История одной мистификации

СБУ ще не оголосило "державною таємницею" Середньовічні літописи. Хоча може. Адже всього лише уважне прочитання вітчизняних та іноземних джерел дає змогу нівеювати "совкові" історичні містифікації, які мали шанс лише в умовах, коли до дослідження історії Київської Русі допускалися виключно за дозволом КДБ.

Одна з таких містифікацій - норманська теорія Русі.

За цієї теорією, русами звалися скандинави, яких у Східній Європі звали варягами, а в Західній - також і норманами. Мовляв, саме так називали варягів фіни, а назва походить від фінського слова "веслярі".

Російський дослідник Шахматов припускав, що назвою Русь фіни могли називати шведів. Однак, ця теорія не пояснювала, чому назва фінами веслярів могла якось вплинути на назву (і що найголовніше, самоназву) етносу. Таких співпадінь є безліч у будь-яких мовах.

Приміром, перською мовою слово "рус" перекладається як "день". То що, руси - це "дневальні"?

Крім того, в скандинавських джерелах немає жодних вказівок на те, щоб якісь скандинави називали самі себе русами. Не називають скандинавів русами і візантійці, які добре їх знали через службу у візантійського імператора. У візантійських хроніках, які теж поки не заборонила СБУ, варяги називаються "варангами", і ніяк інакше. Візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії.

Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси чи роси у візантійців - це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор'я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій - самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

Проте найцікавіше, що і в самій Русі варягів русами не називали. Рус чи русин - це завжди місцевий, наддніпрянський мешканець. Щоправда, варяг міг бути "послом народу руського", але тоді, коли служив Київському князеві.

Більше того, у вітчизняних літописах руси часто відокремлюються не лише від варягів, але і від слов'ян. Таке відокремлення систематично повторюється щодо всіх подій до початку ХІ століття. До цього часу руси у вітчизняних літописах навіть відокремлюються від полян - слов'янського племені, центр якого Київ став столицею могутньої держави.

Під роком 1018 читаємо: "Ярослав же, зібравши русь, і варягів, і слов'ян, пішов проти Болеслава і Святополка і прийшов до Волиня, і стали вони по обох берегах Бугу".

У "Повісті времінних літ" відзначено: "Реша русь, чудь, словени, кривичі і всі: "земля наша велика і обільна, а наряду в ній нема". Тобто русь виявляється одним із племен, що закликали варягів.

Серед вояків князя Ігоря, що пішли під Константинополь, перераховуються "вої многи, варяги, русь, і поляни, і словени, і кривичі, і тиверці, і печеніги".

Або так: "В літо 6449 (941 рік) Русь же повернулася до дружини своєї і увійшла в свої лодьї вночі... Ігор же почав обїєднувати вої многі, і послав по варяги за море". Тобто, варяги були "за морем", вони не є Руссю, хоча вони входили до складу руської дружини. Розрізнення русі й варягів присутнє і в "Руській правді", де права русина і варяга не тотожні.

У багатьох джерелах вже з ІХ століття Чорне море називається Руським, а Варязьким - Балтійське.

Згідно з літописом Нестора, захопивши Київ, князь Олег сказав: "Се буди мати городом руським". "І беша у него варязі і словени і прочі прозвалася руссю" - говорить літопис про закріплення імені "русь" за різноплемінною дружиною, яка в Києві піддавалася поступовій асиміляції.

Новгородський літописець, представник певної фронди проти Києва на той час, наполягав на тому, що русь - "від роду варязького". Суперечки київських і новгородських перейшли у літописні зводи, де було записано взаємовиключні версії.

Новгородський літописець, до речі, також написав, що і новгородці походять від варягів, а не від словен і чуді, як воно було насправді. У самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще до приходу варягів у Новгород, у 854 році.

Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів як і про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині ХV століття для зміцнення престижу Новгорода.

Новгородцям було конче потрібно прикласти до себе шляхетне варязьке походження в ході суперечки за свій статус.

Напевно, останнім аргументом нормандської теорії походження назви Русі є назви порогів Дніпра, наведені у візантійського історика Костянтина Багрянородного (Х ст.) назви Дніпровських порогів (він протиставляє "руські" назви "слов'янським". Український археолог і історик М.Ю.Брайчевський висунув і обґрунтував гіпотезу про те, що "руські" назви порогів є не що інше, як переважно скіфо-сарматські .

Слід відзначити, що назви порогів передані у Костянтина Багрянородного досить приблизно, про це свідчить хоча б те, що він у цьому ж тексті назвав Київ три рази по-різному - "Киоава", "Киова" і "Киавон" - і це на одній сторінці тексту.

