Реформа как освобождение

За двадцять років теревені про реформи втомили кожного. Своїм словоблуддям "реформатори" скомпроментували саме поняття суспільно-політичних і соціально-економічних змін, які власне і є реформами. До речі, як і саму ідею державності, яка повинна нести благо народові, а не купці визискувачів країни.

Вісім місяців ми слухаємо і дивимося черговий концерт про "реформи для людей". Але досі жоден із його головних виконавців не пояснив коротко і ясно: а чого вони власне хочуть?

Тому в українців, незалежно від їхньої мови спілкування, віри і політичних поглядів, виробилася чітка асоціація: коли багато говорять про реформи, слід чекати чергового пограбування. Зростання цін, тарифів на комунальні послуги, всіляких штрафів, зборів, податків, тощо.

І це в той час, коли гроші, зібрані таким шляхом з людей чи то до бюджету, чи то на рахунки державних і комунальних компаній, все одно розкрадаються владою. Тобто корупція в країні з приходом чергових "реформаторів" тільки збільшується.

А тепер кілька думок про те, чим вважаються справжні реформи. На зразок тих, які було проведено в Польщі, Чехії та інших постсоціалістичних країнах.

Отже, коли йдеться про справжні реформи, то вони завжди відбуваються в інтересах всієї країни, а не в інтересах корумпованої верхівки, яка асоціює себе з державою чи використовує її як інструмент власного збагачення.

Іншими словами, реформи - це зміни, які мають принести користь кожному громадянину. Це свого роду звільнення від того, що нам заважає. При цьому нічого будувати і розбудовувати не треба, як те роблять двадцять років наші "розбудовники" і "господарники" усіх політичних мастей.

Реформою, приміром, можна вважати те, коли господар прибирає на подвір'ї і викидає на смітник все, що захаращує його обійстя і заважає: сміття, старі непотрібні речі, тощо. Тим самим господар від них відмовляється і звільняється. В нашому варіанті, підказує здоровий глузд, головною реформою мало б стати звільнення країни від тотальної корупції, яку уособлює собою пострадянська система врядування (управління).

Що потрібно для такої реальної реформи, так це точно не чергові багатосторінкові "талмуди" шизофренічних програм і не кількагодинні презентації цього маразму з прямою трансляцією на всю країну.

Для реформ потрібні рішення, а не слова. Адже чим більше говорять про реформи, тим менше збираються їх проводити, тим більше їх бояться.

Отже, гадається, що справжні реформи - це все-таки відмова країни від корумпованої системи влади. Така відмова полягає не у створенні ще одного дорадчого органу при президентові чи наділення надзвичайними повноваженнями міліції, податкової або СБУ.

Така реформа-відмова-звільнення - це насамперед децентралізація влади в країні. Тобто передача більшої частини повноважень і грошей на місцевий рівень, територіальним громадам.

Досвід показав, що такий підхід розбиває корупцію на друзки. Принаймні, такої корупції, як у нас, точно немає в тих країнах, які розподілили владу (повноваження і бюджетні гроші) на користь місцевого самоврядування.

Натомість сьогодні ми бачимо, що і президент, і його партія ці повноваження і гроші воліють не просто централізувати, але й зосередити виключно в своїх руках.

До того ж, якби нинішні "реформатори" від ПР та їхні підспівувачі з КПУ і блоку Литвина прагнули справжніх реформ, то вони б точно не відформатовували б закон про місцеві вибори під себе. Вони б робили все навпаки.

Тому, якби влада справді прагнула реформ, вона б насамперед провела б чесні місцеві вибори на основі найдемократичнішого закону, коли право громадянина обирати і бути обраним було б реалізовано максимально. Коли б кандидувати можна було не тільки від партій, а й шляхом самовисування або від зборів виборців, тощо. Таким чином з'явилися б паростки нової політичної еліти.

Децентралізацією і вільними виборами справжня реформаторська влада немов запрошує громадян, усе суспільство брати участь у змінах, що відбуваються в країні.

