Casus belli?

Увечері в неділю, 26 вересня, в Ірпені стався напад на фестиваль повстанської пісні "Гайдамаки". Від 15 до 25 організованих молодчиків з бейсбольними бітами напало на охоронців біля входу.

Втім, охорона і організатори зреагували адекватно і оперативно, та й самі глядачі не залишилися осторонь - і нападники швидко відійшли. Попередній результат атаки - двоє поранених охоронців, їм розбито голову і зламано руку.

Насильство нікуди не зникало у постреволюційні роки - рейдерські захоплення, сутички з активістами спільноти "Захисти старий Київ" чи оборонцями харківського парку були і залишаються реаліями нашого дня.

Та напад на подію з чіткою суспільно-політичною складовою відбувся вперше з 2004-го.

В часі події на території фесту залишалося тільки два міліціонери, решта патрульних незрозумілим чином зникла і появилася тільки після інциденту. Ситуація до болю нагадує 2004 рік - спочатку Мукачево, де при бандити спокійно робили свою справу на дільницях, а потім - ситуацію під ЦВК, де молотками побили людей - і знову при повному невтручанні міліції.

Саме це дає змогу припускати, що напад - не випадкова "хуліганка", а організована провокація, мета якої - залякати прихильників опозиції, створити імідж "небезпечних" для опозиційних заходів, а також ввести насильство як тему в опозиційний рух.

Як на мене, провокації вдалося добитися мети: в опозиційних колах заговорили про "легалізацію зброї", силовий спротив, а радикали звично затрубили гасла "смерть ворогам".

"Україна без Кучми" у 2001 році саме так і була морально знищена сутичками під адміністрацією президента. Тільки таким чином Кучмі тоді вдалося погасити протест - створивши картинку "нацистів", що хочуть силою незаконно захопити владу.

Зараз, схоже, влада хоче повторити успішно пройдений урок.

Джин Шарп чітко зазначає, що у боротьбі з авторитарною владою насильство - неефективне.

Влада має монопольне право на насильство і є найефективнішою у його використанні. Влада готова до насильства - це для неї абсолютно передбачуваний і бажаний варіант: "беркутята", "воронки", наручники і КПЗ завжди готові до застосування.

Є кілька уроків з цього інциденту.

Перший: старі часи повернулися, і пора реанімувати наш досвід і контакти.

Другий: якщо протести і надалі будуть не надто масовими, це спонукатиме владу до подальших провокацій - тому треба знаходити час і приєднуватися до протестів.

Третій: бажаючих "погратися в войнушки" треба трактувати як свідомих чи несвідомих провокаторів, що діють на руку владі.

Четвертий: варто серйозно задуматися про громадську охорону на масових заходах, котра буде готова протистояти провокаціям.

Остап Кривдик, політолог, активіст