Ще більше відомостей, які відокремлюють русів як від слов'ян, так і від варягів, існує в іноземних, зокрема в арабських та європейських джерелах. Радянські вчені не могли адекватно пояснити цей факт, і відносили його до "наукових загадок".

Ствердження очевидної речі, десятки разів підкресленої нашим та іноземними літописцями, що руси в ІХ-ХІ століттях власне й були окремим племенем, відмінним і від варягів, і від слов'ян, вимагало глибокого переосмислення всієї ранньої історії Русі. На такий крок радянська і пострадянська історія, ув'язнена ідеологічними штампами та політичною доцільністю, зважитися не могла.

Що ж це за загадкова Русь, що мешкала на Середньому Дніпрі - не слов'янська і не варязька?

І тут ми підходимо до найголовнішого питання, яке, на мій погляд, повністю нівелює норманську теорію походження назви Русі: чому назва Русь міцно прив'язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами?

Перший історично зафіксований напад скандинавів (на Англію) належить до 787 року. Це перша дата появи вікінгів в міжнародній історії. Усі ранішні свідчення про Русь на Середньому Дніпрі категорично заперечують норманське походження назви Русь.

Ще до IV ст. н. е. відноситься згадка готського історика Йордана про плем'я россомонів, учасників антського союзу племен на Нижньому і Середньому Дніпрі. Найчастіше їх асоціюють із сарматським племенем роксолан.

Тобто, "Історія" Йордана фіксує перехід першої частини назви "роксолани" (фіксується вперше з ІІ ст. до н. е.) з "рокс" у "росс" уже в IV столітті н. е. Ймовірно, що Йорданові россомони перекладаються з готської як "люди росс", тобто, можливо, сарматське плем'я россомонів, яке згадує Йордан, вже звалося росами.

Назва Русь (hros) з'являється вперше в середині 6 століття. Сирійський автор Псевдо-Захарій Ритор у VI столітті говорить про народ Північного Причорномор'я і Наддніпрянщини саме як про народ "рос", що мешкав на Середньому Дніпрі.

У "Житті Стефана Сурозького" - творі невідомого автора Х століття - у зв'язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі.

У "Хронографії" Феофана (810-814 роки) вказано, що роси складали частину флоту імператора Константина V в 774 році, хоча деякі дослідники твердять, що тут йде мова про червоний колір кораблів, що грецькою співзвучно з назвою "рос".

Близько 821 року Географ Баварський називає русів поряд із хозарами.

Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

У франкській хроніці "Бертинські анали" від 839 р. про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: "він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби". Таким чином, уже в 830-их роках руси мали впливово володаря.

Перші ж достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов'ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім'я русів, воно ніяк би не могло бути зафіксоване у VI-VIII століттях.

Важливі згадки про росів у візантійських джерелах датуються 842 роком (напад росів на малоазійське місто Амастриду, поблизу нинішнього Синопу на південному березі Чорного моря - "Житіє Григорія Амастридського"), та 860 рік - напад росів на Константинополь.

У творах невідомого автора ІХ століття "Худу ал-Алам" говориться, що "країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою (Россю) на півдні, і слов'янами на Заході. Царя їхнього звуть хакан русів".

Особливо чітко відмежовується русь від слов'ян у повідомленнях низки арабських мандрівників, які здійснили подорожі країною в ІХ - X століттях. Ці дані особливо цінні для нас, оскільки написані очевидцями. Так, зокрема, арабський мандрівник Ібн-Омар Ібн-Даст у своїй "Книзі дорогоцінних скарбів Абу-Алі Ахмеда" (30-ті роки Х століття) чітко розрізняє слов'ян, їхні звичаї, і, з іншого боку - русів. Ібн-Даст описує русів як окремий від слов'ян народ:

"Щодо Русії, то міститься вона на острові, оточеному озером. Острів цей, на якому живуть вони, займає простір на три дні дороги; укритий він лісами й болотами; нездоровий і вогкий до того, що досить стати ногою на землю, і вона вже труситься через велику кількість води в ній".

Спроби деяких істориків прив'язати цей "острів" до Криму виглядають безпідставними, з огляду на відсутність у Криму боліт та наявністю лісів лише в гірській його частині, де жодних боліт бути й не могло. Водночас, наявність такого острова кореспондується з природним ландшафтом, що існує в районі "споконвічної Русі", між течією річок Тясмин і Рось перед їхнім впадінням у Дніпро.

У цьому регіоні річки справді утворюють своєрідний острів, оточений з усіх боків водою. Заплави річок Ірдині (від міста Сміли до села Мошни) і Тясмину (від Сміли до його впадання в Дніпро вище Кременчука) являють собою давнє пересохле річище Дніпра, яке було судноплавним тисячу і більше років тому.

