Живая община против мертвого федерального региона

Чергові вибори - і в українському повітрі знов тхне "федералізацією". Раніше джерелом цього смороду була Партія регіонів, ще в опозиції. Тепер регіонали при владі, а Конституційний суд повернув конституційний лад до зразка 1996 року. Тож "федералізація" для них не на часі.

Натомість про неї заговорили маргінальні політики з Росії, на кшталт Затуліна, та України - Маркова й Костусєва. Їхня мета - зробити владу в Україні неконтрольованою громадянами, з домінуючими відцентровими тенденціями.

Проте між ідеями унітарно-централізованої та федерально-децентралізованої України народжується нова концепція - унітарної України, що складалася б з автономних громад.

Державний устрій - тема, яка в політиці обговорюється мало не щодня. При цьому мало хто реально уявляє собі, наскільки та чи інша форма правління, або адміністративно-територіального устрою позначаться на його, звичайного громадянина, житті.

Дискусії про те, якою Україні потрібно бути - парламентсько-президентською чи президентсько-парламентською республікою, - точаться за правилом гойдалок. Мовляв, якщо неефективна одна з моделей, давайте повернемося до колишньої.

"Ефект метелика" - ось яку технологію від виборів до виборів використовують наші політики. Український політикум ніби нездатний вийти із замкнутого кола вибору між "поганим" варіантом і "ще гіршим".

Я пропоную по-новому поглянути на так звану проблему "федералізації України", яка ось уже 6 років товчеться в засобах масової інформації.

Чому б не синтезувати дві ідеї? І витворити нову концепцію розвитку місцевого самоврядування, яка дійсно може примирити дві протиборчі програми - унітарного або федеративного устрою України?

Виклик часу

Європейські політологи, зокрема, Юрген Хабермас, сумніваються в тому, що в сучасних умовах національна держава є функціональною, що вона здатна відповідати на кинуті часом виклики.

Що може стати основою ідентичності в "пост-державному", як його називають фахівці, світі? Європа традиційно шукає вихід із кризи в інтеграції, Російська Федерація - у пошуку внутрішніх і зовнішніх ворогів, США - у зовнішній експансії.

Американський політолог Елвін Тоффлер ще в 1980-і роки передрікав перерозподіл владних повноважень від традиційної держави - до місцевого самоврядування та наднаціональних інституцій. Основа такої концепції - рівень проблеми зумовлює адміністративний рівень її вирішення.

І от у цих умовах розмивання повноважень національної держави, деякі політики намагаються маніпулювати ідеями регіоналізації та інтеграції, з метою посилення своєї держави й ослаблення сусідніх держав. Особливо активно ця технологія сьогодні використовується щодо України.

"Сцилла й Харибда" української історії

Історію української держави можна порівняти зі спробами грецьких мореплавців оминути Сциллу та Харибду - двох чудовиськ, що знищують морські кораблі. Роль цих чудовиськ у нашій історії грають централізація й децентралізація.

Уперше із проблемою централізації влади зіткнулися на нашій землі правителі Київської Русі в Х столітті.

В умовах, коли держава створювалася шляхом приєднання племінних земель, коли місцеві регіональні еліти чинили опір київським князям, перед центром постало питання про централізацію влади. Старий "земельний" поділ знищувався, замість нього утвердився адміністративний поділ на регіони.

Незабаром нова тенденція стала домінуючою - зміцніли нові регіональні клани, і держава розпалася. Сточена, ніби термітами, боярами-олігархами Київська Русь була підкорена більш "унітарними" сусідніми державами.

Аналогічна ситуація склалася в середині XVII століття у Війську Запорозькому.

Народжена волею козацьких та сільських громад, ця держава стала ефективним поєднанням місцевого самоврядування та сильної центральної влади гетьмана. На жаль, авторитет центру тримався на авторитеті особистості. І після смерті Богдана Хмельницького до влади прийшли старшинські клани й розтерзали Україну на частини.

Знову сусідні держави скористалися "федералізацією" країни й швидко показали олігархам-старшинам належне їм в унітарних державах місце.

До початку ХХ століття в Україні не склалося місцевої традиції регіонального представництва. Київсько-руські, литовсько-польські й козацькі регіони були знищені. А нові імперські форми місцевого самоврядування створювались з метою контролю центру над губерніями. Тому важливим було питання зміни адміністративного устрою країни. На жаль, цю проблему не змогли вирішити ані Центральна Рада, ані гетьман Скоропадський, ані Директорія.

Радянська влада рішуче взялася за перекроювання адміністративної карти шостої частини суходолу.

Історичні регіони були остаточно роздерті, та так, що від них не залишилося й сліду. Приміром, українське Поділля входить до складу чотирьох областей України, але в жодній із них подільські землі не становлять більше двох третин території.

Цілеспрямоване знищення регіонів, формальне надання СРСР статусу федерації - закріпили по суті унітарну форму державного устрою Радянського Союзу.

