Будем реалистами - потребуем невозможного

Прийшла осінь, чиновники повернулися до своїх кабінетів, і почали писати проекти постанов і законів. Розпочалася виборча кампанія, і депутати знову почали ходити на мітинги. А міліція повернулася до звичної, але трохи призабутої за спекотне літо справи - за розгін демонстрацій, арешти та обшуки громадських активістів.

14 жовтня, на Святу Покрову, центр європейської столиці був перегороджений так, що, здавалося, почалися бойові дії. Того ж дня були затримані й засуджені двоє львів'ян, які, на думку "правоохоронців", порушили "порядок організації й проведення зборів, мітингів", а в Одесі навіть стріляли. Поки що не в демонстрантів, а в повітря. Але це, справді, схоже на початок бойових дій.

Бойових дій проти власного народу.

Народу, який, як і в кожній європейській країні, не є ідеологічно єдиним. Різні його групи дотримуються різних поглядів. І різні його групи домагаються різних цілей.

Але для більшості цього народу є одне спільне - мирні зібрання.

Адже ті ж самі збори, мітинги, вуличні походи й демонстрації часто бувають найбільш ефективним, а часом і єдино можливим способом донести свої вимоги, прохання, погляди - до імущих владу.

Було б необ'єктивним казати, що репресії розпочалися лише із приходом до влади Партії регіонів. Тому що встановлювати протитанкові засоби в центрі Києва придумали не за "біло-синього" міністра внутрішніх справ Могильова, а за "помаранчевого" міністра Луценка. І проект закону про обмеження свободи зібрань придумав не уряд ПР, а уряд коаліції БЮТ+НУНС.

Але насправді ПР, БЮТ, НУНС і КПУ - просто різні загони однієї армії. Армії великого капіталу, які за законами капіталізму конкурують між собою.

Але всі вони однаково зацікавлені в обмеженні громадянських прав.

Проте так чи інакше, але "честь" придушення права на мирні зібрання сьогоднішня влада намагається нікому не віддати. Саме із приходом до влади регіоналів придушення громадської активності, яке з'явилася ще за Кучми, і нікуди не зникало за Ющенка, набуло нового імпульсу. Більше того, розцвіло буйним квітом.

Втім, нехай влада й політична опозиція між собою з'ясовують, хто саме з них найбільше спричинився до порушень, про які говорить ПАРЄ у своїй резолюції щодо України. Нам важливіше інше:

1. Що ми зараз маємо в галузі свободи зібрань?

2. Що робити?

Що маємо

Сьогодні реалізація свободи зібрань регламентується єдиним законом - Конституцією, 39-а стаття, яка встановлює:

1) Для проведення мітингу чи демонстрації не потрібно "дозволу" чи "санкції". Тому запитання міліціянтів перед початком кожного мітингу: "Чи ваш мітинг санкціонований?" не мають жодного сенсу.

2) Заборонити мітинг може лише суд і лише в певних обставинах, зазначених у тій же статті Конституції.

Чи виконує цей закон влада - у широкому смислі цього слова, і міліція - у вузькому значенні? Відповідь - НІ. Не виконує й ніколи не виконувала.

Необхідно ухвалити спеціальний закон про свободу мирних зібрань. Хоча б тому, що текст 39-ї статті Конституції є надто коротким, щоб охопити бодай найпоширеніші випадки порушень свободи зібрань. Саме тому правозахисники й представники громадських організацій розробили проект такого закону, який уже отримав позитивний відгук Венеціанської комісії.

Його головні особливості:

- відсутність повідомлення про мітинг не є причиною заборони або "припинення" мітингу. Конституція та рішення Євросуду із прав людини не визначають відсутність повідомлення як підставу для такої заборони. Та й, зрештою, коли громадяни зібралися висловити свою точку зору, навіть без повідомлення, хіба вони вчинили цією дією якесь правопорушення?

- відповідальність за громадський порядок не лише організаторів та учасників зібрань, але й представників місцевих органів влади та міліції;

- спеціальні терміни для апеляційного оскарження рішень судів про заборони мітингів. Сьогодні, отримавши рішення про заборону буквально за 5 хвилин до початку заходу, організатори просто не мають часу його оскаржити.

Але народні депутати розглядають зовсім інший проект, який викликав хвилю громадських протестів, бо суттєво обмежував реалізацію конституційного права свободи зібрань. Наприклад, він вимагав повідомлення про збори за 4 дні, давав можливість обмежити право в просторі та часі, не встановлював відповідальності влади за порушення свободи зібрань тощо.

Ті громадяни, які повстали проти цього проекту, говорили: "Закон про свободу зібрань, принаймні, не повинен погіршувати законодавство порівняно з Конституцією".

Реально ж законопроект № 2450 не просто обмежував це право, а й повертав Україну до радянських часів, коли діяв указ президії ВР СРСР № 504 від 28 липня 1988 року, який запроваджував "дозвільний" характер реалізації права на мирні зібрання та встановлював 10-денний термін повідомлення про зібрання.

Із цим указом окрема історія.

Він не діє в незалежній Україні не тільки тому, що родом зовсім з іншої епохи та іншої країни. А й тому, що суперечить нашій Конституції. Фактично на це вказав і Конституційний суд у своєму рішенні ще в 2001 році.

