша-мерседес", завербувавши, кажуть, за 10 тисяч доларів для виконання цієї кровавої роботи півтора десятка офіцерів Таманської дивізії, слухняно зробив це перед камерами західних журналістів.

А заразом розстріляв і неозброєних мітингувальників на площі перед ним. Розстріляв бездумно, не вагаючись, кумулятивними та снарядами об'ємного вибуху, які розривали людей на шматки. За офіційними даними прокуратури тоді загинуло 249 людей, за оцінками очевидців, кількість загиблих, по меншій мірі, становила 1500 осіб, у тому числі, жінки і підлітки. А привід був "залізобетонний" - захист національних інтересів.

Власне, і у нашій країні влада потруху почала демонструвати міць своїх мускулів. Побиття найманими "чорносотенцями" на очах у міліції захисників природи у Харкові, заборона мітингів і сумнівні затримання за організацію протестних акцій правозахисників Олексія Варенцова у Львові та Володимира Стадника у Черкасах, обшук і вилучення документації у Вінницькій правозахисній групі...

Незрозумілі публічні висловлювання про епідемію перетворення громадських організацій у злочинні з боку члена колегії МВС Едуарда Багірова - всі ці події, як і багато інших, мають єдину першопричину: влада наїлась демократією, вона хоче демократії у своєму розумінні, кишенькової демократії схвалення і оплесків, що переходять у овації.

Проте аплодувати поки що нічому. При нинішньому "сильному" уряді ми біднішаємо точно так, як і при вчорашньому "безпорадному". Але зараз наше невдоволення цим очевидним фактом намагаються заглушити не тільки палкими промовами з владних трибун, а й грюкотом міліцейських дубинок.

Відвертість пані Бондаренко - це напевно перший меседж суспільству про те, що влада готова знести всіх незгідних з нею, як знесла дерева у Харківському парку, готова терпіти вільне висловлювання своїх переконань лише на кухнях, а свободу слова опустити до рівня "самвидавів", готова прирівняти участь у громадському русі до співпраці з розвідкою іноземної країни.

Французький філософ Вольтер казав: "Я ненавиджу Вас за Ваші переконання, але я готовий віддати своє життя за те, щоб Ви могли їх висловлювати". І французькі громадяни дійсно живуть, керуючись цим правилом до теперішнього часу, не стомлюючись доводити владі, що не тільки вона, а і народ може бути сильним.

І я впевнений, французи таки роз'яснять своєму президенту і парламенту, що гроші для подолання кризи необхідно шукати на рахунках олігархів, а не у кишенях звичайних громадян.

У нас такий досвід також є, але ми почали про нього забувати.. Політична реклама з екранів телевізорів переконує: "Прийшов час сильних" і ми розуміємо: "Це не про нас, це про владу" і продовжуємо чекати та сподіватись, що колись нарешті прийде час порядних.

Але можливий і інший варіанту, коли, як у п'єсі Стругацьких, вночі до тебе завітає мовчазна людина у чорному плащі з капюшоном і вручить повістку "Всем жидам города Питера явиться с вещами ...". Дуже хочеться вірити, що останнє так і залишиться фантастикою.

Володимир Батчаєв, ВГО "Асоціація Українських моніторів дотримання прав людини у діяльності правоохоронних органів", для УП