Такий псевдо-федеративний устрій досі практикується в Російській "Федерації". Ми навмисне взяли назву в лапки, оскільки "федеральною" не можна назвати державу, у якій навіть мера столиці знімають із посади, бо "втратив довіру президента".

І тепер російські політики, займаючись зміцненням вертикалі влади у своїй країні, переконують українців зайнятися "федералізацією" України.

Що ж насправді стоїть за цією пропагандою?

Що таке федералізація?

Директор Інституту країн СНД, одіозний російський політик Костянтин Затулін заявив, що "федералізм більш затребуваний в Україні, а не в Росії". При цьому він обмовився, що метою федералізації є "залучення регіональних еліт до управління країною через федеративну республіку". Це означає, що регіональні олігархічні клани, які домагаються в Україні децентралізації влади, самовільно чи мимоволі діють в інтересах чужої держави.

При цьому задумайтеся - у чому логіка збільшення повноважень регіонів?

Хоч одну скільки-небудь важливу проблему здатна вирішити обласна влада? Адже вона все одне перенаправляє вирішення питань на рівень місцевих громад. Так навіщо тоді нам посилений повноваженнями важіль у руках "місцевих еліт"?

При тому, що населення українських регіонів (областей) не є історично сформованими спільнотами, як, наприклад, у Німеччині. Український випадок - це скоріше французька схема, коли різні землі були об'єднані під владою монарха в централізовану державу. Однак потім у Франції сталася Велика революція, і регіони були розділені на дрібні громади-департаменти. Відтоді, як історично сформована регіональна система була зруйнована, унітарність Франції ставиться під сумнів лише маргіналами-сепаратистами.

Українські області, нагадаємо, є не історичними регіонами - вони були створені штучно. Отже, області не можуть стати основою федерального устрою.

Відновлювати ж старовинні землі-полки-губернії - те саме, що намагатись воскресити мертвого. Для цього треба бути Богом, а не людиною - а "богів" серед українських політиків, погодьтесь, не видно.

Автономні громади

Неефективність успадкованої від СРСР адміністративної системи очевидна. Центр не може, та й не повинен вирішувати всі проблеми місцевих громад. Децентралізація влади, а правильніше сказати, сфер відповідальності, між центром і громадою - повинна відбутися в найближчому майбутньому.

Але основою її має стати не обласний поділ країни, а поділ на цілком відчутні громадянами сільські, селищні, міські громади.

Концепція Костянтина Затуліна, підхоплена в Україні маргінальними представниками олігархічних кланів, несе в собі загрозу розпаду країни. Українська Федерація - це один з актів "югославського сценарію", написаного сьогодні вже для нашої країни. Сценарію, який у кульмінації буде супроводжуватися пострілами та вибухами громадянської війни.

Безсумнівно, українські громадяни не будуть мати механізмів впливу на органи влади "федеральних регіонів", як не мають їх зараз на обласні органи влади.

Безсумнівно, вигоду від федералізації за таким сценарієм отримає лише жменька представників регіональних еліт.

У той же час автономізація - збільшення повноважень органів місцевого самоврядування, сільських, селищних, міських громад - уже незабаром дасть можливість членам цих громад відчути на собі відповідальність за свій рідний дім, за вулицю, населений пункт.

І найголовніше, такий процес зв'яже інтереси органів місцевого самоврядування - з місцевим населенням. А не з обласним або державним центром, як це відбувається в даний момент.

Навіщо нам обласні ради?

Взагалі не зрозуміло - навіщо існують такі органи, як обласна рада? Що вирішує, наприклад, Одеська облрада? Навіщо взагалі держбюджет, а фактично - громадянин, що сплачує податки, фінансує діяльність такої установи?

Питань до облрад безліч. А відповідь залишається одна: ця ланка представницької влади неефективна, її слід скасувати. Як в принципі слід було б учинити й з облдержадміністраціями, абсолютно не пов'язаними з населенням підвідомчого ним регіону.

Висновок простий.

Перспектива України - в побудові системи самоорганізованих автономних громад.

Така система може стати рятівним маяком, який виведе державу з-під загрози з боку Сцилли та Харибди, і зробить унітарну Україну ефективним інструментом забезпечення прав і свобод українських громадян.

Ідея такого устрою не нова - вона обґрунтована усією історією України. Вона відповідає на виклики часу й щодалі отримує нових прихильників. Прихильників, свідомих того, що саме сильна унітарна держава плюс автономізація місцевих громад - перспектива України.

"Федерастів" зараз чутно по всій Україні. Оплачені "експерти" пропагують ідею федералізації, а маргінальні олігархи з піною у рота доводять її "кончу необхідність". Але тенденції розвитку громадської свідомості для "федерастів" несприятливі.

Фактично сформована громадянська нація - показник цього хоча б сучасна підтримка Віктора Януковича як президента всієї України. Практично усвідомлена приналежність українців до місцевих громад - цей рівень масової свідомості очевидно із часом ще посилюватиметься.

Час грає не на користь "федерастів".

Ще кілька десятиліть, і Україна, навіть без реформ, стане унітарною державою автономних громад.

Андрій Юсов, спеціально для УП