Натомість у нас виходить, що сьогодні "партія влади", яка вдає з себе реформатора, насправді своїми законами і діями усуває суспільство від суспільних же перетворень, якими за визначенням покликані бути реформи в цивілізованому розумінні цього поняття.

Тоді такі перетворення стають спотвореннями. "Реформи" згори - це завжди розтоптані права, свободи і долі громадян. Це не звільнення, а поневолення людини. Такі "реформи" апріорі не можуть бути для людей, якщо під словом "люди" розуміти народ, а не правлячу верхівку.

Наступна наріжна реформа, яка мала б іти за децентралізацією, податкова реформа. Це насамперед податкове звільнення, податкова лібералізація, тобто поліпшення інвестиційної привабливості кожної громади і країни в цілому.

Це стимул для продуктивних сил суспільства створювати додану вартість, продукувати нову власність, піднімати економіку, створювати нові робочі місця і тим самим розширювати базу оподаткування. Бо добрий господар це той, який знімає з вівці шерсть, а не шкуру.

Натомість влада знову все робить навпаки. Маємо два проекти податкового кодексу, які покликані не звільнити, а поневолити малий і середній бізнес, а також створити вічні податкові канікули для своїх.

Лише після цих двох реформ (самоврядування і податкової) можна було б починати решту наступних: судову, медичну, пенсійну, освітню. Тоді люди зрозуміли б що й до чого робиться. А найголовніше - що конкретно і коли (тобто - через який конкретний період часу) вони і їхні родини матимуть від цих реформ у гаманцях і на столах.

Але для проведення справжніх реформ необхідна справжня реформаторська влада. Її в нас не було за всі двадцять років нескінченних "реформувань", "демократизацій", "перебудов" і "розбудов".

Сьогодні в нас її теж немає. Правляча коаліція, як і переважна більшість опозиції, не зацікавлена в реформах. І тих, і других у принципі все влаштовує. Вони свої проблеми і благополуччя своїх родин вирішили якщо не на століття, то на десятиліття вперед. Вони стурбовані тільки боротьбою за владу і особистою присутністю у ній, адже поза нею вони - ніхто.

У парламенті тепер немає ні лівих, ні правих. За невеликим, майже одиничним, винятком, усі погрузли в корупції, а передвиборчі декларації і гасла - лише як прописана роль у спектаклі чи телевізійному ток-шоу.

З опублікованих у ЗМІ матеріалів про маєтки, авта, одяг і аксесуари вітчизняних політиків можна зробити висновок: умови проживання, харчування і матеріального забезпечення першого комуніста країни, міністрів-регіоналів чи екс-міністрів з пост-помаранчевого табору в принципі мало чим відрізняються. Як і шлях набуття цього добра.

Тож немає різниці, коли твої ідейно-духовні цінності буде виголошувати з парламентської трибуни такий же брехун-злодюга, як і той, чиї спічі цілком не вкладаються в твій світогляд. Вони однаково згубні для країни. Це вони обоє в рівній мірі побудували і далі розбудовують так звану українську модель капіталізму: комунізм - для себе і феодалізм - для народу.

Корупція не може породити реформ. Раби невгамовної жадоби особистого збагачення за рахунок обкрадання країни не здатні на ідею визволення, ідею справжнього реформування.

Чинний політичний клас у цьому плані мертвий.

Прихід Партії регіонів до влади - це вінець, а отже й завершення ери колишньої комуністичної номенклатури, червоних директорів і комсомольців.

Потрібен новий політичний клас. Здоровий, прагматичний, патріотичний, який у дискусіях по суті буде проектувати і будувати в нашій країні зовсім іншу, справжню Українську державу.

Тоді й будуть справжні перетворення.

Коли і де народиться цей клас - покаже час. Обнадіює те, що влада своїми недолугими діями цей час невпинно наближає. Адже найтвердіша влада, як і найтвердіша сталь, крихка і найбільше піддається корозії.