Нижче Канева Дніпро розходився на два розтоки, і правий з них, завширшки від одного до трьох кілометрів, був судноплавним. Між двома розтоками й знаходився величезний, в 130 км завдовжки, лісистий і заболочений острів. Нині цей "острів" розташований між ріками Дніпром, Ірдинню і Тясмином. Щодо болот, то саме поблизу Черкас і досі, попри тривалу меліорацію, існують великі Ірдинські болота. Усе це, підкреслимо, в регіоні, традиційно позв'язуваному з етнонімом Русь.

Норманська теорія Русі не здатна також пояснити, чому місце розташування назв з коренем "Рось" (Рось, Росава,Роставиця тощо. А між тим, це місцевість, де з І століття до н.е. фіксується приплив сарматського населення (найімовірніше, з племені роксолан).

Як вважав Рибаков, древності V-VII століть, знайдені по річці Рось, дещо північніше від неї (до Києва) і південніше її (до початку лугового степу), слід зв'язати з конкретним слов'янським племенем - русами чи росами.

На сьогодні найбільш вірогідною є гіпотеза про походження назви Русі з іранського (скіфо-сарматського) грунту.

Слово "рокс" ("рухс") іранськими мовами означає "сяючий", "блискучий", "світлий", "білий", "головний".

Назва "рухс" символізувала соціальні претензії на першість племен чи родів північноіранського походження, тобто скіфів або, що більш імовірно, споріднених їм сарматів.

Академік Толочко, попри відомі політичні погляди, також вважає, що назва Русь - місцевого, південного походження: "Вочевидь, "Русь" - дуже давнє слово іраномовного походження, пов'язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII - IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перейшло на слов'ян. Не випадково літописець писав: "... поляни іже нині зовомая Русь".

Інакше кажучи, слов'яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва "Русь"... Вочевидь, зі словом Русь пов'язані й давні імена річок - Росі, а також її притоків Росави і Роставиці".

Рибаков вважав, що заміна "о" на "у" в назві росів могла відбутися у VIII-IX століттях, коли в Наддніпрянщині з'являється багато вихідців із древлянських та сіверянських слов'янських племен. Зміна "о" на "у" зустрічається в численних слов'янських назвах. Так, Руська правда в її найдавнішій редакції звучить як "Правда Роуськая", ім'я антського вождя Божа звучить у авторів VI століття як Бож або Бос, а у автора XII століття, в "Слові о полку Ігоревім" уже як Бус. Слід відзначити, що й інші слов'янські народи, як-от болгари, мають тенденцію до зміни "о" на "у" у своїй назві.

У першій половині І тисячоліття нашої ери, під час Великого переселення народів, розділилося щонайменше на три частини (одна була відтіснена іншими народами на північ у Наддніпрянщину, друга - різними шляхами рушила у Європу, виступаючи активними учасниками походів германських та сарматських племен на території аж до Іспанії і навіть Північної Африки, третя частина роксоланів осіла в Криму).

Таким чином, руси VIII-Х століть - це нащадки сарматів, найімовірніше роксолан, які поступово асимілювалися (насамперед мовно) слов'янами. Слов'яни, у свою чергу, перейняли від сарматів чимало культурних здобутків.

Слід відзначити, що племена уличів (в арабських джерелах - "лудана"), які заселяли вигин до моря між Дніпром і Дністром, східні мандрівники і географи називали не слов'янами, а конкретно русами. Арабський географ аль-Масуді в середині Х століття називає Чорне море Руським, бо, на його думку, ніхто, крім "русів", що живуть на одному з його берегів, не плавав на ньому.

Проте для нас найцікавішою є та частина сарматів, яка ще в І ст. до н. е. почала рух на північ в Український лісостеп - давню землеробську область на Середньому Дніпрі. Катаклізми Великого переселення народів стимулювали переселення сарматських племен у відносно захищену лісостепову зону Центральної України.

Слід наголосити, що визнання "початкових" русів сарматами, асимільованими слов'янами, не заперечує значного (насамперед династичного) впливу норманів на творення Київської держави.

Найбільш достовірно назва і походження Русі трактується саме виходячи з припущення, що певна частина сарматських племен (найімовірніше - частина роксолан) осіла в зручному місці в середині Дніпра - давньому цивілізаційному осередкові, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства та використання водного шляху Дніпра для торгівлі та набігів. Поступово плем'я росів асимілювалося слов'янами, водночас зберігши і поширивши на слов'ян основні компоненти своєї культури та племінну назву.

Теорія "сарматизму", тобто про походження від слов'ян і сарматів, для козацької України була основною і панівною. Її знав і Хмельницький, і Мазепа, і Дорошенко.

