Партия обрусения Украины

Четверг, 23 сентября 2010, 13:23
кандидат исторических наук, депутат Закарпатского облсовета

Пригадую, незадовго до гибелі Чорновола, під час його останньої поїздки в Закарпаття 14-15 березня 1999 року, у розмові з ним я зачепив тему на те, чи можливий в Україні "болгарський варіант".

Термін походить від феномену, який стався в Болгарії в середині 90-х років минулого століття. Тоді, розчарувавшись у демократах, болгари проголосували за комуністів, сподіваючись, що ті повернуть "блага соціалізму". Однак комуністична влада за рік-півтора довела країну мало не до повного банкрутства. Тому болгари дуже надовго, якщо не назавжди, позбавилися від прихильності до ультралівих.

Тож напередодні президентських виборів ми розмірковували: якщо виграє Симоненко, або Мороз - чи не станеться після цього в Україні так, як у Болгарії?

Донині пам'ятаю аргументацію В'ячеслава Максимовича: "Це би було б можливим, - казав він, - якби комуністи в Україні були українськими, подібно до того як у Болгарії вони є болгарськими. На жаль, у нас вони є антиукраїнськими.

Прихід комуністів до влади в Болгарії її незалежності не загрожував. Симоненко ж або Мороз, у випадку приходу до влади, прагнутимуть ліквідувати незалежність нашої держави. У цьому то й проблема.

Я, - признавався Чорновіл, - навіть пропонував Олійнику: "Борю, ну, ти комуніст, але ж, ти - українець. Як ти можеш бути в одній партії з україножерами. Та створи, ти, Українську компартію. Ми навіть допоможемо тобі в цьому". Однак Олійник не погоджувався, віджартовувався..."

У цьому ракурсі варто нагадати тодішню розкладку політичних сил у ВР.

Зліва - комуністи, соціалісти та вітренківці. У центрі - фракції "партії влади", що складалися переважно з тих функціонерів радянських часів, які відмовилися від побудови "світлого майбутнього", і, як тоді вважалося, стали "українськими державниками". Нині чимало їх опинилося в ПР. Справа - НРУ та представники інших націонал-демократів (УРП, ДеМПу, ПРП, КУН).

Суть політичної боротьби, не зачіпатимемо економіку, демократизацію тощо - полягала в тому, що "ліві" прагнули знищити незалежність України, а "праві" відчайдушно намагалися її відстояти. "Партії влади", представники яких у цей час займалися "прихватизацією", - "балансували".

Тож боротьба за збереження незалежності України отримала назву "комуно-рухівських розбірок".

Чому ситуація була небезпечною?

Бо "ліві" мали підтримку до 40% громадян. Зокрема, близько 25% - комуністи. Їхньою базою були номенклатура радянських часів, яка не відмовилася від марксистсько-ленінської ідеології, та громадяни СРСР, що ностальгують за соціалістичними "благами" в умовах падіння життєвого рівня.

Окрім них, підтримували "лівих" і російські шовіністи. Навіть ті, котрі були проти повернення до комунізму. Однак, позаяк жодної серйозної "нелівої" партії в Україні не було, то на виборах вони голосували за "лівих".

Найбільшу підтримку "ліві" мали на Півдні та Сході України. На Заході, включно із Закарпаттям, вона була мізерною. Позаяк, серед них було найбільше осіб літнього віку, то було сподівання, що з кожними виборами "ліві" набиратимуть усе менше.

Якою є ситуація нині?

Як засвідчує соціологія, патріотичний електорат за минулі понад десять років чисельно зріс. Однак національно-демократичних фракцій, із чітко вираженою ідеологією, у ВР нема. Впродовж минулих років вони були асимільовані "ніякими" у питаннях ідеології, і теж олігархічними "Нашою Україною" та БЮТом.

Суттєво зменшився електорат лівих. На останніх виборах за них голосувало менше 4%. Зменшився він, як прогнозувалося - з "фізіологічних" причин. Але не лише тому.

З'явилася "неліва" партія, яка перехопила в "лівих" їхній електорат. Партія регіонів.

Практично - це партія багатих капіталістів, олігархів. Тож її завданням є відстоювання інтересів цих найбагатших людей України. Таким чином, соціальна база даної партії - ну аж ніяк не може бути значною.

Саме тому, щоб збільшити її, і був перехоплений значний шмат у "лівих", включно з "совками", люмпеном та російськими шовіністами.

В Європі партії, що відстоювали інтереси крупної буржуазії, виникли в 19-му столітті, тобто в період капіталізму. Із вступом європейських країн у постіндустріальне суспільство ситуація певним чином змінилася - класичні "класові" партії нині там відсутні. Україна ж досі перебуває на першопочатковій стадії капіталізму.

Такі партії займали правий фланг політичного спектру, будучи переважно консервативними за ідеологією. Консерватизм передбачав, зокрема, збереження традицій, у тому числі національних. Саме цим європейські "праві" зміцнювали свій електорат серед "білих комірців", дрібної та середньої буржуазії, фермерів, тобто прототипу "середнього класу".

Українські капіталісти, відповідно і їхня партія, - суттєво відрізняються від європейських понад столітньої давності.

