Демократия – гарантия экономического прогресса

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото...
Григорій Сковорода

Ряд соціологічних опитувань, проведених до річниці Дня Незалежності, вказують на присутність у відчутної частини українського суспільства ностальгії за радянським минулим. Цю ностальгію, серед іншого, можна трактувати також як ментальну неадаптованість до умов сучасного світу.

До якоїсь міри в цьому відчувається певний символізм наших днів. Не підтримуючи незалежність, тим самим, керуючись певними міркуваннями, чи несвідомо, - люди обирають залежність від іншого суб'єкта прийняття рішень.

Не вдаючись до геополітичного аспекту цієї проблеми, таке небажання чи неспроможність приймати рішення самостійно, та, що важливіше, нести за них відповідальність, пояснює також відсутність гострого суспільного запиту на економічні реформи. Адже реформи на практиці втілюються не бюрократами й стосами їхніх документів, а, насамперед, ініціативними самостійними особистостями, які вбачають у змінах можливість краще себе зреалізувати.

Очевидно, що будь-яка особистість здатна реалізувати себе лише в середовищі, яке забезпечує їй достатній рівень свободи та мотиваційні стимули.

Чисельні соціальні експерименти в історії людства переконливо доводять, що таким середовищем є демократична політична система й ринкова економіка, які діють як одне ціле.

Із прадавнього часу народ і ринок були єдиними частинами моделі організації суспільства. Тож демократію можна розглядати, радше, як природну проекцію їхньої взаємодії на політичне життя.

Ще в 1919-му році, відомий в усьому світі український економіст Михайло Туган-Барановський так пояснював мізерні показники продуктивності праці в Російській Імперії. Поза технічною й технологічною відсталістю, він указував на те, що "...своїм культурним рівнем Російська Імперія стояла надзвичайно низько. А ця культурна відсталість була в безпосередньому зв'язку із загальними політичними й суспільними умовами існування Російської Імперії".

Століття соціальних експериментів тоталітарних імперських режимів, спочатку російського, а потім червоного, перевернули з ніг на голову цінності й соціальні мотивації людей.

Обмеження свобод, придушення ініціативи, знецінення особистості, нешанобливе ставлення до власності, плекання страху перед владою, окремішність держави від суспільства, ставлення до громадського як до нічийного, відсутність мотивацій працювати добре, яке призвичаїло до "халтури" - це не те, що може забезпечити перевагу в сучасному світі.

Проте, і на двадцятому році незалежності в країні відчувається тотальна відсутність суспільного усвідомлення, що народ, демократичні свободи й ринкова економіка - нерозривні поняття.

Людей, які наголошують на фундаментальності свободи, чи то не розуміють, чи то не сприймають.

Однак, незважаючи на чисельні спроби відомих політичних персонажів підкупити нас "формулою щастя", де на перше місце ставиться матеріальний достаток, світовий досвід багатьох десятиліть беззаперечно вказує: успіхи ринкової економіки неподільно пов'язані з демократією.

Звичайно, знайдуться ті, хто буде це заперечувати, посилаючись на приклад Китаю. Можна довго сперечатись про природу позитивної економічної статистики піднебесної. Втім, і найзапеклішим опонентам прийдеться визнати, що лібералізація економіки потягнула за собою повільну демократизацію китайського суспільства.

Доречно згадати, що й Радянський Союз почав розвалюватись після деякої економічної лібералізації, яку почав здійснювати Михайло Горбачов.

Можна з легкістю стверджувати, що, за своєю природою, ринкова економіка це демократичний механізм, який, як і у випадку з демократичною політичною системою, віддзеркалює волю більшості й задовольняє інтереси меншості. Процес відбувається через взаємодію попиту й пропозиції, маркетингові дослідження, соціальні опитування, фокусні групи, діяльність супермаркетів чи бутіків, і таке інше.

До якоїсь міри, ринок набагато демократичніше явище ніж будь-які формальні інституції демократії - вибори, ради, суди, чи, тим паче, виконавча влада.

