Изменимся сами - изменятся законы

Був на конференції, де нашоукраїнці висували кандидатів у депутати до міської ради. Замість очікуваної жменьки остаточно пригноблених останніми подіями в країні людей, побачив майже сотню цілком притомних чоловіків і жінок, серед яких і керівники не найнижчого в місті рівня. Багато молодих облич.

Аж ось дійшло до оголошення кандидатур.

І зал в одностайному, як полюбляли висловлюватися колись, пориві підносив угору мандати за кожного названого кандидата. Без жодного запитання до ймовірного майбутнього депутата. Не кажучи вже про якісь претензії до його ділових чи моральних якостей. Навіть із президії висловили легкий подив такій "конформістській позиції"...

Після конференції до мене підійшла одна з делегаток, назвемо її пані Л. "Ви таке бачили?! - сплеснула руками від обурення. - Цей тип, - назвала вона прізвище відомого в місті діяча, - знову лізе у владу! Усе місто його ненавидить, а йому невтямки, що компрометує партію вже своєю присутністю в ній".

"Чому ж ви особисто проголосували за нього? - не міг не спитати я пані Л. - Бо всі голосували "за", не буду ж я білою вороною", - з дитячою безпосередністю відповіла жінка.

Оце якраз те, що губить нас усіх, в Україні сущих. Ця боязнь проявити у відповідальний момент принциповість, рішучість, сказати те, що ти думаєш про нього. І не далекому київському можновладцеві, а своєму сусідові й однопартійцеві.

Розмірковуємо ми всі приблизно так: якщо правда й очі коле, і вуха ріже, то навіщо нам зв'язуватися з монстром...

Але сто разів мав рацію абат у Бальзака, коли радив: насамперед змініться самі, змініть свої звички, і тоді ви зміните закони.

Ми ж хочемо протестувати проти безглуздих рішень і постанов, кількість яких останнім часом катастрофічно зросла, залишаючись такими ж самісінькими, якими й були після Помаранчевої революції. Тобто залишаючись типовими екстравертами, які повернулися з Майдану у свою хату й стали чекати манни небесної.

Вона ж чомусь не впала з неба...

А тепер скажу те, що мало б трохи зняти вину як з нашоукраїнців, так і взагалі з усіх заангажованих у державотворчий процес:

Іншою наша малопродуктивна поведінка наразі й бути не може.

Для цього мушу згадати ще одного представника Церкви, уже не французького, а українського, - Праведника світу Андрія Шептицького. Саме того, проти святкування 145-х роковин якого на державному рівні спротивилася недавно Верховна Рада, чим зайвий раз довела справжню свою сутність.

1942-го року, за німецької окупації, Шептицький звернувся до духовенства з посланням "Як будувати Рідну Хату?". Боюся, що це послання малознайоме нині не лише будівничим світським, але й самим священнослужителям. У ньому багато повчальних і для сьогоднішніх часів речей.

Однак хотілося б звернути увагу на момент, безпосередньо пов'язаний із порушеною темою. Провідник УГКЦ, зовсім не будучи в справах побудови держави ідеалістом, ще сімдесят літ тому передбачив, що "навіть тоді, коли той дар із Неба (себто свою державу - автор) молитвами отримаємо..., знайдеться пребагато великих труднощів, які треба буде вже нам самим побороти".

Але чи матимуть ті, хто візьметься за побудову національного моноліту, достатньо знань і потрібні для цього прикмети? - ось що прочитується за рядками послання. Чи спроможеться український народ, коли Бог дасть йому можливість вирішувати свою долю, на духовний подвиг?

"Нелегко буде українцям духовно обтруситися", - з помітним сумом передбачає Шептицький, нагадуючи про 20 років більшовицького режиму, впродовж яких знищено безліч дуже потрібних для розбудови Батьківщини елементів.

Лише майбутнє покаже, робить висновок автор послання, чи не піддалися розкладу навіть найщиріші самостійники.

Було б наївно очікувати, що після ще наступних добрих 50 років більшовицького режиму, коли прийшов-таки дар із Неба, з'явиться в нас сила-силенна "озброєних достатніми знаннями й усіма потрібними прикметами" людей. Тому ми й сьогодні, на 20-му році незалежності, не знаємо того, чого не знав і митрополит у далекому 1942-му: які елементи візьмуть перевагу в нашому державотворенні - позитивні чи негативні?

Але вірити в позитивний для нас розвиток подій мусимо.

Вірити з усвідомленням того, що пересадна свобода, якщо не поважати основних законів, на які спирається кожен громадський порядок, ні до чого доброго не приведе.

Адже "Наслідком так зрозумілої свободи чи демократії, - пророче попереджав митрополит, - мусила б бути анархія, а вслід за нею неволя, нужда й руїна".

Дмитро Карп'як, Коломийське представництво Громадянської мережі ОПОРА, спеціально для УП