Проте його взяли на озброєння не лише представники теперішньої влади, які в Одесі та Запоріжжі "повідомляють" громадян, що цей указ діє, але й "група підтримки" від БЮТу, яка вимагає прийняття будь-якого закону про мітинги і демонстрації. Прийняття нібито для того, "щоб указ не діяв".

Підтримуючи святе бажання бютівців примусити чиновників забути про указ, мусимо зазначити таке: пропонований цими депутатами законопроект № 2450 є, по суті, реінкарнацією цього указу, тільки із заміною 10-денного терміну повідомлення на 4-денний.

І якби він сьогодні став законом, то в першу чергу вдарив би саме по БЮТ як політичній опозиції.

І, зрештою, якщо влада, ні ця, ні попередня, не виконує Конституцію, яка є законом прямої дії, - то де гарантія, що буде виконуватись "звичайний" закон?

Сьогодні ж, без спеціального закону про мирні зібрання, користуючись лише конституційною нормою, ми можемо оскаржувати дії влади в суді.

Іноді навіть з успіхом. Так, ми скасували рішення Дніпропетровського міськвиконкому про мітинги, яке ґрунтувалося на указі.

Зараз ми можемо звертатися до прокуратури щодо незаконних дій чиновників, які намагаються заборонити нам висловлювати свою точку зору. Іноді, от як активістам із Запоріжжя, вдається примусити чиновників задкувати. Більшість затриманих київською та харківською міліцією учасників зібрань були виправдані судами.

Якби ж проект 2450 став законом, ми б не мали навіть підстав звертатися до прокуратури чи до суду на дії влади. Ці дії стали б законом, а більшість активістів отримали б свої "законні" 15 діб.

Так, хотілося б, аби закон вирішив усі наші проблеми і зі свободою зібрань, і зі свободою висловлення поглядів. Але для цього потрібен зовсім інший закон, ніж № 2450!

І не тільки це. Ще потрібна зміна системи соціальних, економічних і політичних відносин.

Що робити?

Давно відомо, що влада може порушувати права громадян лише тією мірою, якою їй це громадяни дозволяють. І що ніколи не варто чекати милості від влади.

Бо права не дають. Права беруть.

От у червні цього року українські громадяни не дозволили владі ухвалити законопроект № 2450. У Росії та Білорусі дозволили. І тепер цих сусідніх громадян цілком законно "пакують".

В Україні в травні-червні відбулася значна активізація громадського руху. Учасники мітингів принципово відмовились від політики в розумінні politics - боротьби за владу, але займалися політикою в розумінні policy - відстоювання громадських інтересів. Попри те, що влада застосувала проти них, напевне, усі доступні для неї засоби тиску, вони досягли того, що політична опозиція досягнути не в змозі.

Адже опозиція втратила довіру навіть у тих громадян, які не приймають сьогоднішню владу. Втратила довіру, тому що не має морального права говорити про економічні реформи, бо при своїй владі ці реформи не проводила. Не має морального права говорити про права людини, бо при своїй владі ці права порушувала.

Хоч би тому, що при своїй владі мала зовсім іншу позицію щодо "політичної реформи", ніж озвучує зараз, коли опинилась в опозиції.

Громадський рух, на відміну від політичної опозиції, добився відкладення на невизначений час законопроектів про мітинги та про мову, продовження розслідування "справи Гонгадзе" та перегляду урядової постанови про запровадження платних послуг в українських вишах.

Навряд чи без акцій руху "Ні поліцейській державі" вдалося б досягнути відкриття кримінальних справ щодо міліціонерів-вбивць студента Ігоря Індила.

Так, можна погодитись, що ці перемоги надто маленькі й швидше тактичні, ніж стратегічні та системні. Але вони показали: в Україні є громадяни, які не дозволять владі, якого б кольору та не була, наступати на свої права.

І саме ці громадяни, чи то об'єднані в неполітичні громадські організації - "Демократичний альянс", "Фундацію регіональних ініціатив", "Відсіч", "Пряму дію" та багато інших, чи то не об'єднані взагалі, сьогодні здатні захищати свої права.

У тому числі право на мирні зібрання, яке дає їм можливість заявити й про всі інші свої права.

P.S. Питання щодо законопроектів про мирні зібрання, зокрема щодо законопроекту № 2450, з початком осені знову стало актуальним. Громадянська кампанія досягла не лише його відтермінування, а й змусила розколотися обидва головних парламентських табори. Одна частина ПР виступає за прийняття цього проекту, інша - за його відхилення. У той же час частина опозиції, разом із Тимошенко, виступає проти проекту № 2450, інша ж продовжує його захищати.

Усе це створює сприятливі умови для того, аби парламент врешті решт ухвалив закон, який би не обмежував свободу зібрань порівняно з конституційними нормами.

Українському громадянському суспільству зробити це під силу. Особливо, якщо ми скористаємось попри урядові перепони все ще існуючим конституційним правом на мирні зібрання.

Що ж, будьмо реалістами - вимагаймо неможливого (Французьке гасло 1968-го року).

Володимир Чемерис, Інститут "Республіка", спеціально для УП