Ідеальний ринок завжди працює в інтересах народу й захищає себе від обмежень, ієрархій, примусу, чи домінування.

Як слушно стверджують Даніель Єргін і Джозеф Станіслав у праці "Командні висоти", ринок як "система, що базується на правилах, власності, договорах та ініціативі, є більш справедливою й не допускає свавілля й безконтрольності влади держави та інших інституцій".

Відтак, у цілому світі саме підприємці виступали проти зухвалості влади, привілеїв наближеної до влади олігархії, заперечували постулати та ідеологеми, які нав'язувались владою. Це, свого роду, ідеалістична опозиція прагматиків.

Щось подібне трапилось й в Україні під час Помаранчевої революції, яку поточна влада тепер намагається витерти з історії.

Колись теоретики марксизму нещадно критикували капіталістичний соціальний порядок за анархію й відсутність планування виробничих методів. Так само, вагома частина українського суспільства вважала хаосом, безпорядком і безвладдям - нашу спільну спробу жити в нових умовах демократії останні п'ять років.

Мабуть, саме суспільство виявилось неготовим до викликів, які перед нами ставить щоденний вибір. В яку правду вірити, яку позицію обрати, яким чином проявити себе в суспільстві, як відстояти свої права?

Ідеї патерналістичної соціалістичної держави настільки укорінилися в економічне, політичне й суспільне життя, що нам не сила було геть відкинути популізм. На його хвилях до влади приносило людей, які за методами своєї роботи не мали нічого спільного ані з демократією, ані з ринковою економікою.

Треба визнати, що громадянське суспільство розвивалось вкрай інертно, навіть не дивлячись на порівняну відкритість влади та її чутливість до громадської думки. Особливо - у порівнянні із сьогоденням.

Звичайно, суспільству потрібно спростити собі пояснення тих процесів, що мали місце від часу Помаранчевої революції. І найпростішим стало знайти цапа-відбувайла.

Ми захопилися критикою президента. Втім, насправді, уся наша демократія трималася не на громадянському суспільстві, а, винятково, на позиції Віктора Ющенка. Про це красномовно свідчить блискавичне згортання громадянських свобод і ревізія курсу у виконанні сьогоднішньої влади.

В останні роки було модно стверджувати, що на Майдані люди стояли за свої інтереси й цінності, та після заміни лише однієї людини, виявилось, що ані "демократичні" політичні партії, ані громадянське суспільство не здатні відповісти на виклики реваншу.

Як людина цілком незаангажована в політичні рухи чи їхнє обслуговування, я вважаю, що справедливо віддати належне зусиллям Ющенка.

Адже сьогодні ми не вболіваємо про те, що влада Януковича-Азарова відмінила хоч одну "проривну" реформу Юлії Тимошенко. А ось що болить нас усіх, так це наступ на речі, які відстоював Ющенко: національна ідентичність, правдива історія, поширення вжитку української мови, незалежне тестування, твердість позиції в стосунках із Росією.

Більше того, маю переконання, що саме усвідомлення важливості цих питань не дасть нам втратити демократію.

Спроби сьогоднішньої влади запровадити тотальне домінування у всіх сферах життя приречені на поразку.

У сучасному світі демонтаж демократії - це одночасно шлях до зубожіння народу. Особливо в час становлення інформаційного суспільства, коли така боротьба проти свободи відчувається як "вчорашній день". Адже інформація за своєю внутрішньою природою протистоїть диктатурі й обмеженням свобод будь-якого ґатунку.

Усіх же, хто йдуть проти течії часу, буде зметено його хвилями.

Нам же потрібно відмовлятись від великих очікувань на нових вождів і реформи згори. Треба долучатись до активного громадського й політичного життя, щоб відстоювати власні права та свободи.

І таким чином змінювати країну.

Можливо, у нашу епоху і Григорій Сковорода погодився б, що свобода, хоч і не золото, - та все ж гарантія добробуту народу.

Роман Сон, політичний оглядач, спеціально для УП