В Європі капітали здобувалися, переважно, впродовж кількох поколінь. Завданням партій крупних буржуа було забезпечення сприятливих умов для бізнесу. Використання влади для карколомного особистого збагачення в Європі, навіть у ХІХ столітті, було, не скажу що повністю неможливим, однак передбачало відповідальність, включно з карною.

Наші ж олігархи, за невеликими винятками, - це колишня комсомольська, господарська, частина комуністичної номенклатури радянських часів. Є й особи, що мають кримінальне походження.

Початкові капітали не були отримані в спадок, а здобуті за короткий відрізок часу, шляхом перерозподілу колишнього загальнонародного майна. Головним інструментом перерозподілу стало безпосереднє, або опосередковане відношення до влади. Державної, чи господарської.

Іншим засобом, який теж вимагав зв'язок із тодішньою владою, були відверто кримінальні вчинки.

Тому, з радянських часів і донині - головним джерелом, механізмом, знаряддям здобуття великих статків є влада. Іншим словом як корупцією, це назвати не можна.

Тож, принаймні, першооснови найбільших приватних статків в Україні були здобуті в результаті корупції.

І поки влада є джерелом примноження, чи збереження статків, усі намагання подолати корупцію - є нереальними.

Нині ж влада продовжує залишатися головним джерелом здобуття або збереження від перерозподілу капіталів в Україні. Із-за цього, сама політична діяльність для тих, кого прийнято називати олігархами, є формою "бізнесу", однак дуже корумпованою.

Партія регіонів є механізмом, за допомогою якого цей бізнес реалізовується.

Вихідці із криміналітету, нині члени партії та легальні багаті бізнесмени, вносять у цю "політичну" діяльність дуже своєрідний колорит та свої "закони".

А щодо консерватизму? - Ідеологія українського національного консерватизму Партії регіонів не притаманна. Присутні, натомість, елементи прихильності до достатньо примітивної російської "совковості".

Друге.

Європейські буржуа, на відміну від сучасних українських, самі безпосередньо рідко йшли до влади. Вони займалися бізнесом, партії частіше лише спонсорували. А політичною діяльністю займалися професійні політики, які були вихідцями з найрізноманітніших класів. Найталановитіші й утворювали "політичну еліту", яка керувала країною, і яка аж занадто дорожила своїм становищем, аби піти на корупційні діяння.

Еліта була національною, інтереси нації були для неї - понад усе.

Третє.

Такою вже була радянська система, що українська номенклатура не могла бути українсько-патріотичною, мати українську національну ментальність, хоча окремі винятки були. Адже це вважалося "буржуазним націоналізмом". Патріотизм у неї повинен був бути радянський, себто, практично, російський.

Тому номенклатуру в УРСР і характеризують як колоніальне чиновництво.

Тож крупна українська буржуазія є не українською національною буржуазією, а буржуазією колоніальною, яка до України й нині відносяться лише як до колонії.

А колонія завжди була лише джерелом здобуття капіталів, шляхом експлуатації сировинних та людських ресурсів. Тому, хоча капітали в Україні здобуваються, однак в інновації вкладаються надзвичайно рідко.

Четверте.

Об'єктивно, економічні інтереси, зокрема, необхідність спротиву конкуренції більш потужного капіталу з Росії, породжують, так би мовити, "український регіональний" патріотизм. Та сподівання на те, що з регіонального він перетворитися на український національний, здається, не виправдалися.

Повсякденною мовою найкрупніших українських капіталістів українська не є. Це ж стосується культури, різних уподобань, спонсорства, ментальності тощо.

Регіональний націоналізм призводить у частини капіталістів лише до прагнення мати "свою", незалежну державу під іменем Україна, однак російську за характером. Їхньою метою є російська держава під назвою Україна.

П'яте.

Для партій крупної буржуазії країн Заходу програмним завданням було сприяння національного розвитку своїх країн, національного капіталу, економіки, національної мови, національних освіти, науки, культури, мистецтва тощо. Себто відстоювання національних інтересів, збереження національних традицій.

Для ПР ж програмним завданням є забезпечення колоніальної експлуатації України. А замість сприяння національного розвитку, її заплановано зросійщити та перетворити на ще одну російську державу. Існує в партії й радикальніше крило, яке мріє про повну інкорпорацію України в склад Росії.

Отож, якщо в другій половині 90-х років найбільшою загрозою незалежності були "ліві", однак неукраїнські, то нині - за класичною класифікацією - "праві", однак неукраїнські. Партія, яку можна назвати Партією російщення та колоніальної експлуатації України.

Нині вона отримала владу та реалізовує своє програмне завдання.

Дана ситуація є джерелом для виникнення та наростання суперечностей між національними інтересами, прагненнями до постіндустріального суспільства, іншими пріоритетами більшості українців - та програмною метою ПР: залишити їх на стадії дикого, колоніального капіталізму.

Не прагне більшість українських громадян і російщення України. Також не може бути їх більшість зацікавленими в тому, щоб за рахунок колоніальної експлуатації України процвітали лише найкрупніші буржуа.

Якщо перше підриває соціальну базу ПР у Центрі, ущент руйнуючи її на Заході України, то друге - викликає супротив у найширших прошарках населення, і особливо, у дрібного та середнього бізнесу, на теренах усієї держави.

Враховуючи зазначене, прогнозувати значну соціальну базу в Партії регіонів - неможливо.

Володимир Піпаш, кандидат історичних наук, депутат Закарпатської облради, спеціально для УП