Вона зародилася в епоху Відродження, в часи масового знайомства з античними джерелами, й проіснувала до кінця XVIII століття, у зв'язку зі зростанням національної самосвідомості серед населення України. Сарматську (роксоланську) версію утворення Київської Русі прийняли російські дослідники Ломоносов, а також відомий антинорманіст Іловайський. Однак, слід відзначити, що їхні умовисновки не базувалися на значній фактичній базі і були швидше рефлексією на німецькі впливи в тодішній російській політиці і культурі.

В українському творі пізнього середньовіччя - "Синопсисі" - відстоювалася теорія походження русів (українців) від сарматів роксолан.

В "Універсалі Хмельницького, посланому в усю Малоросійську Україну, що лежить обіруч Дніпра, а також у далекі руські міста", даному під Білою Церквою в 1648 році, відзначається широке усвідомлення Хмельницьким не просто зв'язку Русі з сарматами, але сарматського походження Русі: "Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу".

Цей варіант сарматизму відтворюється й у промові Зорки на погреб Хмельницького. 1677 року, разом із призначенням Хмельницького гетьманом у Немирові, султан надав йому титул князя (володаря) Сарматійського. Один із перших панегіриків на честь гетьмана гетьмана Мазепи називається "Муза Роксоланія" Івана Орловського (1688 рік)

Також визнання сарматського характеру ранньої Русі, до поширення цієї назви на полян і сіверян, дає можливість науково пояснити специфічні риси релігії, звичаїв, побуту ранніх русів і їхню відмінність від слов'ян, які фіксує археологія та письмові джерела.

В історії відомо безліч прикладів, коли зі змішування двох і більше етносів народжувався цілковито новий етнос. Так було у випадку французів - змішування кельтів-галлів і франків-германців при чисельному домінуванні перших, із додатковою домішкою латинян.

Аналогічні процеси мали місце і в англійців (які постають як суміш германців англо-саксів з кельтами бритами, з кількісним домінуванням перших, та з більш пізньою домішкою норманів). Те ж стосується і слов'янських народів. Так, скажімо, сучасні болгари постали як суміш слов'ян і тюрок булгар, з кількісним домінуванням слов'ян, та з більш раннім етнічним підґрунтям фракійців та греків.

Якщо говорити про українців як про симбіотичний народ, що склався зі слов'ян та іраномовних народів, то перші ознаки такого тривалого і мирного симбіозу з'являються вже у скіфські часи, тобто у VIІ столітті до н.е. Цей зв'язок посилився в антські часи (до IV-VI століття н.е.), з формуванням слов'янами і сарматами сталих союзницьких відносин.

Фактично, пік слов'яно-сарматської асиміляції в середині - другій половині І тисячоліття н. е. означав утворення базового українського мегаетносу, що складався із низки слов'янських племен південно-східного ареалу слов'янства, об'єднаного спільною історією в межах Великої Скіфії та антського союзу племен.

Щоб припинити спекуляції щодо походження українців, слід наголосити: ані власне північні іранці на території України, ані власне праслов'яни не були українцями. Однак і одні, і другі були безпосередніми предками українців. Цікаво, що арабські мандірвники фіксували у русів в Х-ХІ століттях шаровари і шапки із шликами, назву "жупан" для позначення керівника.

Як пише відомий дослідник Абаєв, від скіфо-сарматських впливів українці вспадкували "звіриний стиль" Київської Русі, мову (фрикативне "г", "ікавізм", "хв" замість "ф" тощо). Зрештою, всіх нас лякали в дитинстві Бабаєм - нащадком скіфо-сарматського Папая. Досі українці уникають бити люстерка - бо так робили сармати під час похорону.

Половина язичницького пантеону Володимира Ведикого були божествами сарматського походження. Дуже багато власних назв в Україні мають скіфо-сарматське походження. Це стосується всіх річок з коренем Дн-, Дон-, Рос- тощо (Дніпро, Дністер, Дон, Донець, Дунай, Рось, Россава тощо). "Дон" сарматською мовою означає "вода".

Проблема ранньої історії Русі, ключова для розуміння становлення українського народу та його держави, насправді не має бути загадкою. Для її розв'язання існує достатній масив фактичних археологічних пам'яток та письмових джерел.

Питання - навіщо "норманська містифікація" була потрібна владі в Кремлі? І чому КДБ до історії Києвської Русі близько не підпускав незалежних вчених, особливо українських?

Відповідь проста. "Норманська теорія" походження імені Русі, при всій її ненауковості й вадах, дозволяла нехтувати належністю імені Русі Україні й стверджувати, що це ім'я прийшло, а не народилося в Україні, а тому, мовляв, на нього мають права й інші - в кого дістануть руки.

Олександр Палій - історик, політолог, кандидат політичних наук